Три сестри

Був собі цар, і мав той цар одним одного сина. Як виріс царевич і прийшла пора його женить, то цар і послав гінців по всьому царству пошукать царевичеві молодої. Поїхали гінці; два роки провештались, бо царство було дуже велике, та й знайшли три сестри, одна в одну, та такі гарні, що кращих на всьому світі не знайти. Поїхав цар із царевичем подивитися на тих сестер; глянули — й справді, як одна, не знає царевич, яку з них і брати за себе. От цар йому й каже:

— Сину мій, усі вони однаково гарні, так вибирай собі ту, котра більш у пригоді стане твоєму царству.

Став царевич прислухатися, що вони між собою розказують.

— Якби царевич одружився зо мною, то я б йому одним окрайчиком усе військо нагодувала! — каже старша.

— А я,— каже середуща,— оцією мичкою, що пряду, усе б його військо зодягла!

— А я,— каже менша,— породила б йому дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі!

Розказав царевич батькові, що почув од сестер. От цар йому й каже:

— Бери меншу, бо од таких синів буде велика сила твоєму царству.

Вже старша сестра думала, що царевич буде її сватать, як прийшли старости і посватали меншу.

Розсердились старша й середуща та й стали казна-що вигадувать і намовлять на меншу.

— Вона,— кажуть царевичу,— нікчемна, вона тобі не дванадцять синів породить, а дванадцятеро кошенят приведе!

Однак, що вже сестри з заздрощів не вигадували на меншу, а царевич з нею одружився. Після весілля цар недовго жив. От царевич і став царем, а менша сестра — царицею. Живуть вони собі у превеликій дружбі рік, другий, а діток Бог не дає.

От сестри знову почали набріхувати на меншу, так цар розсердився на неї та й каже:

— Як бачу, ти мене одурила: обіцяла мені дванадцять синів породить, та досі й одного не вродила.

— Постривай,— одказує менша сестра,— я тобі народжу разом дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі!

Минув ще рік, а діточок усе-таки Бог не дає. От цар і заслав меншу сестру аж на край свого царства ік морю й звелів, щоб вона до його не приїздила і листів не посилала, аж поки не народить дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі.

Живе вона собі там над морем не як цариця, а як проста жінка: у невеличкій хатці, тільки й дав їй цар до послуги одного посланця та стару бабу. І року не минуло, як її туди заслали, народила вона дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі. Написала листа до царя та й каже тому посланцеві, що при ній живе:

— Одвези оцей лист до царя і розкажи, що мені і йому Бог послав, та гляди: хоч би що з тобою сталось, ні до кого не заїзди і нікому про це не розказуй.

Поїхав посланець; їде день, другий; на третій як лине дощ, а тут бачить — край дороги хатка стоїть; так він у ту хатку, дивиться — аж там царицині сестри, старша й середуща. Пізнали й вони його, зараз почастували, нагодували, розпитують про сестру, так він нічого їм не каже. От вони й стали улещувати його, щоб заночував у них.

— Спочинеш у нас,— кажуть,— а завтра раненько й поїдеш.

Посланець бачить, що так щиро його просять,— і згодивсь, бо дуже-таки і втомивсь. Уночі, як він заснув, сестри витягли з торбини в нього сестрин лист до царя та й спалили, ? натомість написали другий, буцім менша сестра дає звістку цареві, що привела йому дванадцятеро кошенят.

Дуже розсердився цар, як прочитав той лист, що сестри написали, подер його на клапті, а посланця звелів із двору вигнать і на очі до себе не пустив.

Вернувся чоловік до меншої сестри і розказав їй усе, як було. От вона зараз і догадалась, що це, мабуть, її сестри обмінили лист; зараз подумала, погадала, що їй робить, та й вигадала. Ще як жила вона з царем і сестри на неї намовляли і набріхували, цар дав їй перстень та й каже: «Як спіткає тебе яке лихо через твоїх сестер, то пришлеш мені оцей перстень, то я знову до тебе прихилюся!» От вона узяла той перстень, заховала в коробочку та, написавши удруге листа, знову послала того посланця до царя.

