Братчик Ягленаць та сестричка Рутвиця

І

Напали вороги на мурований замок шляхетної й доброї княгині. Не могла вона швидко зібрати своє велике й вірне військо, щоб оборонити фортецю. І мусила серед ночі втекти зі своїм сином, з малим княжам, на руках.

Бігла вона цілу ніч, а як стало на день благословлятися, дісталися вони до страшної Кітеж-гори, що височіла на межі князівства.

Ніде в світі під ту пору вже не було ані зміїв, ані віл, ані відьом і жодної іншої погані. І тільки під Кітеж-горою причаївся останній Змій Вогняний, якому слугувало сім віл Заточниць. Отим і страшна була Кітеж-гора. А попід горою стелилася мирна долина. Тут у плетеній хижці-колибі мешкала молода пастушка Мілойка, пильнуючи своєї отари.

Саме до цієї долини й забігла на світанні княгиня з дитям і, побачивши біля хижки Мілойку, підійшла до неї й стала благати:

— Сховай мене й княжа у своїй колибі на день, щоб не знайшли нас вороги. А вночі ми далі подамося з малим.

Мілойка прийняла їх, напоїла овечим молоком і сховала у своїй хатинці.

Коли настав вечір, княгиня сказала:

— Тепер я мушу йти далі з малям. Але я тебе прошу, візьми оцей золотий черес і синів золотий хрестик на червонім шнурку. Якщо нас упіймають займанці, то по цих речах одразу впізнають, хто ми. Сховай їх десь у своїй колибі й збережи до часу. Коли вірні мені воєводи зберуть військо і проженуть напасника, я вернуся до свого замку, і ти будеш моєю любою подругою.

— Твоєю подругою, вельможна княгине, я не можу бути, бо не рівня я тобі ні родом, ні розумом. А твої речі збережу, бо в справжній скруті й нещасті і злидареве серце може заприязнитися з царевим, — відказала Мілойка і взяла в княгині хрестик і чересок на збереження. А княгиня підняла малого на руки й пішла далі крізь ніч, що була така темна, аж не видно було, де трава і де камінь, де поле і де море.

II

Збігло чимало років відтоді, а княгиня так і не повернулася на свою землю й до свого замку. її велике військо та славна старшина виявилися такі невірні, що відразу перекинулися на бік ворога. Так позбулася шляхетна й добра княгиня своєї землі, а в її замку запанували займанці.

Ніхто не знав та й ніякої змоги не було дізнатися, що приключилося з княгинею та малим княжам. Може, тікаючи тої темної ночі, впала вона в море чи в безодню яку, може, якось інакше загинула.

Але пастушка Мілойка вірно берегла княгинині коштовності.

Приходили до Мілойки вичепурені найбагатші парубки з села, сподіваючись взяти її за себе, бо золоті черес та хрестик на червонім шнурку стільки були варті, як десять сіл. Та дівчина не воліла жодного з них мати за чоловіка.

— Не я вам потрібна, — казала вона женихам, — а золото. А то речі не. мої, тож і пильнувати їх я мушу більше, як свої вівці чи колибу.

Отак відмовляла Мілойка всім і віддалася за якогось бідного й тихого хлопця, що йому байдуже було до золотих речей.

Жили вони дуже бідно, часом ні хліба, ні борошенця не було в хаті. Але ніколи й у думці не мали продати княгинині коштовності.

По кількох роках захворів Мілойчин чоловік і помер. А незабаром тяжка хвороба спіткала й Мілойку, і відчула вона, що теж має вмерти. Тож прикликала до себе двійко діток своїх, маленьку дівчинку Рутвицю та ще меншого синочка Ягленця і дала кожному з них по дарункові. Рутвиці наділа чересок золотий, а Ягленцеві повісила на шийку золотий хрестик на червонім шнурку. І сказала Мілойка на розпрощання:

— Діти мої! Самі ви зостаєтеся на цім світі, а я ж вас нічого не встигла навчити. Та стане для вас, безпорадних, і того, що знаєте. Не покидайте одне одного і бережіть як святощі те, що мати вам залишає на збереження. Тоді й я завше буду з вами.

Сказала вона так і померла. А Рутвиця і Ягленаць були такі маленькі, що й не знали, звідки у матері той пояс і хрестик. І ще менше розуміли, що мати їм каже. Притулилися вони одне до одного побіля небіжчиці матері, й не знали сиротинки, що з ними буде.

Трохи згодом зайшли люди з села і сказали, що Мілойку треба наступного дня поховати.

III

Але наступного дня сталося таке: повернувшися з похорону, люди пішли побалакати до хати, а Рутвиця і Ягленаць залишилися надворі, бо все ще сподівалися, що їхня мати звідкільсь повернеться.

Коли раптом злетів з неба великий орел, збив Рутвицю з ніг, схопив пазурами за її золотий чересок і піднявся з нею під хмари.

Летить орел, несе Рутвицю до свого гнізда, що на Кітеж-горі. А Рутвиці й не страшно летіти отак на золотім поясі. Жалько лише дівчинці, що розлучили її з братиком. Тож летить вона та й думає: «Чого ж це орел і Ягленця не забрав!»

Так вони підлетіли до Кітеж-гори, і побачила тут Рутвиця таке, що ні сама досі ніколи не бачила, ні будь-хто інший з мешканців долини, бо всі оминали страшне верхогір’я. А коли який чоловік і заблукував був туди, назад уже не вертався. Побачила Рутвиця на одній зі скель сімох віл Заточниць, що слугували Змієві Вогняному.

Бачать Заточниці: несе орел дівчинку. А поміж вілами й орлами була угода, всяку здобич мусили вони приносити саме на цю скелю, і тут відбувався суд, який вирішував, що робити зі здобиччю і кому вона має припасти. Саме тому і скеля ця називалася Розподіли.

Отож і гукають вони орлові:

— Егей! Брате Клектуне! Спускайся на Розподіли.

Та, на щастя, сталося інакше: які друзі, така й угода! Пощастило орлові Клектунові Рутвицю вкрасти, то він уже й не додержується угоди, не хоче спускатися на Розподіли, несе Рутвицю до свого кубла, орленятам на забавку.

Але раніше ще треба було перелетіти через верхів’я гір, бо гніздо було по той бік верховини. А на самому вершечкові гори було озеро, посеред озера — острів, а на острові старенька церковця. Довкола озера була левадка, по краю якої ще здавна проорано борозну. І через ту борозну не сміли переступити з гір ані Змій, ані віли, ані інші страховиська. Тут, довкола озерця, квітли, розсіваючи пахощі, квіти, тут знайшли собі захисток горлиці й солов’ї та незлобливі лісові звірятка.

І ніколи ані мла, ані хмарина не затьмарювали неба понад тим благословенним обораним озерцем, самі тільки сонце та місяць одвіку змінялися над ним.

Як вилетів Клектун із Рутвицею над озерце, побачила дівчинка церковцю й одразу згадала свою матінку. А згадавши, схопилася за серденько і мимохіть розщебнула матусин даруночок, золотий чересок.

Розщебнувся чересок, вислизнула Рутвиця орлові з пазурів і впала простісінько в озерце, а слідом за нею впав і чересок. Схопила Рутвиця чересок і вийшла по осоці та намулові, по водоростях та рогозі на острів. І сіла на камені. А Клектун, наче вихор шалений, полетів далі, бо не смів на те озеро спуститися.

