— Добрий вечір! — сказав Місяць головному Міському годинникові, що мешкав на високій ратушевій вежі.— Ніколи не знаю, чи чотири рази казати тобі «добрий вечір», чи лиш раз.
Справа в тому, що Ратушевий годинник мав аж чотири обличчя — на кожнім боці вежі, і деколи Місяць вітався до кожного обличчя зокрема.
— Бам-бам-бам-бам-бам-бам-бам-бам,— відповів годинник, вітаючись і сповіщаючи одночасно, що вже восьма година вечора. Уявляєте собі, скільки раз він мусив пробамкати о 12 годині? Але Міський годинник добре знав математику і ніколи не помилявся. Крім того, він видзвонював що чверть години: «бім-бім-бім, бім-бім-бім…»
— Не маю часу навіть спокійно повечеряти, — скаржився він Місяцеві.— А щоб пильно обдивитися місце, про це й мови не може бути. Мушу іще стежити за вуличними годинниками, щоб завжди правильно показували час. Ти ж знаєш, які вони неслухи, ці вуличні годинники, зовсім як вуличні хлопчиська. До того ще й дволикі…
— Так, так, — погоджувався Місяць.— Це нелегка робота. Але все ж набагато краще, ніж просто швендяти по місту, як це роблю я, оглядаючи все довкола, прислухаючись до цікавих розмов…
— Це не дуже гарно: слухати чужі розмови, — сказав Міський годинник.— Хіба тебе не сварять за це?
— Ще й як! — зітхнув Місяць.— Тільки я кудись піткнуся, як співають «Ой не світи, Місяченьку…»
— Ну от!
Вони хвилю помовчали. Місяць тим часом обійшов ратушеву вежу довкола, пильно приглядаючись до кожного годинникового обличчя.
— Послухай, — сказав він згодом.— Чи не позичив би ти мені одне із своїх облич? Я так хочу спробувати бути годинником.
— Ну що ти? Як можна? Я не маю права бути триликим! — запротестував Міський годинник.
— Але ж вуличні годинники мають всього лиш по два обличчя, — не вгавав Місяць, — і не плачуть…
— Але ж то вуличні…
— Ти просто недобрий приятель! — образився Місяць.— Жаль тобі одного обличчя для найближчого друга.— Ну подумай, — додав він, — ти відпочинеш, адже ніколи не маєш відпустки, оглянеш місто… А я попрацюю за тебе.
— Ну гаразд, — зітхнув годинник, — бери! — і він простягнув Місяцеві одне із своїх облич…
— Спасибі! — аж проспівав Місяць.— Велике спасибі! Піду я подивлюсь, чи гаразд працюють наші вуличні годинники…
— Бім, — коротко відповів йому Міський годинник, — адже вже чверть на дев’яту, не забувай переводити стрілки!
Та Місяць уже не слухав його. Хвацько підкрутивши стрілки, як вуса, він рушив оглядати місто і сповіщати всіх про час…
— Пхи! — скривився перший Вуличний годинник, помітивши Місяця.— Я ще ніколи не бачив, щоб годинник ходив по небі.
— Яке має значення, де ходити! — відповів Місяць.— Хіба ти не ходиш?
— Ходжу! Але я сам собі ходжу! — презирливо скривився Вуличний годинник.
— А я сам собі ходжу, ще й по небі ходжу! — гордо відповів Місяць.— Отже, я двічі годинник. А ти не забувай переводити стрілки, — додав він звисока і поплив далі.
Незабаром Місяць побачив ще один Вуличний годинник.
— Цікаво, цікаво, — промимрив Місяць, — чому це ти відвертаєшся від мене?
Годинник скоса глянув на Місяця.
— Що з тобою, — продовжував Місяць, — чи ти не хворий?
— Ні, — буркнув годинник, — я просто показую потрібний час.
Місяць, на жаль, не бачив свого обличчя і тому не міг сказати, чи правду каже Вуличний годинник. Але він добре запам’ятав розмову з приятелем з ратушевої вежі.
— Зараз перевірю, чи ти не дволикий, — сказав Місяць і поспішив поглянути на друге годинникове обличчя.
Але воно було таке ж саме, як і перше.
— Ну, гаразд, — сказав Місяць, — але страшенно не подобаються мені такі квасні обличчя!
Якийсь час Місяць не надибував жодного Вуличного годинника. Аж нарешті на одній маленькій вузенькій вулиці щось щире посміхнулося до нього.
— Оцей мені подобається! — вигукнув Місяць.— Привіт, приятелю!
— Привіт! — радісно привітав його третій годинник. Обличчя йому світились радістю, стрілки вдоволено стирчали у різні боки.
— Нарешті зустрічаю приємне обличчя, — весело промовив Місяць.— Цілу годину блукаю містом, і всі, хто б мене не зустрічав, кривляться на мене, як на кислицю…
— Як на мене, то я часто маю гарний настрій, — сказав годинник.— І ви, на ваше щастя, потрапили якраз в такий час…
— Це чудово — завжди мати гарний настрій і усміхнене обличчя! — вигукнув Місяць.— Я вам раджу бути таким завжди!
— Ви так думаєте? — здивувався годинник.
— Я певний цього!
Вони ще трохи погомоніли, і Місяць зібрався відходити.
— Мені було дуже приємно і цікаво з вами, — сказав він.— О, не журіться, — вигукнув Місяць, глянувши на годинникове обличчя, — не журіться, прошу вас!
Але годинник кривився усе більше й більше.
— Будь ласка, посміхніться, — заблагав Місяць.— Ви так мило посміхаєтесь!
— Але… я… я… не можу…— пробелькотав годинник, — не знаю, чи зможу…
— Постарайтесь!
— Добре! — І годинник з натугою сіпнув лівим вусом і знову посміхнувся до Місяця.
— Чудово! Чудово! — проспівав Місяць, піднімаючись вгору.— Але ж, приятелю, — вигукнув він.— Ви дволикий! З одного боку ви посміхаєтесь, а з другого кривитесь!
— Я, здається, уже нічого не зможу зробити, — розпачливо мовив годинник.— Дзінь… Буммм…
І він затих назовсім.
Переляканий Місяць побіг назад до ратушевої вежі.
— Здається, вони всі зіпсувались! — сказав він Міському годинникові.
— Як-то всі?
— Перший, кого я побачив, лише кривився, другий — відвертався, третій, цей найввічливіший, щиро посміхався, а потім виявилось, що він нещирий…
Ратушевий годинник похитав головою:
— Ось що значить братися не за свою справу. Дано ж тобі визначати місяці…[1]
— Воно то так, — сумно похилив голову Місяць, — але ж це так довго чекати від одного місяця до іншого…
— А що казати Сонцю, по якому люди навчились визначати роки?[2]
Місяць довго думав, а потім сказав:
— Маєш рацію! Кожен повинен знати своє місце і свої обов’язки.
На другий вечір Місяць вийшов на небо у новенькому убранні, тісно підперезаний, від чого виглядав зовсім юним. Він ласкаво вклонявся хмаркам, натирав до блиску зорі і прискіпливим оком оглядав місто: чи всі знають, що скоро початок нового місяця?