— Тільки вже,— каже йому,— гляди, крий Боже, хоч би що тебе спіткало, ні до кого не заїзди; а як приїдеш до царя, то оддаси йому оцей лист і цю коробочку.

Знов поїхав посланець до царя. Тільки став доїжджати до того будинку, де живуть сестри, як знову линув дощ, як з відра. Однак, яке вже не лихо, обминув він той будинок. Їде дальш, а тут як набіжить друга хмара з громом, з блискавкою, як сипоне град із куряче яйце, а тут дивиться сердешний посланець — стоїть край дороги невеличка хатка; от він з коня та й став під стріхою. Коли виходить з хатки стара бабуся і запрошує його в хату обсушиться і спочить. А він і думає собі: «Нічого мені боятися старої». Та й увійшов у хату.

А та бабуся була не хто, як нянька старшої сестри, злюща-презлюща баба; вона ж то найдужче й сердилась на меншу сестру за те, що завадила старшій бути царицею. Нагодувала стара того чоловіка, участувала і поклала спати, а сама, витягши з торбини в нього лист та коробочку, мерщій до сестер.

Вийняли сестри з коробочки перстень, а натомість поклали дванадцять мишенят та й написали до царя лист, буцім од меншої сестри, що вона посилає царю мишенят, що дітки його, кошенята, наловили йому на гостинець. Поки посланець спав, стара нянька вернулась додому й сховала лист і коробочку в торбину.

Прокинувся чоловік уранці, огледів торбину — бачить, що усе так, як і було, подякував старій за хліб-сіль та й поїхав до царя. Дуже розлютувався цар, як прочитав той лист та глянув на мишенят; зараз-таки звелів тому чоловікові, що привіз гостинець, зітнути голову, а царицю вигнати геть із свого царства, щоб і духу її не було.

Як дійшла ця звістка до меншої сестри, вона й стала думать та гадать, що їй на світі робить з дванадцятьма синами. Зоставила собі одного старшенького, а одинадцятьох понесла ік морю та, сівши з дітками на скелю, гірко плаче перлами-сльозами і так молиться до моря:

— Море широке, море глибоке! Прийми до себе моїх діточок, безталанних сиріток, будь їм рідним батьком та рідною матір’ю.

Три дні плакала цариця; на четвертий прокинулось море і почуло матір. Стрепенулось хвилями, підняло догори білу гриву і послало кита-рибу забрать діточок.

Виринула перед царицею кит-риба, викинула на берег матінчині сльози-перли, а діточок ухопила і понесла в кришталевий будинок аж на саме дно. Зібрала менша сестра свої сльози та, узявши старшенького сина, й пішла з царства світ за очима. Іде та йде, притомилась, сердешна, вже і запас, що з собою взяла, з’їла; од журби й без харчів не стало й покорму: нічим годувать сина. От вона сіла на могилі, плаче і так до степу промовляє:

— Степе мій широкий, степе мій просторий! Прийми до себе останнього мого сина і будь йому рідним батьком та рідною матір’ю!

Закрутився перед царицею вітер-ігрець, піднявся до неба стовп пилу, вхопив царевича й помчав у зелений гай, де пасеться печений бугай, де й кабан гуляє, що зубом оре, вухом засіває, а хвостом загрібає. Зосталась цариця серед степу одним одна. Однак не покида її Господь: підійде до неї дика коза, от вона надоїть молочка та й нап’ється; поналітають до них дрохви, хохітва і нанесуть яєчок.

Не так швидко в світі діється, як швидко казка мовиться. Довго блукала менша сестра по степах. Раз чує — позад неї щось тупотить; озирнулась, аж бачить — їде на доброму коні богатир і веде за собою печеного бугая і кабана, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Цариця злякалась та хотіла була сховаться в травицю, а богатир їй і каже:

— Не ховайся, моя матінко рідная, від свого сина, що степ викохав тобі на радість та на підмогу!

Та, це кажучи, розкрив жупан, а золоті груди, неначе сонце, заблищали.

