Жили собі були бідні-бідні чоловік та жінка, які мали так багато дітей, що й порахувати їх не могли. А коли діти починали просити їсти, біднякові здавалося, що він їх ніколи не нагодує.
Працював бідняк день при дні — і в селі у людей, кому що треба, і в себе вдома з дружиною поросяток та курчаток вигодовували, нивку орали, зерном засівали, у садку своєму працювали. Окрасою садка та й усього невеличкого обійстя була висока, розлога яблуня. Круглобокі, рум’яні яблука родили на ній рясно, до того ще й цілий рік. І якби не ця яблуня, навряд чи зміг би бідняк прогодувати своїх діток, яких любив усім серцем. На яблуні ці гілочки листочки розпускали, ті зацвітали, а ще інші плоди давали, — і все це водночас.
Сказав якось бідняк:
— От якби на цьому дереві не яблука родили, а золоті монети, скінчились би всі мої біди-негаразди! Були б мої дітки ситі, одягнені і взуті.
Справді, турбот мав бідняк по самісіньку зав’язку: оце дитятко вже штанці доносило, а те черевики стоптало, ще іншому пальтечко на зиму потрібне, а дівчаткам то кофтини, то спіднички, то стрічечки… І не було цьому кінця-краю. Але ж і яблуня потребувала постійної праці — то землю довкіл неї обкопати, то пообрізати всохлі гілочки, то пооббирати з неї шкідливу комашню, то попідпирати кілками галуззя, яке аж угиналося під вагою яблук…
Підійшовши якось до дерева, бідняк побачив чорнопикого маленького чортика. Той крутився під деревом, мов кицька, яка намагається наздогнати свій хвіст, та ще й язиком прицмокував.
— А ти чого тут шукаєш? — гримнув на нього бідняк, розпростуючи зігнуту в повсякденній праці спину.
— Тебе чекаю, — весело відповів чорт. — Вирядив мене батько з дорученням до тебе. Просить укласти з нами, чортами, угоду.
— Яку таку угоду?— здивувався бідняк.
— Маєш ти багато клопоту з яблунею, невигідна ця праця для тебе. Стільки мучишся з нею, стільки поту проливаєш, а все одно діти твої голодні ходять. Тож віддай нам плоди цього дерева, бо там, унизу, в гарячому пеклі, нам такі яблука дуже потрібні. А батько мій за те своєю пекельною владою вчинить так, що дерево твоє родитиме щирі золоті монети. І ти не будеш ні землю тут обкопувати, ні гілляччя обрізувати чи підпирати, ні комах шкідливих оббирати. Потрусиш дерево — і посиплються з нього червінці. І доки житиме дерево, золотом тебе вщедрятиме, — отак скінчив свою мову чорт.
Зрадів бідняк так, що й сказати годі, і, не вагаючись, простяг чортові долоню. Міцно потиснули один одному руки, і малий чорт умить щез.
Але всі яблука з яблуні теж де й ділися! Жодного не лишилось. Аж зітхнула розлога яблуня.
Та не про яблука думав зараз бідняк. Побіг до дружини і все, слово в слово, їй переказав. Дружина саме м’яла варену картоплю у величезній мисці. Вислухавши чоловіка, вигукнула:
— Ой, як мудро ти вчинив! Час уже, час засяяти сонцю радості й щастя і в нашій хаті!
Після полуденка не брались, як завжди, до роботи, а вийшли в садок і почали пильнувати дерево, яке ще недавно рясніло рум’яними яблуками. Дивились день, дивилися другий, дивилися й третій… Уже й тиждень минув, а вони так само споглядали дерево. І — диво дивне! — почали між собою сваритись, чого досі ніколи не бувало. Спершу завелися діти, а потім і батьки погризлися. Вже й до бійки доходило.
— Та й розуму ж у тебе! — лаялась біднякова дружина. — Якомусь чортеняті дався на облуду!..
— А хіба не ти прихвалювала мене за мудрість?— відказував бідняк. — Ти що, цього не пам’ятаєш?!
Голодні діти плакали-ридали. Всім хотілося яблук, рум’яних, соковитих, налитих сонцем.
Вищали давно не годовані поросята, кудкудакали курочки та півники. А гучніше за всіх кричала біднякова дружина — то на всіх зразу, то по черзі на кожне.