Отак і врятувалася Рутвиця, бо жодне лихо не спроможне було подолати борозну й приступити до неї. Але невелика то радість, бо ж сама-самісінька опинилася мала сирітка на вершечкові страшної Кітеж-гори, і ніхто не смів до неї зайти, і вона нікуди не могла вибратися звідти.

IV

Тим часом люди в селі дізналися, що орел украв Рутвицю. Спершу всі були заголосили, а тоді якийсь чоловік і каже:

— А може, воно й краще, людоньки, що забрав орел Рутвицю. Важко було б у селі будь-кому подбати про двійко дітей одразу. А за самого Ягленця — то інша річ.

— Еге ж, еге ж, так буде краще, — пристали одразу на цю думку інші. — За самого Ягленця легше нам буде піклуватися.

Постояли вони ще трохи надворі, поподивилися в той бік, де пропав орел з Рутвицею, а тоді пішли собі знову до хати випити й побалакати. А йдучи в одно твердили:

— Та з нас кожен радо візьме до себе Ягленця.

Так вони всі балакали, а ніхто з них досі й стільки не подбав про Ягленця, щоб піднести йому шклянку води, адже була страшенна спека. Ягленаць дуже хотів пити. Зайшло хлоп’я до хати попрохати водиці, але ж було воно ще таке мале, що ніхто з людей так і не збагнув, чого те дитя лепече.

Побачивши таке, Ягленаць зрозумів: нема йому помочі, сам він зостався на світі. Відтак нахилився над цебром, що стояв долі, насьорбався досхочу водиці й пішов шукати свою сестричку Рутвицю.

Переступив поріг і подався прямо за сонцем, бо саме в той бік одніс орел Рутвицю.

V

Сонце котилося до Кітеж-гори, отож і Ягленаць, поглядаючи весь час на сонце, дійшов незабаром до неї. Не було з ним поруч нікого, хто міг би сказати: «Не ходи, дитино, в гори! Не злічити жахів, що там водяться!» І пішла дитина нерозумна, почала дряпатися на гору.

Ягленцеві не було страшно. Мати гляділа його, як квіточку, і найменшого лиха ніколи він не зазнавав: ні стернина його ніколи не вколола, ні лихе слово не налякало. Тим-то й не міг до Ягленцевого серця закрастися страх, дарма що очі його могли щось побачити, а вуха почути.

Отож Ягленаць і подерся не вагаючись на гору й незабаром дістався до перших стрімчаків і ущелин.

А там під Розподілами метушаться віли Заточниці та все галасують, утихомиритися не можуть, що одурив їх Клектун. Коли це раптом бачать: просто до них прямує дитя, дереться на гору! Зраділи Заточниці: з малою дитиною клопоту їм небагато буде!

Коли Ягленаць зблизився, виступили перед нього Заточниці, оточили зівсебіч. Зчудувався Ягленаць, звідки це стільки паній об’явилося перед ним, та ще в кожної по два великі крила. Підступила одна з Заточниць до хлоп’яти й ухопила його за руку.

А в Ягленця — материн дарунок, хрестик на шиї. Угледіла те Заточниця, заскімлила й відскочила перестрашена геть од дитини.

Але не хочуть Заточниці так просто дитя відпустити. Скупчилися вони довкола нього, стали широким колом і радяться тихо, що з ним робити.

А Ягленцеві серденько і не тріпнеться. Заточниці радяться і такі чорні думки снують, аж від них чорні лісові оси їм побіля голів зумкотять. А Ягленаць дивиться на них і не тільки не жахається, а й ні про що лихе не думає! Сподобалося йому, як якась віла крилами змахує, і потупцяв до неї, щоб придивитися зблизька.

«О, це добре, — подумала Заточниця. — Чіпати я його не смію, але заманити до вовчої ями можу».

Саме там була яма, прикрита гіллям, щоб не можна було її помітити, а на дні тої ями повстромлювано гострі кілки й списи. Кожен, хто став би на те гілля, відразу провалився б до ями й загинув на тих гостряках.

Отож стала Заточниця заманювати Ягленця до вовчої ями, одступає од хлопчика, одступає, а той все йде за нею, щоб зблизька побачити її крила. Так вони дійшли до ями. Заточниця перелетіла через неї, а малий Ягленаць схибив, став на гілля та й провалився.

Заверещали з радощів Заточниці, злетілися побачити, як загинуло маля на гостряках.

Але хіба віли знають, що таке маленьке дитя?

Ягленаць був легесенький, немов курча. Укупі з ним долі провалилося трохи хмизу й листя, вони вкрили гостряки, і Ягленаць, маленький, легенький, опинився, мов на постелі, на тім гілляччі.

Відчувши, що лежить на чомусь м’якому, Ягленаць подумав: «Треба, мабуть, спати», — підмостив ручки під голівку й солодко заснув, не маючи й у думці, що його заманили до ями, звідки йому годі й сподіватися вилізти.

Довкола нього стирчали гостряки, над ямою посхилялися люті Заточниці, а Ягленаць спить собі мирно й спокійно, немов на васильках. Не крутиться Ягленаць, спить, як учила його матінка, говорячи: «Як ляжеш, синку, заплющ очки й не крутися».

Стоять Заточниці круг ями, бачать: заснуло дитя, немов королевич на золотім ліжечкові! «Не так воно й легко з цим дитям упоратися», — перемовляються віли. Потім знялися й полетіли на Розподіли порадитися, як же його порішити дитя, не доторкаючись до нього.

Радилися, радилися, аж нарешті одна з них вигадала: треба здійняти бурю, пустити зливу страшенну, помчить вода з гори й потопить хлоп’я у ямі.

— Ху! Ху! — захукали, задмухали Заточниці, з радощів замахали крилами й полетіли високо вгору збирати хмари, розбурхувати буревій.

VI

Сидить собі мала Рутвиця на верхогір’ї, на острівці своєму посеред озера. Довкола неї гарні метелики тріпонуться крильцями, на плечі їй сідають. Сиза горличка пташенят привела за собою, й вони зеренцями ласують у неї на колінах. І гілочка малини схилилася над дівчинкою, Рутвиця подзьобала червоні ягідки, й знову нічого їй не бракує.

Оце тільки що сама, сиротинка мала, та й жура на серці, бо думає, що навік розлучили її з Ягленцем, братиком єдиним. А ще тривожиться, чи ж напоїв його хтось водицею, чи поклав його хтось спатоньки.

Міркуючи отак сумненько, поглянула Рутвиця вгору проти неба. Бачить, а там чорні, як ніч, хмари клубочаться. Над Рутвицею та озерцем обораним сонечко сяє, а довкола все імлою вкрите, клубочаться, вирують чорні хмари, то вгору підносяться, то низом стеляться, наче важкий чорний дим. А з того димовиська раз у раз іскри вогнисті викрешуються.

То Заточниці скупчували понад горою чорні хмари, крилами широчезними вимахуючи, іскри вогнисті з очей розсипаючи. Тоді раптом загуркотіло щосили з хмаровиння, і вперіщила по горі страшенна злива. А Заточниці й собі завили, заскиглили під ту хлющу, під ту гуркотняву.

Побачивши таке, замислилася Рутвиця: «Наді мною сонечко світить, і нічого мені, либонь, не зробиться, а може, комусь у горах і потрібна допомога в цій негоді». Вхопилася Рутвиця за мотузку і стала калатати у дзвін, що зберігся у напіврозваленій церковці. Не знає маленька, для кого вона старається, заради кого дзвонить проти бурі. Дзвонить, щоб допомогти будь-кому, хто опинився у скруті.

