Жив один Іванко. Був без батька, тому дуже рано почав журитися за хліб. Ще малим ходив на полювання і навчився добре стріляти із лука. Якось вертався він із хащі, а не вбив нічого. Бачить, стара бабка несе молоко. І подумав собі так: «Не застрілив я жодної звірки, але якщо потраплю з цього місця у бабин пивник[1] — то я таки ще добрий стрілець!» Іванко нараз узяв ціль, і у бабиній руці лишилося від глека одне вушко. Стара його лає:
— А бодай ти тоді оженився, коли за тебе вийде Премудра Дуляна!
Іван на те не давав нічого. Але настав і для нього час одружуватися. Легінь пересватав довкола сім сіл — жодна дівка за нього не йде.
Бідний Іван купив собі коника.
— Мамко, я мушу пошукати Премудру Дуляну. Може, вона десь і є на світі.
Їде, їде — уже й коник здох. Помалу рушив пішки. І дістався аж до того краю, куди птахи не долітають, сонце не догріває. Та ще йшов і йшов.
Раз дивиться — у хащі стоїть хижка. Вона така маленька, запала у землю, що ледве її видно. Зайшов — у хижці дідо. А він такий старенький, що вже замітає долівку бородою.
Іван красно поклонився дідові:
— Добрий день вам, няньку старенькі!
Дідо підняв повіки, подивився на хлопця і каже:
— Доброго здоров’я тобі, синку. Мені вже двісті і п’ятдесят літ, але такої доброї душі я давно не видів. Куди ти йдеш, синку?
Іван розповів:
— Шукаю свою суджену — Премудру Дуляну, а не знаю, де її знайти. Чи не поможете мені?
— Ой синку, я ніколи про таку не чув. Та зроблю для тебе добре діло: дам тобі такий клубок, що виведе тебе з цієї хащі.
Коли Іван вибрався з чатиння[2], на нього нараз засвітило сонце. І побачив він перед собою високий будинок — на дванадцять поверхів. А там була Премудра Дуляна. Стояла на найвищому, дванадцятому поверсі, а тому ще здалека помітила хлопця. Вона одразу збігла вниз і так радо зустріла Івана, що не могла натішитися з радості. Та спочатку його пригостила, а потім сказала:
— Тут, Іванку, таке й таке діло: я в поганина Вітра. Зроблю тебе на якийсь час дідом, і ти підеш у хлів до худоби. А коли увечері повернеться господар — скажу, що ти наймаєшся служити.
Повернувся поганин додому, прив’язав коня і нараз питає:
— Що за дідо крутиться у нашому хліві?
Вона відповіла:
— Ой, то бідний чоловік. Попросив у мене щось поїсти — і цілий день обходить худобу. Мені добре, бо відпочиваю. Най би дідо служив у пас далі.
— Ану, поклич його сюди, я хочу з ним переговорити.
Бідний Іван зайшов у палац. Поганин повів у його бік сивими бровами і одразу наказав:
— Ану, чоловіче, стань таким, як був!
Іван від того обернувся молоденьким хлопцем.
Друге слово у Вітра було — пригостити слугу по-поганському, дати йому залізних галушок.
Та Премудра Дуляна сказала, що Іван вечеряв.
— А раз так, то най лягає спати, бо скоро уставати, — сказав поганин Вітер:— Опівночі дам йому роботу!
Іван пішов у хлів. Там пересидів у страху, бо не знав, що буде. Коли настала темна північ, ґазда викликав його і завів у хащу.
— Бери сокиру дерев’яну, ставай до роботи. Скільки видиш смерек сперед себе і скільки позад себе — аби були до вечора зрубані, в сяги[3] складені. А землю маєш покопати й засіяти пшеницею. І щоб вона в один день дозріла, була зібрана і помолота. Увечері положиш на стіл уже хліб печений. А ні — загинеш злою смертю.
Іван собі думає:
«Яку дурну роботу видумав поганин. То не зробить і ціле село, не те що я один! Та й за якусь днину…»
Узяв сокиру дерев’яну, вдарив нею в бука, а вона розлетілася. Сів і зажурився.
Премудра Дуляна принесла полуденок.
— Нічого не журися, спочатку поїж, — порадила Іванові.
А коли пообідав, тоді запитала:
— То яку роботу дав тобі нечистий?
Іван розповів:
— Дав вирубати хащу, засіяти чистину[4] пшеницею і щоб до вечора із неї вже був хліб печений.
Премудра Дуляна тільки свиснула — і одразу збіглися поганинові чорти. Вони все зробили, що їм наказала. Увечері запахла паляниця. Поганин поплескав Івана по плечу:
— Добрий ти слуга! Тепер іди, лягай собі спати — опівночі дістанеш від мене ще одне завдання.