— Сину мій милий, сину мій любий! — скрикнула мати.— Який же ти хороший-прехороший, і хто ж тебе наділив конем, панцером і цими дивами, що ведеш?

— Цими дивами,— одказує царевич,— наділив мене наречений мій батько — степ. З ними ні в кого не будемо хліба просить, а ще й увесь світ нагодуємо. Теперечки,— каже,— моя матінко, буде кому тебе догледіть і заспокоїть.

Це кажучи, посадив її на коня й помчав. Надвечір уже, як зовсім посутеніло, доїхали вони до широкої річки і заночували. На другий день прокинулись, дивляться — по той бік річки високі-превисокі гори-скелі, вкриті лісом. Перевіз царевич на той бік матір, обрав місце та й збудував великий та гарний будинок і вкрив його голубиними крилами. Тим часом, поки він будувавсь, кабан наорав зубом, насіяв вухом і заскородив хвостом. Як Бог уродив пшеницю, царевич випустив у царину печеного бугая; де він пройде, там пшениця сама у копи складається й молотиться, і віється, і в засіки засипається.

Живе менша сестра з царевичем у превеликому багатстві; з далеких країв їдуть до них купці купувати пшеницю; а прийдуть бідні, то мати з сином і даром їх наділяють.

Раз їдуть побіля двору купці з крамом, дивляться — аж гарний будинок стоїть на горі, вкритий голубиними крилами, а в садочку пасуться печений бугай та кабан, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Дуже вони дивувались, дивлячись на ті дива, а далі зайшли поклониться й хазяїнам. Цариця й царевич ласкаво їх прийняли і стали їх розпитувать, куди вони їдуть. От вони їм і кажуть:

— Веземо ми крам великому цареві, що оженився був із меншою сестрою та й прогнав її з свого царства за те, що вона замість дванадцяти синів привела йому дванадцятеро кошенят, а теперечки,— кажуть,— той цар оженився з старшою сестрою, то вона йому одним окрайчиком усе військо годує.

Почувши це, царевич і став у матері проситься, щоб вона пустила його з купцями побачитися з батьком.

— Їдь,— каже йому мати,— та нікому не кажи, що ти царевич, а то як старша моя сестра довідається, то вона тебе з світа зжене.

Перерядився царевич у просту одежину, сів на свого коня та й поїхав з купцями до батька. Приїхали купці до царя й стали йому розказувать, які їм довелось дива побачить: про печеного бугая, і про кабана, і в якому гарному будинку живе мати з сином. Як почула про це старша сестра, зараз догадалась, що це, мабуть, її менша сестра з царевичем живуть у тім будинку, та й стала намовляти царя, щоб він зібрав своє військо та одняв печеного бугая й кабана. Цар не хотів був її слухать, а вона як присікалась до його: «Іди та й іди», а вона орудувала царем, як сама хотіла,— то цар і звелів зо всього свого царства зібрать військо, а купців зоставив у себе, щоб було кому провести. Як почув царевич, що батько збирається на них війною, поїхав до степу, свого нареченого батька, та й гукнув до його молодецьким покриком:

— Степе мій широкий, степе мій просторий! Оборони мене і мою матінку від старшої сестри, і не допусти нам загинуть у сирітстві!..

— Не бійтеся,— загув степ,— не дійде до вас те військо та й назад не вернеться.

Як зібралось військо, сам цар його повів, і царицю, старшу сестру, з собою узяв. Поки йшли своїм царством, у всьому .був достаток, а як увійшли у степ, то зробилась превелика засуха, порепалась земля, нема ні паші, ні водопою: вітер гуде, з ніг валить чоловіка, піском очі засипає; на людей напав голод, хвороба, і все військо цареве згинуло, тільки й вернувся цар із царицею, старшою сестрою, та з ними кілька прислужників. Розсердився цар та й став лаять старшу сестру.

— Це,— каже,— мене Бог покарав за те, що дав мені велике царство, а я хотів ще й чуже загарбать!

А старша сестра йому й одказує:

— На те тобі Бог дав велике царство, щоб ти робив, що схочеш. Згинуло одно військо — набери друге; не дійшли степами — допливемо річками, і все-таки буде по-твоєму.