Щойно озвався з острівця дзвін, який мовчав уже понад сто років, Заточниці забули про бурю й розбіглися з переляку навсібіч. Котра під скелю заховалася, котра в ущелину, котра в дупло, котра в папороть.

Розгулялося небо понад Кітеж-горою, сонце засяяло, зазирнуло і в ті закутні, де його вже сто літ не бачено. Дощ спинився, як урвало. Але для малого Ягленця з тим біда не минула.

Злива, хоч скільки вона там тривала, народила бурхливий гірський потік, і вода неспинно мчала просто до ями, що в ній спало маля.

Не чув Ягленаць ані бурі, ані громовиці, не чув і зараз, як скажено гуркотить потік, як із страшенною швидкістю мчить долі вода, щоб утопити його.

Ось-ось добереться вода до ями, заллє її й потопить дитя, і не буде ані ями, ані гостряків, ані Ягленця. Сама тільки вода мчатиме далі узбіччям гори.

Але сталося не так. Натрапивши на яму, вода завирувала при дні, забурхала, а тоді, наростаючи, підняла гілля й листя, що на них спав Ягленаць, винесла з ями й понесла долі схилом гори.

Був той потік вельми дужий, він котив і тягнув за собою брили камінні й старі дуби, і жодна перешкода не могла їх спинити, надто вже важкі вони були самі по собі, а ще ж сили їм додавав могутній потік.

А малий Ягленаць теж летів на своїм гіллі та листячку, мов на плотику, бурхливим потоком, а що був він легесенький, наче та біла ружа, кожний кущик міг його спинити.

Так врешті й сталося: трапився кущик на дорозі, і Ягленців плотик зачепився за нього. Пробудився одразу хлопчик, ухопився ручкою за кущик, виліз на нього й сидить собі на вершечку, мов пташеня.

Сяє над ним сонечко, ясно, весело. Попід ним хижа вода хурчить, а він сидить собі в білій сорочечці на кущикові й очки тре з великого подиву, бо не знає малий нетяма, що воно, власне, сталося і хто його так несподівано збудив.

Доки він очки собі тер, промчала вода далі, не стало потоку. Побачив Ягленаць, як зникає вода попід кручею, як цідяться крізь чагарі, сунуть додолу рештки багнюки, і подумав: «Мабуть, далі треба йти, коли вже мене збудили».

Злізло хлоп’я з кущика й подерлося знов на гору. Солодко поспав Ягленаць і тепер був радісний і веселий, і здавалося йому: ще трішки, і знайде він свою Рутвицю.

VII

Замовк дзвін, і до Заточниць повернулася їхня сила. Посміливішали вони, повилізали зі своїх схованок. Бачать: сонце сяє понад верховиною! Лихі Заточниці нічого так не боялися, як сонечка ясного. А що не могли вони одразу захмарити цілу верховину, то кожна накрутила трохи імли довкола себе, й полетіли всі разом до ями побачити утоплого Ягленця.

Злетілися віли, зазирнули до ями, а яма порожня. Немає там Ягленця! Зняли галас розлючені Заточниці, стали роззиратися по гірських узбіччях, чи не вдарила десь вода хлоп’ям об камінь, чи не вбито його. Ото так роззираючись і спостерегли віли: іде собі Ягленаць веселенький своєю дорогою, сонечко йому на спині сорочечку сушить, а він щось тихесенько наспівує так, як малята це вміють.

— Утече від нас це дитя, коли й далі так буде, — заскиглила одна з віл. — Дужча од нас ця дитина. Може, гукнути Змія Вогняного на поміч?

— Не сміймо ганьбитися, сестри мої, — відказала на те інша Заточниця. — Далебі й самі упораємося з цим слабосильним дитям.

Говорячи так, не знала Заточниця, що малий Ягленаць дужчий своїм душевним супокоєм, аніж лютість і мудрість цілої Кітежгори.

— Нашлімо на дитя ведмедицю, хай вона його вб’є, — мовила одна із Заточниць і тої ж миті полетіла до ведмежого барлога.

Лежить ведмедиця, бавиться зі своїм малим ведмежам.

— Виходь, Медунко, на стежку, на плай. Дитя там іде. Ти його вистережи, кумасю Медунко, і вбий, —намовляє Заточниця.

— Не можу я покинути свого ведмедика, — відмовляє Медунка.

— Я його побавлю, — каже Заточниця й починає тішити ведмежа.

Вийшла Медунка на плай, бачить — іде собі Ягленаць. Випросталася ведмедиця на весь свій зріст величезний, випручала наперед лапи пазуристі й рушила отак проти Ягленця, щоб роздерти його.

Страшно й подивитися на ту ведмедицю, а Ягленаць не бачить у ній нічого жахливого чи лихого, ба навіть і в голову щось таке йому не заходить. «Іде собі хтось, — думає, — і руки до мене простягає. Мушу і я до нього руки простягти».

Випручав і собі Ягленаць обидві рученьки, простяга їх до ведмедиці і йде простісінько до неї, немовби до матері, що вабить до себе в обійми.

Ще трішки — й ухопить Ягленця страховищна ведмедиця. Ось вона вже зовсім біля нього, уже б і вхопила й роздерла, аби він тільки спробував тікати. А так бачить: є час поміркувати, з якого боку краще приступитися до нього. Стоїть ведмедиця випростана, придивляється до Ягленця то з лівого боку, то з правого: ось зараз вона на нього насяде.

Аж тут заскімлило в барлозі мале ведмежа. Вжалила його чорна оса, з тих, що водяться при Заточницях. Заскімлило ведмежа несамовито, бо хоч і шкодливе Медунчине плем’я, а чужої кривди не терпить, одразу вереск здіймає. На весь голос заскімлило ведмежа, а Медунка, почувши те, враз забула й про Ягленця, і про все на світі! Впала Медунка на свої чотири лапи й побігла, немов скажена, до барлога. Вхопила розлючена ведмедиця вілу за коси. Б’ються вони, скубуться, качаються, за Ягленця і не згадують. А хлоп’я пішло собі за ведмедицею та й побачило, як ото вони чубляться та вовтузяться. Дивилося, дивилося на все те дитя нерозумне, а тоді зареготалося на весь голос і пішло собі далі на гору. І невтямки дитині, як вона життям своїм важила!

VIII

І знову зібралися Заточниці, знов радяться, що їм чинити з Ягленцем. Бачать: не подужають вони дитини. Та й потомилися вже, літаючи ото на Розподіли і з Розподілів. І через те були вони люті страшенно.

— О, струїти нам його треба. Тут уже ніякі чари й мудрощі його не порятують, — дійшли вони думки.

І в ту ж мить одна з них узяла дерев’яну мисочку й полетіла на якусь галявину в горах набрати отруйних ягід.

А Ягленаць і гадки не має, що хтось там про нього раду радить, голову сушить, іде собі радісно горами й туркоче співаночку, немов голуб’я мале. Дійшов ото так він до галявини отруйної. Посеред галявини — стежка. З одного боку стежки червоні ягідки, з другого — чорні. І ті, й ті — отруйні, померти мусить кожен, хто скуштує їх.

Але звідки Ягленцеві знати, що існує у світі отрута, коли його самого материнським молоком вигодовано!

Сподобалися голодному Ягленцеві червоні ягідки на галявині. Але бачить він: далеко попереду на червонім боці бере хтось ягоди, і так поспішає, що і вгору не гляне. А то Заточниця брала ягоди Ягленця отруїти.