І все ж настав день, коли в зеленому листі яблуні щось зазолотіло. Спочатку засяяла одна монетка, тоді друга, третя… І ось уже на кожній гілочці ряхтить золото.
— Ану відійдіть усі! — вигукнув бідняк. — Зараз я потрушу дерево!
Але дружина вхопила його за руки.
— Ні! Ні! Не треба! Ще не час! Бо золото з’явилося не на всіх гілочках. Он там на самому вершечку є гілочка, на якій нема жодного золотого плоду!..
І знову в голодному гаморі минали дні та ночі. Біднякова родина вже й ночувати до хати не йшла — день і ніч усі сиділи й дивилися на золоті монети, що їх чимраз рясніше родила яблуня. У декого вже й очі заболіли від сяяння золотого.
Раптом листя на яблуні почало в’янути, скручуватись, опадати. Так само в’янули, скручувались і опадали червінці. Коли торкались землі, розсипалися, мов глиняні…
— Ой, моє золото! Ой, моє золото!— зойкали бідняк та його дружина. — Це ти винен!.. Це ти винна!.. Це ми винні!..
У суперечці, сварці, голосінні вони навіть і не помітили, що під яблунею знову наздоганяє власного хвостика малий, чорненький, рогатенький чортик. Ще й губами прицмокує. А коли нарешті вгледіли його, то кинулися до нього, хто з чим — з галузкою, з дрючком, із каменюкою, з кулаками.
— Обманув! Ошукав! Біс-облудник! Біс-дурисвіт!— репетували всі.
— Я чесний чортик! Я чемний чортик! Я нікого не обманював! — вигукував малий, ухиляючись від ударів. Та врешті стомився, сів і заплакав.
Всі спинилися, прислухались. А чортик бубонів:
— Ви жадібні й зажерливі! Треба було струшувати золото тоді, коли воно ще не в’януло, не осипалося. Якби ви в перші ж дні струсили кілька стиглих монет, то так потихеньку і нині ще б струшували. Але ж ви хотіли одразу все! А так не буває. Тому й угоді нашій кінець! Угоді кінець! Угоді кінець!— вигукнув чортик і де й дівся, мабуть, у пекло побіг.
— Ой, мої дітоньки! Ой, поросятка, курчатка мої голодненькі! — схопилася за голову біднякова дружина. Тільки зараз, сама переставши кричати, почула, як плачуть діти, верещать поросята, кудкудакають кури. А чоловік її мовчить…
Жінка метнулася на кухню, замісила хліб, поставила його в піч, нагодувала поросяток і курей.
А чоловік узяв лопату, обкопав яблуню, обібрав з її стовбура комашню, сухе гілляччя повідрубував сокирою. Дерево, наче в подяку, тут же розпростало гілочки, випустило свіже зелене листячко, зацвіло того самого дня!
Біднякова дружина винесла з хати велику миску з хлібом, м’ясом, овочами, а другу — з яблучним джемом. Всі їли, аж за вухами лящало, і знай прихвалювали!..
Бідняк зі старшими дітьми подався на поле. Того ж дня зорав його і засіяв добірним зерном. А повернувшись додому, побачив, що яблуневе гілля вгинається від достиглих плодів. Він тут же попідпирав його міцними кілками. І діти на вечерю мали вдосталь пахучих, соковитих, налитих сонцем яблук.
— Дружино моя мила!— радісно мовив бідняк. — Та хіба якась там монета, хай і зі щирого золота, може замінити оці золоті плоди! Тут і нам вистачить, і сусідам подаруємо, ще й на ринок трохи віднесемо — буде свіжа копійчина.
— Правду кажеш, чоловіче любий!—весело підтакнула дружина. — Наші яблука — золото найсправжнісіньке. А родина наша, коли не сваримось через якусь там чортівню, навіть од найзолотішого золота дорожча. Подивись, як гарно і охоче діточки наші вдома працюють, одне одному допомагають, не сваряться, як вони дружно пісень співають!
Тепер би їх не те що маленький чортик, а й старий і хитрющий чорт не ввів би в облуду, не вмовив би сидіти й чекати золотих плодів.
І від того часу лан їх щедро колосився золотим колоссям, яблуня дарувала багато золотих яблук, а сміх дітей золотився щирою радістю, щастям.
