Гамбар

Жила-була собі жінка. Мала вона єдиного сина, і звали його Гамбар. Жили вони у великій скруті. Щодня Гамбар брав мотузок, ішов у поле збирати пирій та колючки, ніс на базар і продавав їх за мідяки, а на виручені гроші купував хліба.

Якось поніс Гамбар продавати пирій на площі перед царським палацом. Дивиться царівна з вікна на Гамбарове лахміття і каже:

— Бідолашний хлопець! Коли б у нього була дружина, хіба він ходив би таким обідраним?

Розлютився цар, та слова не зронив, лиш покликав до себе назирів-візирів.

— Ідіть-но,— велить,— покличте продавця пирію до мене!

Назири-візири пішли до Гамбара. Перелякався він неабияк, усе не міг збагнути, чого цареві од нього треба. Увійшов у палати, вклонився цареві й став собі тихенько.

— Гей, хлопче, я покликав тебе, щоб із донькою своєю одружити! Одружишся?

Остовпів Гамбар… Чи це, бува, не почулось йому?!

Тут мовила царівна:

— Слухай-но, хлопче, що ж ти збентежився? Коли мої батьки віддають за тебе свою доньку, чого ж ти боїшся? Сватайся до мене!

Сім днів і ночей справляли весілля. Забрав Гамбар царівну й привів до себе додому.

Увійшли в хату, Гамбар і каже матері:

— Матусю, цар видав за мене свою доньку. Ось твоя невістка. Підстели їй що-небудь, нехай присяде.

У хаті зусібіч видно було велику скруту: стіни почорніли від кізякового диму, брудно, ніде не видно бодай клаптика килима. Лежать самі козячі шкури, але й ті — діряві: адже Гамбарова мати латала ними одежу. Одну з цих шкур вона й постелила царівні.

Сіла царівна, роздивилась довкола й подякувала богові.

— Знати,— каже,— така моя доля.

Відрізала вона від своєї сукні клапоть, полатала Гамбарів одяг, почистила його, дала лад. Наступного дня Гамбар знову пішов у поле збирати пирій та колючки й знову поніс продавати на площі перед царським палацом. Дивиться цар із вікна — справді, у Гамбара вже не такий подертий одяг.

Коли увечері Гамбар повернувся додому й дружина побачила його поколоті колючками руки — у неї від жалю аж серце зайшлося.

— Слухай-но,— каже вона чоловікові,— це не життя: щодня ти мучишся серед каміння гримучого та піску сипучого, повзаєш, мов змія, воду п’єш із болота з жабами, а все марно, увесь твій прибуток — мідяки. Чи не краще підшукати тобі яку-небудь іншу роботу? Іди на службу до людей, наймись поденно, може, й нам щось перепаде.

— Гаразд, жінко, як скажеш — так і зроблю!

Удосвіта Гамбар підвівся й пішов на базар. «Або наймусь поденно,— міркує,— або піду на місяць-два у найми».

Ходить, ходить він базаром, то в одного про своє поцікавився, то в іншого. Враз підходить якийсь купець до Гамбара й питає:

— Гей, хлопче, наймешся до мене?

— Чому ж ні,— відповідає Гамбар,— за цим я й прийшов сюди. А скільки ж ти платитимеш у рік?

— Із чесної виручки — мірку, з нечесної — дві,— купець на те.

— Гаразд, пораджуся з дружиною,— згоджується Гамбар.

Прийшов Гамбар додому та й розповідає дружині:

— Купець хоче найняти мене і обіцяє платити із чесної виручки мірку, з нечесної — дві. Що робити?

— На нечесну виручку не погоджуйся, якщо він і десять мірок пообіцяє, а з чесної виручки бери й одну мірку.

— Піду наймусь — купець збирається в далекі краї по товар.

Попрощавшись із дружиною, Гамбар подався до купця:

— Добридень, купче, платитимеш мені з чесної виручки — послужу тобі й за мірку.