«Отже, то її бік», — помислив Ягленаць і перейшов на чорний ягідник, бо вчено його ніколи й нічого не відбирати в інших. Примостився він посеред чорного ягідника й став собі дзьобати ягідки, а Заточниця ген-ген одійшла вже по червоній галявині, не знаючи того, що й Ягленаць уже добувся сюди й ласує по той бік стежки. Під’ївши трохи, Ягленаць випростався, наміряючись іти далі. Та де там! Потемніло Ягленцеві в очах, заболіла йому голова страшно, і земля начебто під ногами хитається. Це йому від чорної отрути таке вчинилося.

Ой лелечко, Ягленцю малий, якщо ти й справді ніяких чарів і мудрощів не знаєш, як же ти порятуєшся від цього нещастя?

Проте Ягленаць водно далі йде, втішаючи себе подумки: то байдуже, що темно в очках і що земля під ніжками хитається.

Так і дійшов він до Заточниці, що брала ягоди. Уздріла віла дитину й вискочила одразу на стежку перед нього з мисочкою червоних ягід. Підсовує йому мисочку й киває, щоб їв.

Не знає Заточниця, що Ягленаць уже скуштував чорних ягід. А коли б знала, не частувала б його червоними, пустила б його проз себе, хай собі йде і помирає від чорної отрути. Ягленаць вже й бачити не хотів тих ягід, бо йому страшенно голова боліла. Але мати вчила малого: «їж, синочку, коли я тобі даю, не засмучуй свою матір».

Не була та наука материна ані мудрістю великою, ані чарами. Просто в добрий час учинив Ягленаць так, як мати його навчала. Узяв він мисочку й став їсти червоні ягідки. І тільки поїв, проясніли йому очки, і голова перестала боліти, і серденько, і земля вже під ним не хиталася. Це червона отрута вбила у ньому чорну отруту. Сплеснув Ягленаць весело в долоньки і пішов собі далі дужий, як рибка, і радісний, як пташка.

Вже й вершечок гори видко, і міркує собі Ягленаць: «За тим верхом уже й світу немає. Там мушу я і Рутвицю знайти».

IX

Не вірить Заточниця власним очам, дивиться за Ягленцем, а той іде собі, й нічого йому не робиться від тої страшної трутизни.

Дивиться вона, дивиться, а тоді як заверещить! Не збагне, яким же це дивом урятувався Ягленаць. Бачить тільки: ось-ось утече від неї дитя на озеро, бо вже зовсім близько від верхогір’я.

Нема вже коли Заточниці й на Розподіли летіти — радитися з подругами. Як справді комусь непереливки, ради не радять. Полетіла вона намість того до брата свого, до ревливого болотяного птаха Букача.

Гніздився Букач тут-таки в горах на мочарі, поблизу борозенки, що нею оборано озеро. Але він, непутящий птах, не сміє борозну перейти, на озеро ступити. Отож погань всіляка саме тут, на межі, й призначила йому місце, щоб він своїм ревищем колошкав тишу на озері.

— Букачу, братику рідний! — каже Заточниця птахові. — Дитина там іде плаєм. Зупини її своїм голосом отут біля борозни, щоб не втекла вона через неї на озеро. А я полечу по Змія Вогняного.

Так сказала Заточниця і стрілою помчала далі до підгір’я, де в ущелині спав Змій Вогняний. А Букач заледве дочекався, коли йому рикати загадають, бо вельми пишався він своїм гучним голосом.

Вже й сутінки почали снуватися, наставав вечір. Ягленаць чимраз ближче надходив до борозенки, що позад неї видніло озеро.

— Оце вже й край світу, — помислив Ягленаць, — ще тільки ось цю борозенку перейти.

Але нараз розляглося по горах ревище, та таке страшне, аж гілля тремтить і листя на деревах перевертається, аж стогнуть скелі й міжгір’я до найглибших безодень. То Букач рика.

А малого Ягленця не може той рик налякати, бо ніхто в світі жодного разу ще не крикнув на нього з досади чи люті.

Чує Ягленаць: реве щось, аж гора трясеться, він і йде собі побачити зблизька, що ж це воно там таке велике. Підійшов, глядь, аж то птаха, не більша від курки!

Умочить птаха дзьоба в мочар, а тоді підніме голову, надме шию, немов міх, і рикає, аж рукавчики тріпочуть на Ягленцеві. Сподобалося малому таке диво, сів він долі, щоби зблизька побачити, як Букач рика. Попід самісінькою борозенкою примостився Ягленаць, сидить проти Букача й силкується, дарма що вже посутеніло, роздивитися, як же це в нього шия надимається.

Аби Ягленаць був трохи мудріший, не став би він сидіти попід борозною, де всіляка погань могла йому лихо заподіяти, а переступив би через ту борозну, куди негідь не сміє й носа сунути, і порятувався б.

Доки дурненький малий Ягленаць бавився ото тут, Заточниця розбуркала Змія Вогняного, що в міжгір’ї спав. Збудила й веде його на гору дорогою. Суне страховинний Змій-Вогняник, сипле, дмуха полум’ям з обох ніздрів, ламає сосни й смереки обабіч дороги: затісно йому в лісі, затісно і в горах.

А чого ж це ти не тікаєш, малий Ягленцю! Стрибни лиш через борозенку й уже, порятувався сестриці своїй на радість!

Але ж Ягленаць і думки не має тікати. Мирно сидить він собі при борозні. А побачивши крізь нічну темряву спалахи Змієвого пломеню, подумало хлоп’я: «Що це воно так гарно сяє в горах?»

То наближався вогонь, який мав спалити Ягленця, а він, дитя нерозумне, ще й радіє з нього, дивуючись: «Що воно так гарно сяє?!»

Уздріла Заточниця Ягленця й каже Змієві-Вогняникові:

— Ось вона, дитина, Змію-Вогнянику! Готуй вогню палючого!

А велетень Змій захекався, спинаючись на гору.

— Стривай, сестро, віддихаюсь, — одказує він.

Дихнув Змій двічі, дихнув тричі. І схибив страшенно! Бо з такою силою видихнув він повітря, аж вітер пішов по горах. Знявся вітер і перекинув Ягленця через борозну на озеро.

Зойкнула Заточниця, впала на землю, обхопила голову своїми чорними крилами й заплакала, мов не сповна розуму. Дмуха оскаженілий Змій, розсипає вогонь, мов з десяти печей розжарених. Але й вогонь той нездатний подолати борозни. Щойно долітає полум’я до борозенки, враз спинається до неба, попід хмари, наче наштовхнувшись на мур мармуровий.

Шкварчать, розсипаються іскри й пасма пломеню, обертаються проти Кітеж-гори. Півверховини спалив Змій, але Ягленця годі було занапастити!

А Ягленаць, коли ото його вітер через борозну перекинув, засміявся, раденький, що так швидко пролетів. Засміявся раз, а тоді й удруге засміявся.

X

А на озері, на невеличкому острівці, сиділа Рутвиця.

Звечоріло вже, але Рутвиця не могла заснути від галасу й колотнечі, що вирували в горах і колошкали тишу на озері. Чула Рутвиця, як кричать і скиглять Заточниці, як бурмоче Медунка. Чула, як Змій сопе в міжгір’ї, гору вогнем обсипаючи.

І зараз вона дивилася на жарке полум’я, що його омахи сягали неба і хмаринок на ньому.

Та раптом вона почула щось іще. Ой лелечко, що ж це вона почула? Засміявся хтось, немов дзвіночок срібний озвався. Закалатало серденько в Рутвиці.