Довго старша сестра умовляла царя і скребла моркву[1], аж поки він не згодивсь, та набрав знов військо, та, налагодивши байдаки-човни, й поплив річками добувати печеного бугая та кабана.

Як довідалась менша сестра, що цар пливе до них із військом, і каже царевичу:

— Сину мій милий, сину мій любий! Їдь до моря глибокого — нехай воно мені верне моїх любих синів, щоб було кому оборонити нещасливу матір. Візьми,— каже,— отсе намисто, матінчині сльози, та, як випливеш на середину моря, і кинь його у воду, то брати тебе й почують!

Доїхав царевич до моря, зліз з коня і пустив його пастись, а сам зробив собі човна та й поплив. Допливши до середини, вийняв з кишені намисто і кинув у море. Як кинув, так море й заграло, покотилась хвиля за хвилею, і перед царевичем вирнула кит-риба, а на тій кит-рибі стоять одинадцять братів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі.

— Хто се до нас озивається? — питають.

— Матінчині сльози! — відказує царевич.

— А ти ж хто такий? — питають.

— Я рідний ваш брат! — каже царевич.— Матуся вас зове до себе оборонить її від старшої сестри. Сідайте у човен та поспішайте, бо вже цареве військо недалеко.

Посідали брати в човен та й озвались до моря:

— Море широке, море глибоке! Спасибі тобі, що стало нам, сиротам, за батька рідного і за матір рідну!

Піднялась висока хвиля, неначе іскрами розсипалась перед братами, та й викинула їм з кит-риби перо. Узяли те перо брати та й попливли до берега. Припалившись, як повиходили з човна, старший брат тільки свиснув до свого коня, так він і став перед ним як укопаний. Висмикнув старший брат у нього з гриви одинадцять волосінь та й пустив за вітром; як пустив, так з тих волосінь і стало одинадцятеро коней, та таких же, як і в старшого брата. Посідали брати та й помчали до матері. Стріла мати своїх синів на порозі, а вони вклонились їй до землі та й кажуть:

— Матінко наша рідная! Породила єси нас у злоті, в сріблі, а долі собі з нами не добула!

А мати відказує:

— Сини мої милії, сини мої любії! Матінчина доля витає з її дітками; тепереньки, як ви вернулись до мене, то й долю мою з собою принесли!.. Тепереньки буде кому мене оборонить, заспокоїть і на старості літ утішить!..

Повела мати своїх синів у садочок, щоб показати їм своє хазяйство. Тільки- но вийшли з будинку, аж бачать: пливе військо, так байдаками та човнами і вкрили річку; а попереду, в золотому кораблі пливе сам цар із царицею, старшою сестрою. Як стало зближаться те військо, мати й каже своїм синам:

— Діточки мої милії, діточки мої любії! Ідіть до царя, вашого батька, та й кличте його до мене обідати, а щоб військо з старшою сестрою за тисячу гонів звідси одіслав. Та глядіть,— каже,— як будете запрошувать царя, то не кажіть йому, що він ваш батько, а ви його діти!

Посідали брати у човен і поплили назустріч війську. Як порівнялися з царевим кораблем, то й гукнули на лоцманів, щоб викликали до них царя. Вийшов до братів цар та й питає:

— А чого вам од мене треба?

А брати й кажуть:

— Ненька наша запрошує тебе до себе обідати, а щоб твоє військо з царицею, старшою сестрою, одіслав звідси на тисячу гонів!

Цар дивиться на братів і думає собі: «Яка то щаслива мати, що має таких синів! Хоч би мені Бог одного такого послав!» А старша сестра пізнала, що це його сини, та й каже йому тихенько:

— Запрошуй братів на свій корабель у гості!

Запросив їх цар на свій корабель, не надивиться на них — такі вони йому любі та милі: серце батьківське вість йому подало. Частує і пригощає цар братів, а старша сестра на вухо йому шепотить:

— Побий братів, а не поб’єш, то вони вилущать усе твоє військо!