От зібрався Гамбар у дорогу: перев’язав в’юки, навантажив мулів і разом з купцем вирушив у путь, їхали вони довго і врешті дісталися до пустелі.

Тут купець каже Гамбарові:

— Зупинимося біля цього колодязя — мулів нагодуємо-напоїмо, та й самі поїмо і відпочинемо.

Розвантажили вони мулів, узялися до їжі. Коли поїли, запитує купець Гамбара:

— Можеш спуститися в колодязь по воду, щоб мулів напоїти?

— Можу,— відповідає Гамбар.

Обв’язали його мотузкою і спустили в колодязь. Стоїть Гамбар у колодязі, черпає воду й подає нагору. І так доти, доки не напоїли всіх мулів.

Гукнув тоді Гамбар із колодязя:

— А тепер підійміть мене!

Спустили в колодязь мотузку. Щойно Гамбар хотів обв’язатися нею, як хтось ухопив його за полу чухи[1] й не відпускає. Здивувався Гамбар. Оглянувся, бачить — на дні колодязя двоє відчинених дверей. Заглянув він у двері — злякався. Заглянув у другі — ще дужче злякався.

Сидять там три красуні небачені й вишивають. Біля них на срібній тарелі жаба, а поряд стоїть красень юнак і очей із неї не зводить.

— Чоловіче, скажи-но нам правду,— питають Гамбара красуні,— хто із нас красивіший: ми чи ота жаба? Чому ж хлопець ніяк не надивиться на неї?

— Що ж мені сказати? — Гамбар на те.— Кохана завжди видається найкрасивішою.

Тільки-но встиг він це сказати, як жаба скинула із себе шкуру й стала дівчиною такої краси, що затьмарила всіх трьох небачених красунь.

— Що це за дивина? Що це за тими дверима? — питає Гамбар юнака.

— Ох, братику,— мовив юнак,— уже сорок років сиджу я в цьому колодязі: скільки людей побувало тут, проте жоден не зумів відповісти, як ти: «Кохана завжди видається найкрасивішою». От ми й стинали людям голови з пліч. А тепер,— звернувся юнак до красунь,— несіть йому нагороду за мудру відповідь.

Кожна красуня принесла по спілому гранату й подала Гамбарові.

Щойно дали вони гранати, двері й зачинились. Поклав Гамбар у кишеню гранати і гукнув:

— Тягніть мене!

Зрадів купець, зачувши Гамбарів голос. Став дякувати богові за те, що слуга цілий і неушкоджений вибрався із колодязя. Бо ж сорок разів купець наймав слуг, і всі вони — один за одним — зникали у колодязі.

Підняли Гамбара мотузкою. Нічого не розповів він купцеві про те, що чув і бачив у колодязі. Знову навантажили мулів і рушили далі. їдуть вони, бачать — назустріч їм іде інший караван.

І йде цей караван у рідні краї Гамбара. Упізнав Гамбар серед погоничів і хлопця-односельця.

— Куди це ви? — питає Гамбар.

— У наше село,— відповідає хлопець.

— Ну, тоді зроби ласку,— каже Гамбар,— візьми оці три гранати й передай моїй дружині.

— Клопіт не дуже великий, давай одвезу,— погодився хлопець.

Узяв він ті гранати, поклав за пазуху, попрощався. Його караван рушив у один бік, а Гамбарів — у протилежний.

Нехай ідуть своєю дорогою, а ми повернемось до Гамбарової дружини.

Чекала вона дитину, і дуже хотілося їй скуштувати граната, але ніде було дістати. Якось постукали у двері, вийшла Гамбарова жінка, дивиться — аж це сусідський хлопець.

— Добридень, сестрице, бери ось гранати. Зустрілися ми з Гамбаром у дорозі, й він попрохав передати їх тобі. Гамбар живий-здоровий, кланяється тобі.

Узяла Гамбарова дружина гранати й увійшла в дім.

«Дай-но,— міркує,— розріжу гранат, спробую».