І ще раз почувся той самий сміх.

Не стрималася Рутвиця, щоб не гукнути з острівця:

— Хто це там сміється у горах? — питає вона лагідно і з острахом: хто ж це їй відповість?

— А хто це мене кличе з острова? — озивається малий Ягленаць. Упізнала Рутвиця Ягленцеве лепетання.

— Ягленцю! Братику мій рідний! — гукнула Рутвиця й випросталася, бліда від місячного сяйва.

— Рутвице! Сестричко! — і собі зойкнув Ягленаць і полетів легесенький, немов нічний метелик, по осоці, по лататтю, по водоростях простісінько на острівець. Обнялися, розцілувалися й посідали під місячним сяйвом.

Побалакали вони трішечки, а тоді взялися за ручки й поснули.

XI

Отак і стали вони жити день за днем на своєму острівці. Радий-радесенький Ягленаць, більшого щастя він і не уявляє собі.

Є на острівці водиця джерельна і ягоди солодкі. На луках удень — квіти й метелики, а вночі — світунчики й роса. У чагарях — соловейки й горлички.

Рутвиця щовечора стелить Ягленцеві постільку з листя, вранці в озері його купає, опаночки йому плете. Тож малий і не тужить за ширшим світом, досить йому й цього, борозенкою обораного.

Малий-малесенький Ягленаць, от йому й не бракує нічого!

І Рутвиці теж добре, хоч, правда, у неї вже й клопіт є: Ягленця доглянути, нагодувати його. Бо так воно вже заведено, що ніколи мале не поїсть, якщо старші про те не подбають. Так воно діється в усенькому світі, так воно мусило й на цьому острівці бути.

Отож і карається Рутвиця думками: вже літо кінчається, а як мине воно, чи не перейде малина? Чи не постуденіє водиця, чи грітиме сонечко, як осінь надійде? Як ми зимуватимемо саменькі? Чи не пропаде наша хатинка в долині? Отак журиться Рутвиця, а там, де жура, там найчастіше й напасть об’являється.

Одного дня вона подумала: «От було б щастя велике, якби ми знову повернулися до нашої хатки!» Аж тут кличе хтось її у горах. Озирнулася Рутвиця й бачить, що по той бік борозни стоїть у лісі наймолодша Заточниця.

Вона була гарніша з обличчя, аніж інші Заточниці, й полюбляла коштовні прикраси. Побачила Заточниця золотий чересок на Рутвиці, й забаглося їй того череска так, що цілий би світ віддала за нього.

— Дівчинко-сестричко, кинь мені свій чересок, — гукає віла через борозну.

— Не можу, віло, чересок мені від матері зостався, — одказує Рутвиця.

— Дівчинко-сестричко, не материн то чересок, а княгинин, і княгиня та давно померла. Кинь його мені, — прохає Заточниця.

— Не можу, чересок мені мати залишила, — знов одмовляє Рутвиця.

— Дівчинко-сестричко, я тебе з братом у долину перенесу, і ніхто вам кривди не заподіє, кинь лиш мені чересок, — знову благає віла.

Ой яке то жорстоке випробування було для Рутвиці, що так жадала вибратися з тих гір! Та вона все ж не спокушається, береже материн дарунок від пожадливої віли.

— Не можу, віло, — одказує знов, — чересок мені мати залишила.

Пішла собі геть украй засмучена віла, але наступного дня знову повернулася і знову гукає:

— Кинь мені чересок, виведу я вас із цього гір’я.

— Не можу, віло, бо це весь мій спадок по матері, — знов одмовляє їй Рутвиця, а в самої так уже важко на серці.

Сім днів приходила віла, сім днів душу Рутвиці краяла. А це гірша напасть од будь-якої жури, і мала Рутвиця аж зблідла, так їй хотілося потрапити в долину. І все-таки не віддала вона череска золотого.

Сім днів канючила віла, і сім днів одне й те саме чула від Рутвиці:

— Не можу, віло, чересок — то все, що мені від матері зосталося.

Коли ж вона й сьомого дня так відказала, збагнула віла, що все намарне. Попленталася вона горою, сіла на останньому з долішніх прискалків, розпустила коси та й заплакала гірко. Так їй марився той золотий чересок княгинин.

XII

А тим часом вельможна і добра княгиня не померла, вона вже багато років жила зі своїм сином в якійсь далекій країні. Княгиня нікому не розповідала про те, які високі гори бувають у світі, а син її, коли вони тікали з дому, надто малий був і не затямив нічого з колишнього життя.

Отож ніхто в тім краї не відав, що вони княжого роду, не знав того й сам князенко. Та й з чого б те можна було взнати, коли не мала княгиня ані корони, ані золотого череса. І хоч була вона добра, лагідна й шляхетна, та цього ще не досить, щоб бути княгинею.

Жила княгиня весь цей час в одного доброго хазяїна, ткала і пряла на його родину. Тим заробляла собі й синові на хліб. Із сина виріс уже був гарний парубок нечуваної снаги. Княгиня ж його навчала бути доброю людиною.

Одне тільки зле: був князенко палкий, як присок, і крутий на вдачу. Люди його прозивали Жебрак Реля. За те, що був ото такий могутній, але водночас і бідний-біднісінький.

Викосив одного дня Жебрак Реля хазяйську леваду та й ліг собі опівдні спочити в затінкові. Коли це їде якийсь панок та й гукає Релю:

— Гей, хлопче! А встань-но та пробіжись шляхом, пошукай срібної остроги. Загубив я її десь на дорозі.

Як почув те Реля, зануртувала в нім гаряча князівська кров: чому це хтось порушує його спочинок і посилає шукати якусь острогу.

— Я побіжу, — зойкнув Жебрак Реля, — а ти ось тут ляж і спочивай замість мене.

Мовивши так, підскочив Реля до панка, схопив його та й жбурнув разом із конем у затінок, аж пан тут-таки й ноги відкинув.

А Жебрак Реля полетів до матері й залементував:

— Мати моя нещасна, нащо ти мене жебраком народила, щоб кожен ото мене виправляв остроги їм на курній дорозі шукати!

Говорячи так, Реля від люті аж на виду перемінився. Дивиться мати на сина, і серце їй як не трісне. Бачить вона: не буде вже ані їй, ані синові її спокою, бо мусить вона сказати те, що досі приховувала.

— Не жебрак ти, синку мій любий, — проказала княгиня, — князенко ти безталанний.

І розповіла вона Релі все-все, що з ними сталося.

Слухає Реля материну мову, і очі йому сяють дивним вогнем, а кулаки самі стискаються від гніву. І питається Реля:

— Матусю, невже нічого так і не лишилося від нашого князівства?

— Нічого, синку, не лишилося, опріч хрестика на червонім шнурку та золотого череска, — відказує мати.

Почувши це, скрикнув Реля:

— То я піду, мамо. Знайду я їх, хоч де б вони були! Утричі зросте тоді моя сила князівська.

І ще спитав:

— А де ти, мамо, лишила той черес і хрестик? Може, ти їх покинула найпершому гетьманові, щоб він із військом охороняв ті коштовності?

— Ні, синку, і то добре, що не звірилась я на них, бо і гетьман і незліченне військо моє перекинулися до ворога, п’ють і трапезують із супостатом, марнують князівство моє, — відмовила княгиня.

— То, може, ти їх заховала у склепах своєї неприступної фортеці, у сьомому льосі, за сімома замками?