Іван уже не в таких страхах, як за першим разом, але однаково не спить, бо думає: яка буде робота? Серед ночі встав поганин Вітер, дав йому великого шкіряного міха і привів до озера:
— До вечора всю воду маєш вичерпати так, аби вітряк із сухого дна повіював пилюкою! А через яму перекинь скляного моста, який би був на одній підпорі, а зверху мав три красні стовпи. На тих стовпах повинні сидіти три пташата-потята і, коли я буду повертатися, аби мені співали різними голосами.
Поганин пішов. Іван навіть не починав черпати — очікував Премудру Дуляну. Він не хотів і полуденкувати, доки не сказав їй про роботу. А дівчина вислухала хлопця і свиснула знову поганинових чортів. Пропасники поскакали в озеро, великими свердлами пробурили дно і спустили всю воду під землю. Там, де було озеро, скоро стало сухо. Доки Іван поїв свій обід, то йому на мості, на стовпах, і пташки заспівали — кожна різним голосом.
Поганин Вітер похвалив:
— Ти добрий слуга! Будеш служити, доки хочеш.
І так вони жили. Але якось Премудра Дуляна шепнула хлопцеві:
— Іванку, сідлай коней — утікнемо у твою державу.
Від’їхали вони недалеко, як Вітрів кінь страшно заіржав, покликав свого ґазду. Поганин питає:
— Премудра Дуляна втекла зі слугою? Чи можу ще поїсти десять котлів залізних галушок, випити дванадцять бочок пива і скурити двадцять коробок сигар?
Кінь відповів:
— Можеш їсти й пити, потому й запалити — ми ще й переженемо.
І раз Іван закричав, що у спину його щось пече. А Премудра Дуляна говорить:
— Оглянься — яке полум’я?
Іван відповів:
— Синє…
— То дихає кінь Вітра. Але не журися: з наших коней стануть два кущі, а з нас — два зайці. Може, поганин прошмигне.
Тільки яка користь — кінь поганина вітрив! І нечистий схопився за шаблю:
— Ану, зайчата, станьте, як були, бо вас порубаю!
Премудра Дуляна виявила себе і слугу:
Поганин сказав хлопцеві:
— Перший раз тобі прощу, бо ти мені вчинив першу роботу.
Знову жили в поганина Вітра.
Премудра Дуляна намовила слугу:
— Спробуємо ще раз! Може, пощастить…
Сіли на коней і — в дорогу. Втікали три дні. А на четвертий Вітрів кінь страшно заіржав. Поганин питає:
— Чи можу ще, коню, понолуденкувати?
— Можеш, ми їх доженемо.
Поганин їв і пив, а потому собі й запалив.
І раз Іван скрикнув:
— Премудра Дуляно, мене уже запекло у плечі!
— Оглянься — яке полум’я?
— Йой, синє!
— То Вітрів кінь. Але не журися: наші коні стануть одним озером, а ми — двома качками. Може, нас поганин промине.
Тільки яка користь — кінь поганина вітрив! І поганин схопився за шаблю:
— Ану, каченята, станьте такими, як були, бо вас порубаю!
Вернулися додому. Переночували. Премудра Дуляна говорить до Івана:
— Треба буде втікати ще швидше.
— Ні, більше не втікаємо, — відповів Іван. — Поганин два рази мені відпустив, бо я йому зробив дві роботи, а третьої втечі уже не подарує…
Тоді Премудра Дуляна зібрала у дорогу одного Івана. Наладила все, що було треба, і хлопець відклонився.
Прийшов знову до старого дідика, що замітав хатку бородою.
— Як живете, няньку старенькі?
— Ой синку, маю двісті і п’ятдесят літ, але ще ніколи не був такий голодний. Дай хоч якусь окрушину.
Іван вийняв хлібину і відрубав із неї половину. Сягнув рукою у кишеню і скільки міг узяти у жменю — стільки дав старому золотих. Дідик йому каже:
— Добре, синку, добре! І я десь-колись буду тобі у пригоді.
На тому розлучилися.
Іван іде — й надибує в хащі великий барак. Зайшов, а там відьма-босорканя. Іван і їй красно поклонився:
— Добрий вечір, мамко!
— Доброго здоров’я, синку, — відповіла баба. — Що ти тут глядаєш?
— Глядаю якусь службу.
— Беру тебе служити на два роки. Будеш пасти трьох білих кобил. Але якщо точно на полуднє не будуть у стайні, бідна твоя голова лишиться на бараці.
Спекла йому ощипок-дрімливочок і вирядила хлопця на роботу. А він пригнав кобил на поляну, відламав собі шматок ощіпка-дрімливочка і нараз заснув. Кобили розбрелися по зеленій хащі.