Цар і слухати її не хоче, а вона сікається до його та на вухо йому турчить:

— Побий, кажу тобі, а як не поб’єш, то я й війська твого не стану годувать, а моя сестра не буде його зодягать (бо й середуща з ними була), то твоє військо без хліба й одежі послизне й пропаде!

Замислився цар, думав-думав та й каже:

— Ну, роби з братами, що сама знаєш, а я руки своєї на них не підійму.

Так ото, поки брати бавились із царем, старша сестра й звеліла, щоб у їх човні пробили дірку та й заткнули чопом, а ік тому чопу прив’язали б під човном мотузок. Подякували брати цареві за хліб-сіль та й посідали у човен. Тільки-но відпливли гонів з двоє, а старша сестра — смик за мотузок, чоп як відіткнувся, вода й забулькотіла в човен, так його й потягло на дно. Не дуже злякались брати, бо виросли на морі; вхопили старшого брата з човна та й попливли. Бачить старша сестра, що нічого не вдіяла, і гукнула до війська:

— Стріляйте з луків! Як їх не повбиваєте, то самі згинете!

Посипались на братів стріли, неначе хмарою їх укрили. Однак і цього не злякались брати: пірнули та й вирнули аж на тім боці біля матінчиного будинку. Тільки-но розказали брати, як старша сестра хотіла їх потопить, аж дивляться — підпливає цареве військо, вже й з луків стріляють, від тих стріл і сонце закрилось.

— Ну, теперечки,— каже мати,— діточки мої любії, діточки мої милії, рятуйте себе, рятуйте й мене, нехай вам Бог помагає у правому ділі; тільки глядіть, як стане погибати цар, ваш батько, то вирятуйте його і приведіть до мене.

Почали боронитися брати; старший стріляє з лука: як пужне у п’ять пуд стрілою, то, неначе вогнем, палить військо, а одинадцять братів шпурляють камінням пуд у двадцять: як торохне по байдаку, то так він з людьми трісками і розсиплеться. Однак хоч як брати боронились, хоч що робили, а військо усе ближчає, бо велике було, та ще й сам цар перед веде. Бачать брати, що вже їм самим не оборониться,— от вони ухопили перо з кит-риби, що море їм подарувало, як махнуть раз, удруге, так з моря й покотились хвилі, одна велика, а друга ще більша, а тут ще як дмухне вітер, так усі байдаки з військом порозносило і поперевертало догори дном. Дивляться брати — і царів корабель похилило на бік, от-от хвиля переверне, так вони скоріш у воду, ухопили той корабель і винесли на берег. Узяли брати царя й сестер, старшу й середущу, та й повели до матері у будинок. Вийшла мати до царя назустріч з хлібом-сіллю; тільки цар на неї споглянув, зараз і пізнав.

— Відкіля,— спитав,— ти взялася?.. Чи ти тут хазяйка, чи в наймах?

А цариця, менша сестра, йому й відказує:

— Живу сама собі у своєму будинку з моїми синами, що породила тобі, до пояса в злоті, а од пояса в сріблі!

— Ти ж,— каже цар,— писала до мене листа, що привела мені дванадцятеро кошенят, ще й дванадцятеро мишенят прислала на гостинець!

— Ні,— сдказує менша сестра,— не я це тобі писала, не я й мишенят на гостинець посилала, а спитай,— каже,— у моїх сестер, може, вони знають, хто до тебе писав, хто й посилав!

Глянув цар на сестер, питає, а вони дрижать, устромили очі в землю й слова не промовлять.

— Е, як бачу,— каже цар,— то це ви мені таке лихо наробили: з моїм любим подружжям і з моїми дітками розлучили, через вас загубив я і два мої війська?.. Геть же від мене, щоб очі мої ніколи вас більше не бачили!

Далі забрав царицю з синами та й поїхав у своє царство, а печеного бугая та кабана пустив у степ, то вони йому надбали стільки хліба, що з усього світу приїздили купці купувать той хліб. З того часу цареве царство ще побільшало й забагатіло, бо степ і море стали йому родичами.