— Ні, синку, і то добре, що я так не зробила, бо вдерся ворог до моєї неприступної фортеці, одчинив і зруйнував її склепи, перенишпорив усі дев’ять льохів і нагодував своїх коней перлами зі скарбниць моїх, — відказала княгиня.

— То де ж ти поділа знаки нашої влади? — питається Реля, і очі йому палають.

— Я залишила їх у молодої пастушки, у плетеній колибі, що в ній немає ані скринь, ані ключів. Іди, синку, може, ти їх там і знайдеш.

Не вірить Реля, що могли зберегтися коштовності у плетеній колибі, коли навіть у дев’ятім льосі не вціліли перли шляхетної княгині.

Але ще більше нуртує гнівом гордовита й нестримна князівська кров, і каже Реля матері своїм могутнім голосом:

— Гаразд, мамо! Я відшукаю наші речі, хоч би де вони були, і хай краще не жартує той, хто не схоче мені їх віддати! Я принесу тобі черес і хрестик, присягаюся своєю князівською кров’ю.

Так сказав князенко Реля, схопив косу, приклепав до неї важкий держак і гайнув у світ шукати своєї дідизни. Земля йому гуде під ногами від ходи могутньої, кучері за вітром в’ються, немов уперед кличуть, смертельна шаблюка на сонці виблискує, немов огнем міниться.

XIII

Йде ото так Реля, ніде не спиняючись. І вдень іде, і вночі не спочине, ні мале, ні велике не зважиться на дорозі йому стати.

Далека путь до Кітеж-гори, але Реля без великого труда дізнався, як до неї добутися, бо і в сьомому царстві відома вона своїми жахами.

На Івана Купала розпрощався Реля з матір’ю, а незабаром і до гори добився. І щойно прийшов, став розпитувати за плетену колибу, за чабанку Мілойку, за золотий черес і хрестик.

— Колиба — оно в долині, Мілойку ми першої неділі на молодику поховали, чересок і хрестик на дітях, а дітей віли на Кітеж-гору заманили, — відмовили йому люди.

Великий гнів пойняв Релю, коли він почув, що хрестик і черес опинилися на Кітеж-горі. І не знав він у гніві, чи йому до гір чимдуж податися, а чи спершу дізнатися про мурований замок княгинин, що вабив його найбільше.

— А як дістатися до замку шляхетної княгині? — спитав Реля.

— Ген там він, за день можна дійти, — відказали люди.

— А що в замку діється? — питає знов Реля, а шабля так і ходить в його руці. — Кажіть мені все, що знаєте!

— Таж ніхто з нас не бував у замку, бо дуже вже суворі його господарі. Оточили замок лютими псами, поставили довкола німу варту. Не здолаємо ми повз тих псів прослизнути, не вміємо німих вартових ублагати, — одказують люди. — А в замкові вичепурене панство походжає, червоне винце в залі попивають, на срібнострунні тамбурині грають та золотими яблуками через килимок, шовками розшитий, перекидаються. У передпокої — двісті служників вирізають серця з перламутру, роблять мішені для панських забав. Під час бучних бенкетів панство набиває рушниці діамантами й стріляє по перламутрових серцях.

Оце таке розповідають люди, а Релі аж в очах потьмарилося від страшного гніву, коли він почув, як марнуються скарби його матері.

Ще мить вагався Реля, а тоді вигукнув:

— Піду-таки на гору по хрест і черес, а тоді вже повернуся до тебе, мій мурований замку!

Отак покрикнув Реля, шаблею над головою закрутив і помчав на Кітеж-гору. А там же у міжгір’ї Змій могутній спить. Жах як стомився Змій, полум’ям на Ягленця дмухаючи, тож і заснув міцно, щоб силу собі поновити.

А Реля дочекатися не може, коли вже трапиться нагода зітнутися з кимось, аби зігнати свою злість, дати вихід силоньці своїй. Досадно йому, що і мале і велике тікають перед ним з дороги, от і квапиться він тепер до Змія Вогняного, може, його примусить стати до двобою. Дужий юнак був Реля, а Змій — то справжнє страховисько. І про їхній двобій повідатиме пісня, що починається з того, як Реля приступив до Змія.

Отак поборов могутній Реля Змія Вогняного. Але й відчув одразу, як заболіли йому руки й плечі. Замислився Реля й каже собі подумки: «Якщо й далі так буде, то ніколи, мабуть, не здолаю я пройти цю долину. Треба поміркувати, що його робити». Повернувся Реля під гору, сів на камені й замислився, як йому крізь верховину пройти, всі страхів’я побороти, де знайти дітей Мілойчиних, а на них золоті черес і хрестик. Тяжко замислився Реля, аж раптом почув, що недалеко хтось плаче й приголошує. Озирнувся Реля й бачить: сидить віла на камені, косу розпустила й так уже гірко плаче.

— Що тобі сталося, дівчино-красуне? Чого ти плачеш? — питається Реля.

— Плачу, юначе, бо не можу добути золотий черес від дитини з острова, — відказала віла.

Почувши це, Реля дуже зрадів.

— Скажи мені, дівчино, а як дістатися до того острова? — спитав Реля.

— А хто ж будеш ти, незнаний лицарю? — і собі запитує його віла.

— Я князенко Реля, іду шукати золотий черес і хрестик на червоному шнурку, — відмовляє юнак.

Почула це віла й так подумала з лихим серцем: «От мені й пощастило! Нехай собі Реля винесе чересок з острівця в гори, а тут уже я його зумію занапастити й чересок одібрати!»

От мудра віла й каже Релі такі солодкі слова:

— Ходімо, князенку, зі мною тобі нема чого боятись. Я проведу тебе крізь верховину і покажу, де зараз діти. Чого б це ти відмовлявся від того, що належить тобі з діда-прадіда.

Так солодко казала віла, а в самої геть інше було в думці й на серці. Але Реля, зрадівши її словам, одразу погодився піти з вілою.

І пішли вони крізь верховину. Не чіпають Релю ані віли, ані якась там погань. Бо з ним іде молода Заточниця.

Іде віла з ним та все забалакує до Релі, гнів у його серці роз’ятрює:

— Ось ти побачиш, князенку, які затяті ці діти. Вони й тобі не схочуть чересок віддати. Але ти юнак з юнаків, тож не дай себе зганьбити.

Сміється Реля, — де вже там дітям опиратися, коли він Змія Вогняного порубав!

А віла йому й далі розповідає: як діти на гору попали і як звідти вибратися не вміють. З великих радощів, що чересок ось-ось потрапить їй у руки, віла так розбалакалася, аж втратила розум і вже розповідає Релі все, що треба й не треба, аби лиш похвалитися своїм знанням:

— Дурні діти ніяких хитрощів не знають. А коли б знали те, що нам відомо, давно б уже від нас повтікали! Там у них є свічка. Якби вони самі викресали вогню первісного і запалили од нього свічку, то пройшли б із нею вільно крізь усю верховину. Всі плаї б їм одкривалися, і дерева над ними верховіття схиляли б. А що вже нам погано було б! По всій Кітеж-горі, куди б тільки повіявся дим від свічки, погинули б і ми, віли, і геть усе чортовиння. Але хіба це можуть знати дурні та вперті діти!

Аби не затьмарило Заточниці голову від сподіваних радощів, далебі не стала б вона нічого розповідати Релі, пильнувала б своїх таємниць найретельніше.

Та ось підійшли вони до борозни й уздріли перед себе благословенне озерце.