Тоді прибіг до хлопця дідик з довгою бородою:
— Іване, уставай! Твої кобили стали оленицями. Але не біда! На три рази лусни батогом — і нараз перекинуться у білих кобил.
На полуднє Іван уже дома. Загнав кобил до стайні, заходить у барак, а баба гострить ніж. Але коли побачила, що кобили на місці, взяла з печі три залізні прути і почала їх так сікти, що копитами пороли саму стелю.
Другого дня Іван був мудріший: вже й не виймав ощипка-дрімливочка. Сів на кротовину і дуже уважає, аби не здрімати. Та підійшла старша кобилиця, дихнула на нього — і нараз заснув.
Знову прибіг дідик з довгою бородою:
— Іванку, вставай! Пропадеш, чоловіче! Баба кобил погнала додому і вчинила з них великі яйця; яйця накрила кошиком, сіла на ньому і сидить. То слухай сюди. Коли ступиш за поріг, я кинуся лисицею на горище — там у баби золотий когут. Баба схопиться за мною, а ти підніми кошика і лусни батогом. З яєць знову зробляться кобили.
Іван подякував старому, і вже йдуть із хащі. Дорогою дідо каже далі:
— Другий день — то другий рік. Ти відслужив бабі-босоркані. Буде тобі давати платню, та не бери ані красну дівчину, ані срібла-золота. Проси собі ослюка, котрий уже лежить на гною. Сідло для того ослюка прислідили кури, але не біда — бери і сідло.
Прийшли до барака. Дідо став лисицею і душить на горищі золотого півня. Баба забула і про яйця — полізла нагору. А тим часом Іван підняв кошика, луснув батогом і обернув яйця на кобил. Відьма скочила з горища, схопила ножа і хоче відрубати йому голову. Але Іван каже:
— Гоп, бабко, заспокойтеся — кобили у стайні.
Босорканя глянула — під кошиком пусто. Цього разу не била кобил. Лише зайшла у стайню і вивела звідти трьох молодих дівчат — таких, як голубиці, аби Іван вибрав собі подругу. Але хлопець просить:
— Дайте ослюка — того, що вже на гною здихає.
— Та хіба ти в мене заслужив здохлятину? — каже йому баба. — Я дам тобі золота і срібла — скільки понесеш!
Іван хоче лише ослюка. Тоді баба говорить дівчатам:
— Добре, сплетіть хлопцеві золоту вуздечку, аби мав як повести осла.
— Не треба і то, бабко, — відповів Іван. — Я візьму собі сідло, яке у вас за куряче сідало…
Він осідлав ослюка і рушив у дорогу. Ідуть помаленьку, бо осля слабе — від лежання аж боки облізли. Але воно озвалося:
— Апу глянь, Іванку, чи видить нас баба-босорканя? Він оглянувся і каже:
— Ще видить! Вилізла на самий верх барака і дуже красно дивиться за нами.
Дотяглися вони за хащину. Ослюк потряс собою три рази, і з нього став чарівний кінь-татош з дванадцятьма ногами. Він сказав Іванові:
— Тепер можеш їхати і взяти свою суджену — Премудру Дуляну.
Іван сів на нього, і кінь нараз піднявся в повітря. Спустився на землю між червоними морями, викупався й дістав подвійну силу. Вони раз два були біля палацу, і просто із найвищого, дванадцятого поверху Іван підхопив дівчину — Премудру Дуляну.
А кінь поганина страшно заіржав. Поганин питає:
— Чи ще встигну, конику, поїсти десять котлів залізних галушок, випити дванадцять бочок пива і скурити двадцять коробок сигар?
— Хоч їж, хоч не їж — уже не доженеш.
Поганин одразу пустився в погоню.
Іван аж застогнав:
— Йой, горю! Пече мене у плечі!..
Іванів кінь-татош кличе побратима:
— Кинь поганина, ходи з нами! Тепер мусиш їсти залізні галушки, пити студену воду. У нас будеш мати чистенький овес, а напувати тебе будуть парним молоком!
Вітрів кінь піднявся аж до хмар і нараз перекинувся догори копитами. Поганин упав на землю, вбився, а кінь тихо підлетів до свого побратима. На нього пересіла Премудра Дуляна.
Але тут на кочерзі пустилася відьма-босорканя, у котрої хлопець був слугою. Майже-майже доганяє їх. А дідик, котрому Іван дав колись півхліба, ліг поперек дороги. Баба перелетіла, а дідо кричить:
— Стій, хіба не вадиш, що тут лежить границя?
А кордон, як і тепер, не можна було перейти без дозволу. І баба повернулася.
Бідний Іван привів у село до своєї матері багату невістку — Премудру Дуляну.
