Марійка й баба-відьма

Українська казка

Був один дід Монька, що носився злегонька і мав червоні постольці… Розповідати казку чи ні? Розповім. У ній, звичайно, правди, як у решеті води. Але слухати можна. То послухайте.

В одного чоловіка вмерла жінка. Але перед смертю покликала до себе дочку, дала їй ляльку і сказала:

— Дивися, Марійко, аби вона була чистенька, годуй її хлібцем, а як прийде якась жура, порадься з нею.

Матір поховали. А нянько привів мачуху з двома дівками. Вона незлюбила Марійку за те, що вона завжди прала сорочечку ляльці та годувала її хлібцем.

Одного разу старша вишивала, а менша панчохи плела. Мачуха каже падчерці:

— Поклади в піч трісочку…

Дівчина поклала. Трісочка спалахнула, швиденько згоріла і вогонь погас. У хаті темно-темно. І мачуха говорить:

— Треба. діти, принести вогню, бо так нам зле сидіти…

Старша відповіла:

— Я не піду за вогнем — мені видко від голки.

І менша не мовчала:

— Я теж не піду — мені видно від глиць.

Мачуха — на Марійку:

— Ти в усьому винна, іди за вогнем!

— Куди я піду?

— Куди очі дивляться!

Витрутила дівча за поріг. Марійка ледве встигла прихопити ляльку.

Надворі дощ, темрява. Марійка йде та й плаче, бо їй дуже холодно. І Раптом глип — а перед нею стоїть чорний вершник, на чорному коні, з чорною зброєю в руках. Дівчина затремтіла і трохи не впала. Але пішла далі…

Довго йшла. Нарешті — глип — світло. Підійшла й помітила: то за парканом, на городі, світяться голі черепи.

Дівчина зомліла від страху. Але несподівано щось загриміло, залускало. Вибігла стара баба, аж язика вивалила.

— Ади, сама прийшла в мої руки!

— Мене мачуха прислала за вогнем, — каже їй Марійка.

— Ну, ходи, ходи зі мною, я дам тобі вогню!..

Марійка пішла з бабою. А як підійшла до воріт, баба мовила:

— Отворіться ворота!

Залізні ворота підсунулися.

Підійшла до берези, що виросла коло воріт.

— Ти, березо. Марійку не бий. Але якщо буде тікати від мене, то вибий їй очі.

Стали перед хатою — із чорними стінами й червоними вікнами. Коло дверей сидів чорний кудлай з червоними очима. Він загарчав і кинувся на дівчину.

Баба заступилася за неї:

— Ти, песику, нічого не кажи Марійці, бо вона, ади, зі мною. Як буде тікати, тоді інше діло — покусай її…

Увійшли до хорім. Там був величезний чорний кіт з червоними очима. Він кинувся до дівчини й почав її дряпати.

Баба заступилася:

— Ти, котику, сиди собі тихо Ади, я її веду. Аби-сь тоді дряпав, коли буде тікати від мене.

Увійшли до хати. Баба гукнула наймичку:

— Дівко-чорнявко, давай їсти!

Дівчина-чорнявка поставила на стіл цілий баняк борщу, дванадцять курчат і збанок вина. Баба висьорбала борщ, проглинула дванадцять курчат і випила збанок вина. Потім сказала наймичці:

— Ти, дівко-чорнявко, дай цій дівчині три грінки хліба і поведи її в пивницю, най перебере там пшеницю й мак. Аби до ранку все було готово. Як не зробить, то я її з’їм!

Марійка гибіла від страху. Баба вилізла на піч, а наймичка повела дівчину в пивницю.

Марійка гірко заплакала. Годувала свою ляльку хлібом, витирала сльози і приповідала:

— Що маю робити? Баба мене з’їсть!

Лялька їй відповідає:

— Не плач, Марійко, й не журися. Лягай собі спати. До ранку все буде готово — зроблено так, як треба.

Лялька вийшла надвір і покликала:

— Гей, ви, миші польові, ану збігайтеся сюди, бо тут сталася біда!