Розрізала — й що ж бачить? У гранаті повно алмазів, перлів — і якого там ще коштовного каміння тільки не було! Не знає Гамбарова дружина, що й діяти на радощах! Адже у хаті — такі злидні! Одразу ж понесла коштовний камінь на базар, виміняла його й за виручені гроші купила дещо для домівки. Згодом і решту каміння віднесла на базар, продала його, збудувала новий дім, накупила корів, овець — словом, усього припасла для Гамбарового приїзду. А сама невдовзі народила сина — такого славного, всім на подив. Поки що залишимо їх і повернемось до Гамбара.

Ішов караван Гамбарового купця, ішов і, нарешті, дістався міста, де жив купець. Сімнадцять років прослужив Гамбар у цього купця.

І от якось каже купець Гамбарові:

— Збирайся, Гамбаре, в дорогу, треба знову їхати за товаром.

Як зачув це Гамбар — од радощів ніг під собою не чує. «Адже доведеться їхати через рідні місця. Напевно, пощастить мені,— розмірковує він,— заглянути додому, дружину побачити». Зібрався Гамбар у дорогу, зв’язав тюки, навантажив мулів, і вирушили вони в дорогу. їдуть вони, їдуть — чи довго, чи недовго — хтозна, їдуть удень, уночі й дісталися до того самого колодязя, куди вже лазив Гамбар по воду. Знову поліз Гамбар у колодязь, дістав для мулів води, та вже ані красунь, ані відчинених дверей — нічого там не було. Відпочили вони біля колодязя, поїли й вирушили далі в дорогу. їдуть вони, їдуть день, два й три, словом, тиждень — і, врешті, доїжджають до кордону Гамбарової країни.

Тут вони зняли тюки з мулів — одпочити й поїсти, а вже тоді їхати далі. Бачать — величезна отара овець пасеться. Підійшов Гамбар до отари.

— Добридень, братику пастуше,— привітався.

— Хай береже тебе бог, брате подорожній,— відповідає пастух.

— Чи не з такого-то, бува, ти села? — запитує Гамбар.

— Звідтіля.

— Чи не чув ти, бува, про подорожнього Гамбара? Може, знаєш, що-небудь про його родину?

— Як не знати, це ж його отара, а я його пастух.

— Чий ти пастух? — здивувався Гамбар.

— Того самого продавця пирію, якого цар, розсердившись, одружив зі своєю донькою.

Замислився Гамбар: «Що за дивина, що ж то за багатій Гамбар? Про кого веде мову пастух?» Одійшов Гамбар від пастуха, повернувся до каравану. Поїли вони, навантажили мулів і рушили далі в дорогу — просто в Гамбарове село. Дорогою знай зустрічають череди, табуни, отари. Кого не запитає Гамбар: «Чия це череда? Чия отара?», відповідають: «Гамбарові».

Дивується Гамбар: «Що за дивина? Невже дружина моя так розбагатіла, що завела таке господарство?» Нарешті дійшов караван до Гамбарового села. Тут Гамбар відпросився в господаря — навідатися додому.

— Іди,— каже купець.

Радий-радісінький поспішає Гамбар на свою вулицю, та пройшов її раз, удруге — і ніяк не може знайти свого житла, бо замість старої хатини стоїть небаченої краси будинок. «Дай-но,— міркує,— зайду та запитаю, може, що й дізнаюся про свою дружину». Зайшов у двір.

Бачить — біля вікна сидить його дружина, а поруч — красень юнак і розмовляють. Тихенько підійшов Гамбар до вікна — почути, про що йде мова.

Каже дружина юнакові:

— Ох, синочку, світло очей моїх, коли повернеться батько й побачить тебе вже дорослим, як він зрадіє!

— Матусю,— юнак на те,— ще з дитинства я тільки й чую про свого батька, а його все немає й немає. Я вже й очі прогледів, виглядаючи його.

— Був би татко здоровий, а повернеться він неодмінно,— запевняє мати сина.

