Казка починається з бідного мисливця. Той чоловік другої роботи не робив, лиш ходив полювати, та пі разу нічого не вбив, ніякої звірки. А був у нього хлопець, що звався Василем. Він весь час просив:

— Няньку, я ліпше вцілю. Дайте мені рушницю.

Та хлопчина був малий — мав тринадцять років.

Раз мати дала синові двадцять філерів[1], аби купив хліба. Василь іде й видить: два хлопці б’ють кішку.

— Послухайте, хлопці, не вбивайте кішку, продайте мені.

І хоч був голодний, викупив її.

Прийшов він додому, а мати кричить:

— Чому ти хліба не приніс?

— Бо жаль було кішки. її хотіли вбити, і я її купив.

Знову мати дала двадцять філерів, аби приніс хліба. По дорозі хлопець натрапив на пса, котрого теж били розбишаки. Купив він і пса, повернувся додому без хліба. Мати його вигнала. Пішов у ліс, дивиться — а на галявині спить батько. Хлопець узяв рушницю і йде полювати. Ходить, роздивляється по лісу, але ніяк не може натрапити на звірку. Нараз зупинився: увидів на буці великого гада. Василь довго не радився — націлився і хоче стріляти. А гад проговорив:

— Не стріляй у мене, хлопче. Дам тобі дарунок, котрий будеш мати на ціле життя.

І подарував йому малесеньку шкатулку. Хлопець відкрив, а звідти спитало:

— Що хочеш, мій царю?

— Тепер нічого ще не хочу, лише пробую, чи добрий подарунок я дістав од гада.

Василь пішов додому. Нікому нічого про те но сказав. І не брав шкатулочку до рук, доки йому не сповнилося дев’ятнадцять років.

Батько вже помер. Хлопець зостався з матір’ю. І раз їй говорить:

— Мамко, йдіть ви до царя — сватати мені дівку.

Мати аж злякалася, але син наполягав — і таки пішла. Розповіла цареві про сина і сказала, що хлопець хотів би засватати царівну.

— Можливе діло, — відповів їй цар. — Та най твій син поставить високий на три поверхи дім — і аби крутився на качачій лапці. А від того дому до мого палацу най прокладе міст із самого скла. Тоді за нього дам свою дочку.

Мати вернулася додому, все розповіла синові.

Василь вийшов і відкрив шкатулку, Звідти заговорило:

— Що хочеш, мій царю?

— Хочу, аби поставився дім на три поверхи і щоб він крутився на качачій лапці, а від того дому до царського палацу аби проліг міст із самого скла.

Рано цар пробудився, дивиться, а від палацу — такий міст, що усе довкола засвітилося.

Василь прийшов до царя і засватав дівку. В палаці справили весілля, і молодий привів царівну в свою хижу-смітянку. Вранці Василь дивиться, а в хаті повно диму. Нічого не видить! Виглянув у вікно: ні високого будинку, ні моста нема.

А його жінка плаче:

— Ти мене обманув!

Василь вийшов і відкрив шкатулку. Звідти заговорило:

— Що хочеш, мій царю?

— Хочу такий палац, як у царя. Моя жінка — з царської родини, то де має жити?

Нараз появився ще ліпший дім, як був.

І Василь у ньому жив красні роки. А раз царівна почала казати:

— Дуже мені нудно тут сидіти. Добре, якби нянько подарував нам трохи війська.

І Василь зробив їй доброту — попросив у царя полк.

Живуть собі далі. Але межи військом знайшовся хитрий чоловік. Він часто вів з дочкою царя масні бесіди. Зробив для неї дзеркало, а в ті часи дзеркал не було, і показав царівні:

— Знаєш, яка ти красна? Подивися…

Царівні дуже полюбилося люстерко, і ладна була дати за ту річ хоч і своє серце.

Та хитрак їй відповів:

— Нічого не бажаю, хіба оту шкатулочку, що висить на гвіздку.