XIV

Князенко з-поза дерева визирає, а віла йому дітей показує. Бачить Реля острівець. Сидить на ньому дівчинка, немов ружа біленька. Не чути, щоб співала чи мугикала, сидить собі, ручки в пелені склавши та все на небо дивиться.

Невдалеки у піску інше дитя бавиться, Ягленаць маленький. Бавиться у піску, ні на що не зважає: палаци будує, а тоді руйнує, вежу вивершив своїми тендітними рученьками і сам усміхається до свого витвору.

Задивився князенко Реля та й замислився чогось прикро. А Заточниці нема часу чекати, коли князенко всі свої думи передумає. Тож вона йому й проказує стиха:

— Чуєш, князенку? Ось я гукну дівчинку, і ти побачиш: не віддасть вона череска! А ти тоді хапай свою шаблю куту, біжи й бери, що тобі належить, і до мене повертайся у верховину. А я вже проведу тебе крізь неї й назад так, щоб тобі сестроньки мої не зашкодили.

Радіє віла, говорячи це, уявляє собі, як вона Релі віку вкоротить і заволодіє поясом. Нехай тільки Реля винесе його з острівця.

А Реля слуха й не слуха, що Заточниця балакає, задивився на дівчинку пильно.

Коли це віла гукнула Рутвицю:

— Дівчинко-сестричко, кинь мені чересок, а я виведу тебе й братчика твого з верховини.

Почула те Рутвиця, ще більше на личку зблідла, ще дужче рученьки стисла. Так же їй тяжко, заледве слово промовити може! Рада-радесенька вона вибратися з верховини, аж серденько як не трісне від жадання того великого. Та не хоче вона віддати материн чересок.

Покотилися слізоньки Рутвиці по щічках, плаче вона тихенько й відмовляє крізь сльози:

— Іди собі, віло, звідси і не приходь більше, однаково пояса ти не дістанеш.

Коли почув таке Реля й побачив, збурилася в нім кров князівська, кров шляхетна, доброго діла запрагнувши. Зворушили, збентежили його душу оті двоє сиріток, що посеред страховищної Кітеж-гори самі себе обороняють від усілякої напасті й чортівні, від смерті й погуби: «Ой лелечко, — подумав він, — довірила княгиня військові озброєному й замкові мурованому боронити своє князівство. І пропало князівство. А тут діти самі-самісінькі залишилися, поміж вілами й зміїськами опинилися, і не здолають ані віли, ані зміїська відібрати в них те, що їм мати дала».

Аж на лиці Реля змінився, так йому діти серце збентежили. Змінився на обличчі й до Заточниці обернувся.

А Заточниця на Релю озирається: чи підніс він уже шаблю, щоб порубати нею затятих дітей? І підніс-таки Реля шаблю, тільки погрозив нею не дітям, а вілі:

— Тікай-но, віло, щоб і духу твого тут не було! Якби це не ти мене провела верховиною, вже б зітнув тобі русу голову твою. Не для того я княжам народився, не для того важку шаблю кував, щоб сиріт життя збавляти!

Перестрашилася неборачка-віл а, схопилася й побігла у верховину. А Реля ще й кричить їй услід:

— Біжи-біжи, клич віл і все чортовиння, не боїться вас князенко Реля.

Побачивши, що віла зникла у верховині, Реля переступив борозну й пішов до дітей.

Ой як зраділа Рутвиця, уздрівши, що до них іде людина з приязним поглядом! Схопилася вона й рученята розкрилила, немов пташеня, що ото крильця розпростує, коли його випустиш з рук на волю.

Рутвиця й у голові собі не покладала, ніби Реля міг прийти по щось інше, а не для того, щоб їх вирятувати з верховини. Підбігла Рутвиця до Ягленця, взяла його за рученьку, і вони удвох перейшли до Релі по місточку, що його сплели їхні малі рученята з осоки.

XV

Могутній юнак був Реля, чудно йому з дітьми розмовляти. А діти не почувають незручності, бо їхні серця нелукаві до всіх і всього прихильні.

Схопив Ягленаць Релю за руку, шаблею кутою милується. А шабля та вдвічі од Ягленця більша! Підняв Ягленаць рученьку, випростався, скільки міг, і ледь-ледь до_ держака шаблі дотягнувся. Дивиться Реля, ще ніколи не бачив він таких малесеньких рученят побіля власної руки. Оце в такій халепі опинився Реля, забув геть і про черес та хрестик, одне думає: «Про що ж мені балакати з цими безпорадними сиротинками? Малі вони, нерозумні й нічого не знають».

Аж тут Рутвиця питається в Релі:

— То як же ми будемо вибиратися з верховини, господарю?

«Ти бач, яка вона мудра, ця дівчинка, — помислив Реля, — я оце стою та чудуюся з них, малих і нерозумних, а про те, як вибратися звідси, й не думаю!»

Отут Реля й згадав, що йому розповіла Заточниця. І каже Рутвиці:

— Слухай, дівчинко! Заточниця побігла скликати своїх сестер на поміч. А я піду зараз проти них у верховину. Як допоможе мені доля і подолаю я Заточниць, тоді повернуся сюди й виведу вас із верховини. Якщо ж віли мене подолають і загину я під час битви, тоді викрешіть вогню, запаліть свічку і з нею пройдете вільно крізь усю верховину.

Почувши це, засмутилася Рутвиця та й каже князенкові Релі:

— Не чини так, господарю; що з нами, сиротами горопашними, буде, як ти загинеш у верховині? Ми й так ледве дочекалися, щоб ти прийшов оборонити нас. А як ти тепер загинеш і полишиш нас самих у світі, що ми робитимемо? Краще ходімо хутчіш викрешемо вогню, щоб запалити свічку, і підемо всі вкупі крізь верховину.

Розлютився князенко страшенно і каже на ту мову:

— Не плети дурниць, дівчисько нерозумне! Не на те мене мати юнаком породила, щоб я, маючи шаблю куту, на свічку надіявся! Та коли я на свічку покладатимусь, шаблю мою іржа пощербить.

— Не пощербить іржа твоєї шаблі, будеш нею ниви й луки косити.

Украй збентежився Реля, і то не стільки від слів Рутвичиних, скільки од милого погляду малої дівчинки. Він то й сам знав, що, либонь, загине, як вийде на поєдинок у верховину.

А Ягленаць обійняв Релі коліна й дивиться на нього любесенько. Закалатало в Релиних грудях шляхетне князівське серце, забув він нараз і про коштовності родинні, і про двобій, і про замок мурований. Про одне лиш думає: «Так, так, мушу я захистити цих сиріток і подбати про них».

— Гаразд, — каже він, — побережу я свою голову. Гайда, діти, викрешіть вогню та запаліть свічку. Віддамся я у ваші слабенькі рученята.

XVI

А ще за якусь часинку ціла Кітеж-гора могла побачити диво дивне.

Долі з верховини проліг широкий плай, порослий ніжною, як шовк, травичкою. Праворуч іде малий Ягленаць, на нім — біла сорочечка, а в руці в нього прадавня воскова свічка горить і стиха потріскує, немов із сонцем розмовляє. З лівого боку йде Рутвиця, золотим череском оперезана. Поміж дітьми ступає велетень Реля і приязно всміхається дітям. Важку шаблю свою він на рамено поклав і так з нею розмовляє:

«Не бійся, вірна моя подруго. Будемо ниви й луки косити, ліси й чагарі корчувати, бруси на обори тесати, і сонце тебе стократ позолотить, як ти нагодуєш двох сиріт малих».

