Був собі хлопчик Петрик. Ходив він до школи, учив уроки, на санчатах катався. І був би він найкращим хлоп’ям у світі, та на лихо любив книжки псувати. На букварі кораблики намалював, літаки, розфарбував усі малюнки всередині; «Казки», що бабуся подарувала, кирпатими пиками прикрасив; на арифметиці намалював чи то кота, чи то зайця.

Подарував тато Петрикові великий гарний атлас. Багато-багато карт у ньому, всі моря, всі країни є. І Москву там можна знайти, червоною зірочкою позначену.

Радий був Петрик, на атлас не надивиться, перед товаришами не нахвалиться. Та тільки на третій день з’явилися на півкулі ніс, рот, вуха, а по Африці чорні чоловічки забігали.

Розсердився тато і не пустив Петрика на каток. Плакав Петрик, плакав та й заснув. Тільки став йому каток снитися, як раптом щось стукнуло й розбудило його.

Дивиться він — з полиці книжки стрибають і до нього прямують. Протер Петрик очі, а книжки вже на диван до нього вилізли.

— Ти навіщо нас забруднив? — сердито запитали «Казки». — Ми були такі гарненькі, чепурненькі, а зараз пиками кирпатими розмальовані.

— Зітри негайно усі літаки і кораблики! — грізно сказав буквар.

— А я, вчений атлас, на що тепер схожий?

— От ми тебе провчимо! — разом вигукнули книжки. Вони підстрибнули і злегенька ляснули Петрика — хто по лобі, хто по носі, хто по щоці.

«І зовсім і не боляче, — подумав він. — А за те, що лаялися, намалюю на них завтра по страшенній пиці».

Уранці Петрик устав, умився, сів снідати. Глянула на нього мама і руками сплеснула:

— Що ж це ти з обличчям своїм зробив?

Підбіг він до дзеркала — й скрикнув: на носі у нього жук намальований, на лобі — пика, на одній щоці — кораблик, на другій — коник. Він мерщій — до умивальника, мився, мився — не допомагає.

— Як же я до школи піду? — заплакав Петрик.

— А як ми ходили? — запищали в портфелі книжки.

Витяг їх Петрик, глянув, а вони чистісінькі, неначе він зроду їх не розмальовував.

— Де ж усі малюнки поділися? — здивувався він.

— А ми на тебе їх перевели, як перебивні картинки, — відповіли книжки.

— Як же я тепер до школи піду? — знову забідкався Петрик і залишився дома.

До вечора він нудьгував, у вікно поглядаючи. А як забачив, що хлоп’ята з гірки на санчатах катаються, не витерпів і побіг до них.

Угледіли Петрика хлопчаки, санчата кинули, обступили навкруги і давай сміятися. Заплакав він і втік додому. Плакав, плакав і заснув на дивані.

Прокинувся він од голосної розмови. Дивиться — книжки біля нього зібралися.

— Ну як, Петрику, — запитують, — чи гарно бути розмальованим?

— Ой, — схлипнув він, — не можна мені ані в школу, ані на вулицю показатись!

— Так, — зітхнув буквар, — тепер тобі в школу не ходити, засміють хлопчаки.

— Так, — продовжували «Казки», — тепер тобі на ковзанах не кататися.

— Так, —закінчила арифметика, — тепер тобі сидіти все життя у кімнаті.

— Ой я нещасний, бідолашний! — облився сльозами Петрик.

— І ми були нещасними, бідолашними, коли ти нас до школи носив розмальованими, — відповіли книжки.

— Не буду я більше вас розмальовувати!

— Ну добре, нехай уже, — сказали «Казки», —ми тобі пробачаємо. Попроси промокатку, щоб вона забрала з твого обличчя малюнки.

— Промокатко, люба, забери малюнки! — заблагав Петрик.

— Гаразд, пожалію тебе, — відповіла промокатка.

Вона підстрибнула і стала притулятися до носа, лоба, щік.

— Ну, тепер можеш спати спокійно, — сказали книжки і рушили на свої місця.

Прокинувся Петрик уранці і мерщій побіг до дзеркала. Малюнків наче і не було.

З того часу він книжок більше не бруднив, не малював на них нічого.