Не стерпів тут Гамбар, увійшов у дім. Мати з сином аж остовпіли, побачивши його.

— Не пізнаєте мене? — питає батько.— Я ж — Гамбар. Тільки він це сказав, як дружина з сином кинулися обіймати його. Заплакала дружина й довго не могла заспокоїтись.

Потім вони сіли, повели спокійну розмову. Дружина зібрала на стіл, їли, пили.

— Послухай-но, дружинонько,—говорить Гамбар.— звідкіля взялося це багатство, як ти зуміла збудувати такий будинок, мати стільки худоби?

— А отак,— розповідає дружина.— Розрізала я один із тих гранатів, які ти прислав мені, й бачу в ньому повнісінько перлів, алмазів та всілякого коштовного каміння. Віднесла я каміння на базар, виміняла, продала, а на виручені гроші побудувала оцей будинок завела господарство.

Дружина підвелась і принесла Гамбарові другий гранат. Розрізав Гамбар його, бачить — у гранаті повно-повнісінько коштовного каміння, перлів, алмазів. Зрадів Гамбар, на радощах ніг під собою не чує. Розповів він дружині тоді все, що з ним трапилось.

— Якщо так, дружинонько, то навіщо мені тепер ходити по наймах? Піду-но я до господаря й попрошу його, щоб знайшов собі іншого слугу.

— Звісно,— погодилась вірна дружина,— скільки туги й печалі зазнала я, скільки часу тебе не було, тож поживімо тепер і для себе — спокійно, без клопоту

Пішов Гамбар до купця.

— Хазяїне, розрахуймося, я вирішив зайнятися своїми справами.

Купець на те:

— Скільки років служив ти мені вірою і правдою — не можу я поскаржитися, та коли більше не хочеь_ у мене залишатися — діло твоє.

Заплатив йому купець за службу все, що годилося.

Попрощався Гамбар із купцем і радий-радісінький повернувся додому.

Прийшов додому і питає дружину:

— Скажи-но, дружинонько, після того, як я поїхав цар не розпитував більше про тебе?

— Ні,— відказує дружина,— жодного разу. Та я загадала, що, коли ти повернешся, покличемо батька та його назирів-візирів до нас у гості. Хтозна, може, видумає, що ми вже давно з голоду померли.

— Добре ти загадала, дружинонько. Готуйся, завтра запрошуємо царя в гості.

— Запрошуй,— каже дружина Гамбарові.— Може він нас і не впізнає.

Гамбарова дружина одразу ж узялася до роботи — а що дім у неї повна чаша, швидко приготувала багатий почастунок.

На другий день Гамбар запросив царя до себе в гості. Цар прибув до них разом зі своїми назирами-візирами. Пригостили вони царя на славу, поїли, попили, повеселилися.

У розпалі розмови Гамбарова дружина питає царя:

— Царю, кажуть, була в тебе донька, що з нею сталося?

— А от що,— цар на те,— був собі продавець пирію, сподобався він моїй доньці, розсердився я за це на неї і видав її заміж за того парубка. Тепер, коли згадаю доньку, туга мене охоплює. Та своїми руками занапастив, своїми очима й оплакую. Каюся, об стіну б’юся головою, та все марно. Не відаю, жива вона досі чи, може, померла з голоду?.. Ох, побачити б її хоч раз — горя б поменшало…

Не втрималась тут Гамбарова дружина, кинулася батькові на шию.

— Я — твоя донька,— каже,— хіба ти мене не впізнаєш? Оце — мій син, а оце — чоловік, той самий продавець пирію. Казала ж я тобі, що він — людина з головою, а ти не вірив мені. Бачиш тепер, скільки нажив він добра чесною працею?

Дивується цар, дивиться на них, очам своїм не вірить. Може, це все йому сниться?

І знову всі бенкетували, веселилися, дан та зурна[2] , грали до ранку.

Діждалися вони свого щастя, діждіться і ви свого.

[1] Чуха — свитка.

[2] Дан, зурна — музичні інструменти.