Отак вони й ідуть гуляючи крізь верховину, а за ними від свічки тонесенький димок снується.

А от Заточниць по всій Кітеж-горі біда страшенна спіткала. Скрізь, куди тільки залітав той димок, гинули й помирали Заточниці. І кожна обирала собі такий скін, що був їй найбільше до вподоби.

Одна обернулася на сірий камінь і кинулася зі скелі в безодню, де камінь розбився на безліч скалок.

Друга спалахнула червоним полум’ям і згасла в повітрі.

Третя розсипалася на дрібний кольоровий порох і розвіялася по папоротях та по камінню.

Отак кожна віла сама надумала, як їй краще померти. Хоч зрештою смерть завжди однакова: так чи йнак, а мусили вони зникнути з цього світу. Померли й погинули, отже, всі семеро Заточниць, отим-то зараз і немає ані на Кітеж-горі, ані десь-інде в світі ні віл, ні зміїв, ні будь-якого іншого чортовиння.

А Реля і дітки щасливо дісталися в долину, і Рутвиця привела Релю і Ягленця до їхньої колиби. Аж тепер згадав Реля, по що він вирушив до Кітеж-гори.

XVII

І от увійшли вони до колиби й посідали відпочити. Рутвиця, згадавши материні вбогі схованки, знайшла крихту сухого сиру, й вони під’їли.

Не знає Реля, що ж йому робити, як йому бути з цими двома сирітками. Відколи зійшли вони в долину, Релі з голови не виходили знов і замок мурований, і обіцянка, що її матері дав: принести з собою коштовності родинні. Тому він і каже Рутвиці:

— Слухай, дівчинко, ти і твій брат повинні тепер віддати мені золотий черес і хрестик, бо вони мені належать.

— Таж і ми тобі належимо, господарю, — відказує Рутвиця й дивиться на Релю, зчудована з того, що він цього не знає.

Усміхнувся Реля, а тоді каже:

— Але я мушу ці речі однести своїй матінці.

Зачувши таке, Рутвиця радісно вигукнула:

— Якщо в тебе є матінка, господарю, то йди швидше і приведи її сюди, бо ж у нас матінки вже немає.

Мабуть, і камінь заплакав би, почувши, як мала Рутвиця згадує свою матінку в цій малій, порожній хатинці. Мабуть, і камінь заплакав би, почувши, як ці гарні дітки, що самі в світі зосталися, благають Релю матінку привести, бо своєї в них немає.

І знову засмутився Реля, мало не до сліз засмутився. А тоді розпрощався з дітьми й пішов привести їм матінку.

XVIII

Коли через сім днів Реля добувся додому, мати чекала на нього, виглядаючи з вікна. Бачить мати: іде син без шаблі, без князівських ознак. Не давши матері ні про що запитати, гукає Реля до неї любенько:

— Ладнайся, люба моя матусю, підемо дбати про те, що є нашого.

І вирушили вони в путь. Дорогою княгиня Релю питає, чи знайшов він родинні коштовності, чи зібрав військо, чи одбив замок мурований і князівство?

— Знайшов, — каже Реля, — коштовності наші, але не зібрав війська й князівства не відбив. Либонь, без війська буде краще, матусю, бо ось побачиш, що нашого лишилося в князівстві.

А ще за сім днів дійшли вони до колиби, де на них чекали діти.

Ой, скільки ж то радощів буває, коли добрі душі стрічаються! Пригорнула княгиня Рутвицю і Ягленця. Обцілувала їхні личка, й очки, і рученьки, і вустоньки. І не здолає одпустити їх, такі вони любі їй, діти-сирітки з її колишнього князівства.

XIX

І стали вони жити всі вкупі у тій долинці. Щоправда, тісненько їм було в малій плетеній хижці. Але ж у Релі могутні руки, і він поставив камінний домочок. Жили вони тихенько й лагідно. Ягленаць овечки та ягнятка пасе, Рутвиця в хаті й у садочку порядкує, княгиня пряде й сорочки шиє, а Реля у полі й на луці працює.

Дізналися незабаром люди з села про мудрість княгинину та про Релину силу, а одного разу ще й укмітили, як пасує княгині золотий чересок. І сказали люди, дарма що ніколи перше не бачили своєї княгині: «Це, напевне, наша шляхетна княгиня». І подарували Релі й княгині велику латку землі в долині й упрохали Релю, щоб він був їхній ватажок, а княгиня — порадниця їхня.

Благословенна була Релина снага й мудрість княгинина. Розпросторилися луки й поля їхні, прилучилися до них інші села, розквітли по селах хатки й садочки.

А в мурованім замку тим часом вичепурене панство, як і перше, пило й бенкетувало. І тривало таке вже багато років. Отим і не дивно, що в льохах і скарбницях мурованого замку, хоч і були вони найбагатші на всі сім царств, по стількох роках марнування почало не ставати діамантів.

Спершу не стало діамантів у склепах, тоді не стало перламутру в передпокоях. А небавом не стало й хліба служникам, які геть поледачіли. З часом не стало і м’яса псам та сторожі. Невірні слуги вмить збунтувалися, пси розбіглися, сторожа покинула чатувати.

Але навіть усе це не стурбувало панства, бо геть весь розум вони вже були погубили од вина та бенкетів. І ось одного дня не стало вже й вина. Тоді панство надумало скликати раду. Зійшлися пани у найбільшій залі й стали радитися, звідки їм вина добути, бо навколо замку ні живої душі немає, всі люди відселилися, а виноградна лоза подичавіла.

Радиться, отже, панство. А капосні бунтівливі слуги підпиляли крокви над залою, і в самому розпалі тої ради стеля впала, величезна замкова вежа накрила панство і всіх подавила. А слуги, почувши, як загуркотіла, падаючи, баня, повтікали з замку.

Так залишився замок без собак, без слуг і без вичепуреного панства і стояв пусткою, зруйнований і наче мертвий.

Незабаром чутка про те пронеслася по всьому князівству, але ніхто з людей не схотів навіть піти й побачити, що там сталося в мертвому замку. Натомість зібралися люди з усіх кінців князівства й пішли до Кітеж-гори прохати Релю, щоб став їхнім князем, бо вже дізналися за його снагу й хоробрість, а також за мудрість шляхетної княгині. А ще обіцяли ті люди, що самі, власними руками, відбудують білі князівські палати.

Реля пристав на те, що йому пропонував народ, справедливо розсудивши, що, мабуть, для того й даровано йому стільки снаги й сміливості, для того й позбавлено його жорстокості, щоби спроможний він був принести користь своєму князівству.

Отож, Реля став князем, і княгиня, що на той час була вже старенька, діждалася під старість великої радості. І коли вперше княгиня і Реля з Ягленцем та Рутвицею заходили в оновлені білі палати, була то велика врочистість. І подумала тоді, сяючи з радощів, княгиня, що не було б нічого цього без Рутвичиної і Ягленцевої вірності. І пригорнула вона до свого серця Рутвицю і Ягленця і мовила:

— Щасливе те князівство, що його добро бережуть не могутні війська й муровані фортеці, а матері й діти у вівчарській колибі. Таке князівство не може загинути!

* * *

Згодом князь Реля повінчався з Рутвицею, і ніколи в світі не було кращої й милішої князівни, як князівна Рутвиця.

А Ягленаць виріс у красного й меткого хлопця. Мав він гарячого рябого коня і часто їздив ним на Кітеж-гору, де ніщо вже тепер не порушувало спокою.