Було це так давно, що, може, і взагалі не було, але в прегарній країні Бергенгоції таки жив-проживав парубок, якого звали Ташко.
Сумували й журилися Ташкові батько й мати, бо хоч як берегли вони сина, хоч скільки добра навчали, — дружив він тільки з такими хлопцями, які завжди лайливі слова говорили. Звик до лайки й Ташко і геть позабував усі пристойні та чемні слова.
До того, Ташко був дуже бундючний, бо мав себе за найвродливішого парубка у всій Бергенгоції. Отож і кепкував з усього гарного, зі всіх гарних, гудив усе і всіх брутальними словами.
Аж тут рознеслася чутка, що в третьому від Ташкового селі живе дівчина Мінка, гожа на вроду, бистра на розум і дуже хитра. Така хитра, що ніхто її перехитрувати не може.
«Оце моя пара, — подумав Ташко. — Я ж і найвродливіший, і найрозумніший парубок у всій Бергенгоції. Мінка саме для мене виросла».
Причепурився Ташко, взув блискучі чоботи та й побравсь у третє від їхнього село. Прийшовши туди, відразу впізнав Мінчину хату, бо довкіл неї квітували пишні троянди. Дівчина поливала їх свіжою водичкою. Почула, що хтось підійшов, випросталася… Ташко вкляк на місці: така гарна була Мінка — і личком, і станом.
— Що шукаєш тут, красеню? — спитала вона, всміхаючись. — Який вітер заніс тебе сюди?
Ташко хотів сказати, що прочув про її розум та вроду, отож і прийшов на неї подивитися. Але з уст його злетіли зовсім інші слова:
— Бачити б мені тебе тоді, коли й мою спину!
— А чого ти так дивишся на мене? — вела далі Мінка.
Завмерло Ташкове серце. Хотів сказати: тому дивиться, що вона — найгарніша дівчина в світі, що він покохав її всім серцем, — але з уст його вихопились зовсім інші слова:
— Бо ти така, як бісова дочка!
— Не вірю твоїм словам, — відповіла Мінка. — Ні мала, ні тато, ні дзеркало вірне моє ніколи не казали мені такого! А ти, певно, прийшов сюди, щоб вилаяти мене?
«Прийшов я сватати тебе, красуне, розумнице, найчарівніша в світі дівчино!» — подумав Ташко, але поки шукав підходящих слів, з язика його зірвалося:
— А щоб тебе чорти вхопили, і то чимшвидше!
— Якби сюди прийшли чорти, то вхопили б найперше тебе — адже мова твоя була б їм рідною! Не те, що моя! — мовила Мінка. — Та якщо ти такого поганого мені бажаєш, чому так прихильно дивишся на мене? Відкрий же мені свою таємницю!
«Душа мені тліє, що думаю одне, а кажу зовсім інше», — хотів сказати Ташко, однак бовкнув зовсім інше:
— Бодай ти ніколи добра не знала!
— Вгадала я, парубче, твою біду! — вигукнула Мінка. — Ти забув усі чемні й пристойні слова. Про те, як ти повсякчас лайкою сиплеш, знаємо і ми тут, бо погана слава далеко біжить… Ти тільки рота розкрив, як я здогадалася, з ким розмовляю. Ти собі вибираєш поганих друзів, а вони тобі дарують ще поганіші слова. Мову, чудову мову рідної Бергенгоції ти геть забув!
Похилив Ташко голову в великому розпачі, а уста самі вимовили:
— А щоб ти луснула, як надута жаба!
— Не станеться цього зі мною ні тепер, ні в четвер, бо ніколи я не серджусь знічев’я і ніколи на лаюся, — відповіла Мінка. — А ти, парубче, забув, як вимовляються милі й лагідні слова. І все ж скажу тобі: якщо ти хочеш увійти в мій садок, а з садка до хати, то мусиш згадати гарну мову нашої рідної Бергенгоції. Бо ж дівчині замало того, щоб парубок її був дужий і вродливий. їй хочеться, аби він говорив чемно та красно! Якщо ти цього не зрозумієш, то шукай собі ту бісову дочку, якою мене назвав! До неї промовлятимеш так, як оце до мене.
«Щиру правду ти кажеш, вродливице, розумнице!» — хотів сказати Ташко, — очі його ніжно дивилися на Мінку, — однак з уст зірвалося:
— А щоб ти щезла!
І, мовивши таке, побіг, заганьблений, подалі від красуні Мінки.
Повернувся Ташко додому з твердим наміром навчитись говорити так, аби бути достойним ніжної, гарної й розумної Мінки.
Кепкували з нього погані друзі, дізнавшися, що Ташко не говоритиме більше брутальних слів. Але Ташко не звертав на них уваги, хоча й було це нелегко. Пильніше почав прислухатися до мови матері й батька, старших і молодших людей у селі. А коли навчився чемно і статечно говорити, знову гарно вбрався, взув блискучі чоботи і подався до третього села, де жила Мінка.
Як і того разу, дівчина поливала свої улюблені троянди. Побачивши Ташка, випросталася й лагідно спитала:
— Що привело тебе, юначе, до нашої хати?
— Перлино моя незрівнянна, квітко моя найквітучіша, через тебе прийшов я сюди, на тебе подивитися хочу, — відповів Ташко, і слова, здавалося, аж дзвеніли, світилися його коханням.
— А тепер можеш мені сказати, чому так тоді на мене дивився і зараз так само дивишся? — вела далі Мінка.
Серце в Ташка закалатало, він зашарівся, мов дівчина, й мовив:
— Дивився на тебе тоді та й зараз дивлюся закоханими очима. Кохаю тебе всім серцем! Покохав, Мінко, тільки-но побачив!
Зашарілася й дівчина, мов троянда червона, і сказала:
— То ти прийшов до мене, щоб оце сказати?
— Так, Мінко! А ще хочу я, аби ти зробила мене щасливим — стала моєю дружиною!
— Бачу, Ташку, навчивсь говорити ти так, як усі чесні й хороші люди говорять в рідній нам Бергенгоції, та, либонь, і порозумнішав: адже завоювати кохання дівчини можна, перш за все, гарними словами, що їх сказано від щирого серця, — мовила, всміхаючись, Мінка. — Заходь до мого саду, а звідти йди до хати, проси моїх батьків, щоб віддали мене за тебе.
Мінчині батьки вислухали юнака, який умів так гарно говорити, і охоче дали згоду на шлюб.
А які щасливі були Ташкові батько й мати, коли побачили свою невістку — красуню й розумницю!
А як дивувалися колишні друзі Ташка, коли на всі їхні нечемні слова Мінка лише всміхалася, привітно та ласкаво! Перед тим їх повисміювали всі дівчата, до яких вони сваталися, а Мінка була з ними така лагідна, що вони зрозуміли: аби до тебе гарно говорили, ти сам гарно говорити маєш. І вирішили Ташкові друзі, що й собі навчаться розмовляти справжньою бергенгоційською мовою. І навчилися. І поодружувалися. І жили так само щасливо, як Ташко з Мінкою.
