Давним-давно колись у дрімучих лісах появився лев, та такий величезний та грізний, що, бувало, як заричить, так усі звірі тремтять, як осикове листя. А як побіжить, бувало, на роздобичу, так усіх, хто б йому не попався по дорозі, розриває на шматки і кидає. Наскочить, бувало, на табун диких свиней і всіх подушить. Мало яка втече од нього, а собі для їжі він брав тільки одну. Звірі з переполоху не знали, що їм робити. Зібрали громаду і почали радитися. От ведмідь і каже:
— Знаєте що, панове? Лев щодня задирає нас не менше, як по десять штук, а іноді і двадцять штук перепсує, а з’їдає мало, одного або двох, не більше, а останні гинуть дарма, бо він кожного разу хватається за свіжину, вчорашнього не стане їсти. Так от, давайте ми його урезонимо.
— Піди, попробуй побалакай з ним! — обізвався вовк. — Він наших речей і слухати не буде. Усіх наших посланців розтерзає на куски, і тим діло кінчиться.
— А от спробуймо, що воно вийде! — каже ведмідь. — Тільки кого б нам послати до нього?
— Іди ти, ведмедю, — сказав вовк, — ти більший од усіх і сильніший.
— Куди там моя сила годиться! Все одно я його не здолаю, як він кинеться на мене; так що сила моя тут ні до чого. Краще ти, вовче, йди, ти наче меткіший од мене.
— Що з того, що я меткіший? Що ж ти думаєш, що я встигну втекти од нього, коли він кинеться доганяти мене? Тут треба придумати що-небудь інше, а сила наша і моторність не поможе.
Виступив олень і каже:
— Знаєте, шо? Тут треба зуміти до лева підступити, із чого розмову почать, щоб він одразу не розгнівався
— Ну так іди ти, оленю, коли ти такий розумний.
— Та я сам за це діло не берусь, а я тільки так кажу, що з левом балакать запросто не можна, бо не з своїм же братом. Треба зуміти до його підійти.
— А кого ж ми повинні послати, на твою думку?
— Та, по-моєму, давайте пошлемо лисицю. Вона здатна на хитрощі, може, вона зуміє підлеститись до лева і розкаже йому, в чім річ.
— Добре ти придумав — гукнули всі звірі, — вона зуміє до нього підійти.
Позвали лисицю, ведмідь і каже:
— Лисичко, треба тобі йти до лева побалакати з ним, урезонити його якось, а то сама бачиш, що він нас переводить дарма.
— А що ж, я хіба у бога теля з’їла. чи що? Хай хто-небудь інший піде. Коли ніхто не хоче йти, так давайте виміряємося, кому припаде йти, той нехай і йде.
— Ні, лисичко, так не вийде діло; бува припаде йти тому, хто не зуміє й слова промовити, що ж воно вийде? Він там з ляку наварнякає абичого і замість того, щоб випрохати у лева милості, ще дужче розгнівить його. Громада вирішила тебе, лисичко, послати, а не хочеш, то зараз же буде тобі смерть, розтерзаєм тебе на клоччя.
Лисиця засумувала, не знає, що їй робить. Не піти — біда, і піти — теж не мед. Думала, думала, а далі й каже:
— Ну, панове, піду, спробую, видно, моя доля така.
Довго лисичка никала по лісі, боялась підходити до лева; то в один кінець поверне, то в другий, і все придумувала, як одурити лева, бо видима смерть страшна була. А далі несподівано наткнулась на колодязь. Тут вона й подумала: «Краще я втоплюся, ніж живцем оддаватися в зуби паскудного кровопивця. То я одразу потону, захлинусь і без болю загину, а то буду терпіть муку, поки він мене не розтерзає».
Підійшла до колодязя, обійшла кругом, понюхала, заглянула в колодязь, а там вода далеко, далеко. Придивилась, аж звідти теж лисиця дивиться на неї. Вона одразу не догадалась, що то ж її відображення. Кивнула головою — і та кивнула, вона язик висолопила: «Е, стій! Це ж моя образина. Недарма кажуть, що подивись у воду на свою вроду. Спробую я одурити лева; якщо він цього не знає, то я його піймаю».
Од колодязя лисичка попрямувала прямо до лева. Вона трохи повеселішала і пішла швиденько, а було вже надвечір. Стала лисиця наближатися до левових палат, аж звідти лев грізно ричить.
Злякалась лисиця, вклонилась низько та й каже:
— Ваша степенність, не веліть карати, веліть слово промовити, я вам розкажу, чого я до вас прийшла. Звірі послали нас аж трьох, двох зайців і мене, ще з самого ранку, щоб ми поздоровили вас з іменинами. Ішли ми до вашої милості швиденько. Нас перестрів якийсь звір, схожий на вашу милість, і питає: «Куди ви йдете?» А я кажу: «Ідемо до лева, нас звірі послали, щоб ми його з іменинами поздоровили». А звір той як закричить на нас: «Який там може бути лев? Я лев, мені всі повинні підкорятися; я вас не пущу, ви мої». Почала я прохати його: «Та як же так? Він нас дожидає, сьогодні він іменинник, незручно. Він на нас розгнівається і всіх подушить». А він каже: «Яке мені до того діло, що він іменинник? Я його з’їм, як захочу». Довго я умовляла його, щоб він одпустив хоч мене, ледве одпросилась.
Лев розсердився, забув проте, що він голодний, питає грізно: — Де той звірюка живе?
— Та він там живе, в кам’яних палатах.
Лев схопився та як заричить, аж луна по лісу розляглась, неначе в другому кінці лісу другий лев заричав. Лисиця й каже:
— Ваша степенність, чуєте, як він заричав? Це він вас дратує.
Лев іще дужче розлютився.
— Та я його, поганця, на шматки розтерзаю! Як він сміє суперечити мені? Це мій ліс. Ходім швидше туди, покажи мені, де саме він живе.
Лисиця повела лева до того колодязя.
Підійшли до колодязя, лев питає:
— Де він, покажи мені.
— Він тут, ось у цих кам’яних палатах, — каже лисиця, — я боюсь близько підходити, а то він мене з’їсть. Ви самі подивіться.
Лев підійшов, глянув у колодязь — аж звідти дивиться на нього лев! Він вискалив зуби, і той лев вискалив зуби. Він тоді ще дужче заричав та прямо у колодязь — плиг! Стіни були цементовані і далеко одна од другої, так що вибратися ніяк не можна було, ні за що було зачепитися. Лев бовтавсь там, поки й захлинувсь. А лисиця діждалась, поки лев утопивсь, а потім помчала до звірів.
До звірів лисиця наближалась така весела, що вони одразу помітили, що вона несе якусь радісну звістку.
Підійшла вона до них. Звірі й питають:
— Ну, що ж, була у лева чи й зовсім не ходила до нього?
— Ходила, тепер лева поминайте, як звали: він утопився, я його одурила.
— Як одурила?
Вона їм розказала все, як було. Звірі од радості аж підскакувати почали. Не можна було й пером описать їх радості.