Миші позбігалися й питають:

— Чого це ти, лялько, покликала нас?

Лялька показала на купу пшениці, перемішаної з маком, і сказала:

— Адіть, пшеницю у зубок — і в куток, а мак — також так, тільки в другий закут. І все треба зробити до ранку.

Польові миші кинулися одні до пшениці, а інші — до маку. Зернятко за зернятком, позносили пшеницю і мак на дві окремі купи, як був розказ ляльки.

Уранці стара відьма прийшла до пивниці, роздивилася.

— Ади, яка ти жвава, — похвалила Марійку. — Та я тебе не випущу звідси…

— Я ж прийшла до вас позичити вогню, — нагадала дівчина.

— Дам я тобі, не журися, такого вогню, що шкварчати будеш, — розсердилася баба і сказала наймичці: — Розпали вогонь, я її підсмажу…

Стара пішла на роздобенди, а наймичка розклала у печі великий вогонь.

Марійка так плакала, аж мінилася. Потім зняла з голови турпаник і дала його наймичці:

— Візьми собі цю хусточку… Мене все одно спалять.

Наймичка пов’язала оту хусточку, подивилася в люстерко і аж підскочила з утіхи.

— Ти добра, Марійко, як рідна сестра. Я не лишу тебе у біді.

І наймичка дала їй грані у горщечку, хліба, солонини, пирогів і коновку води.

«Ну, — подумала Марійка, — чия відвага, того й перемога».

І вийшла до хорім. Котюга скочив, як скажений, почав її дряпати.

Та дівчина сказала йому:

— Ти, котику, не дряпай мене, я дам тобі смачненький пиріг.

Котюга почав їсти, а вона — на подвір’я.

— Гав-гав гав! — казився чорний псисько з червоними очима. Дівчина сказала.

— Ти. песику, ліпше кусай хлібець, а не мене. На!..

Псисько почав їсти і навіть не дивився на Марійку.

Побігла з двора. Береза враз зашелестіла — аж зашипіла від злоби і вже хотіла хльоснути її по очах. Марійка попросила:

— Не бий мене, берізонько. Ади, я принесла коновку води, аби твоє полити коріння.

І вилила воду під березу.

Дерево зашелестіло весело.

Марійка — до брами.

— Отворись, брамонько. Я помащу тобі завіси, аби-сь не скрипіла.

Підійшла і помастила. Брама отворилася, а на кожному слупі запалилася головня. Марійка вхопила зі слупа головню, вийшла на дорогу й побігла додому.

А тим часом баба повернулася зі своїх роздобендів і сказала наймичці:

— Ану, веди гу дівчину, я хочу її підсмажити.

— Вона вийшла до хорім.

— Нащо ти її пустила?

— Бо дала мені шовкову хустку. Я служу вам сім років, а ви мені ніц-нічого не дали.

Баба вийшла до хорім

— Котику, де дівчина?

— Вибігла надвір.

— Нащо-сь її випустив?

— Бо дала мені смачний пиріжок. Я служу вам, відколи живу, а ви мені ніц-нічого не дали.

Баба — надвір.

— Кудлаю, ти пропустив ту дівчину і не роздер її?

— А нащо було роздирати, коли вона дала мені хліба? Я вам служу все життя, а ви мені ніц-нічого не дали.

Баба — до берези:

— Березо, ти не вибила тій дівчині очі, коли вона проходила?

— Ні.

— Чому?

— Бо вона, адіть, полила мої корені водою. Я стою тут зроду, а ви мене ні разу не полили.

Баба кинулася до брами:

— Брамо, ти створилася перед тою дівчиною?

— Так.

— Чому?

— Бо вона змастила солониною завіси, а ви їх ніколи не змащували й дьогтем.

Баба так злютилася, що одразу трісла на штири кавалки.

Марійка повернулася додому й розпалила мачусі вогонь. А та зварила борщику горнець, і на цьому казочці кінець.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up