А Василь лишив шкатулку дома. Царівна глянула на неї, зняла із гвіздка і подала коханцеві. Він відкрив шкатулку і почув:

— Що хочеш, новий царю?

— Хочу, щоб цей палац, як є, поставився одразу межи червоними морями.

І перенеслися на невеликий острів.

Василь зостався у лісах, куди пішов на лови. Вертається додому — лише хата-смітянка. І зажурився, що з ним буде.

А коханець живе із царівною, командує військом.

Цар Василя кинув у темницю, дав на великі муки: обгородив його високим муром, аби не міг ні лягти, ні сісти, а мусив стояти. Та з Василем зосталися врятовані ним друзі: кішка його годує, а пес його вартує.

Так сидів у мурі два й половину року. Цар думав, що із зятя уже немає й кісточки.

А кішка наносила із ґаздівських горищ ковбаси — лишила Василеві на кілька тижнів їсти, сама із псом пустилася шукати шкатулку.

Йшли, йшли і дійшли до червоних морів. Ходять коло моря, журячись, як перейти на острів. На ньому видять Василів палац. Посиділи, а далі пес каже:

— Лізь на мене, будемо пливти. Думаю, що вдержу.

Кішка ухопилася за пса, він скочив у воду, помалу пливе. І переплив море. На острові, на сухій землі, зостався чекати, а кішка — до палацу. Ходить собі по двору й не знає, як дістатися в палац, бо усе зачинено: згасло світло, полягали спати. Скочила вгору до вікна і дряпається: «Няв… Няв… Няв…»

Царівна пробудилася, відчинила те вікно і впустила кішку. А кішка була мудра: нараз лягла до неї на постіль і тихенько муркає. Але очі у темноті світяться і ходять по скринях, по стінах. Кішка не може побачити, де шкатулочка. Перейшла до коханця, послухала — він спить. Глянула — на шиї срібний ланцюжок. Мацає далі — шкатулочка. Тоді почала гризти ланцюжок. Гризла, гризла, доки не перегризла. Взяла у зуби ланцюжок зі шкатулкою, головою розбила вікно і швидко тікає. Прибігла до моря, а пес хвостом вертить:

— Є шкатулка?

— Є!

— То дай мені, ти можеш упустити.

— Ні, сам ти загубиш!

Сварилися-сперечалися, доки пес не відібрав шкатулочку. Та коли вони пливли, хвиля так ударила собаці у рот, що той захлинувся, і шкатулка упала у воду. Вийшли на сухий берег. Кішка: де шкатулочка? А пес каже:

— Упала в море.

— Чи я не казала, що ти її впустиш?

І почали сваритися знову. Так вони посварилися, що кішка залишилася на березі моря, а пес вернувся до свого господаря.

Ходить, ходить кішка — сумна і голодна. Раз бачить— рибарі сиплють на берег рибу. Вона прийшла до рибарів і жалісно нявкає. Рибар узяв ніж, ураз розпоров черево найбільшої рибини і кинув кішці нутрощі. Кішка їсть, а лапами перебирає нутрощі. А вони були великі, бо риба мала сто п’ятдесят ліктів. Раптом кішка лапкою відчула щось тверде. Дивиться — шкатулка. Вона дуже зраділа і прибігла до свого господаря.

— Чи ще живеш, ґаздо?

— Живу, але слабо.

— Не журися, шкатулочка тут!

І він теж зрадів. Узяв шкатулочку, відкрив.

— Що хочеш, мій царю?

— Перший раз хочу, аби сей мур розсипався на попіл і я був на волі, а другий раз хочу, щоб мій палац знову появився тут.

Все сталося, як він забажав.

Рано старий цар дивиться — недалеко світиться палац. Скоро прийшов дізнатися, хто там хазяйнує. Бачить — Василь із його донькою живе, як колись. І цар почав держати з ним бесіду, як то сталося, що хтось у них забрав був маєток.

Василь усе розповів про свою шкатулочку, царівна — про коханця. Вояка засудили на вічну темницю.

І казка скінчена.

[1] Філер — дрібна угорська монета.