Маленький Івасик малював. Ось що він намалював: хатку, квітку, дівчинку і сонце.
— Як тебе звати? — спитав Івасик у дівчинки.
— Зоряна, — відповіла вона.— Ходім до мене в гості.
— Охоче, — Івасик подав дівчинці руку, і вони обоє ввійшли до Зорянчиної хатки. Там було тепло і затишно. В кутку на лаві сидів великий Синій Кіт.
— Добридень, — чемно привітався до нього хлопчик.
— Дзиглики-миглики, — відповів Кіт.
«Мабуть, саме так слід вітатися з котами», — подумав Івасик і випалив скоромовкою:
— Пундики-Мундики.
Кіт зіскочив з лави і подав Івасикові велику синю лапу:
— Нумо гратись!
— В котики-мишки, — зрадів Івасик.
— Котик уже є, — поважно промуркотів Кіт, — а хто ж буде мишкою?
— Нехай я, — згодився гість.
— Тоді я тебе з’їм, — не вгавав Кіт, — адже коти мусять їсти мишей…
— Е ні, ця гра не для нас, — втрутилась Зорянка.— Краще граймося в хованки. Хто знає лічилку?
— Еники-беники їли вареники, — почав Івасик, — еники-беники кльоц, вийшов зелений матрос…
Жмуритись випало Котові.
— Рахую до трьох, — промурмотів він.— Раз…
Зорянка шмигнула під стіл, а Івасик роззирнувся по хаті.
— Два…— сказав Кіт.
У кутку коло печі стояло порожнє відро. Воно ледь підморгнуло Івасикові. Хлопчик підбіг до відра і одягнув його на голову.
— Тррри, — промуркотів радісно Кіт.— Іду шукати…
Він зазирнув до шафи й під ліжко і нарешті під столом знайшов Зорянку. Тоді почав шукати Івасика: ще раз зазирнув до шафи, під ліжко, під стіл і стілець, у піч і під лаву, пововтузивсь на ліжку — хлопчика ніде не було. Кіт потермосив картину на стіні, виглянув у вікно…
— Виходь, Івасику, ти виграв, — нарешті визнав він.
Івасик зняв з голови відро і весело засміявся.
— Ось який ти хитрий! — вигукнули разом дівчинка і Кіт.— Ніхто б і не здогадався тебе там шукати.
— Дзінь-дзінь, — реготалося відро, аж заходилося від сміху.— Це ж ви про мене забули. Пора вже по воду йти, руки мити та сідати вечеряти! — І відро вибігло з хати.
Зорянка стала коло печі готувати вечерю, а Кіт з Івасиком присіли на лаві й розпочали довгу і мудру розмову.
— Як ти гадаєш, — запитав Синій Кіт, — бувають на світі сині коти?
— Мабуть, бувають, — відповів Івасик, глянувши уважно на нового друга.— Адже ти є.
— Ти певний того? — засумнівався Синій Кіт.— Запитай в кого хочеш і почуєш, що синіх котів не може бути.
— Якщо є білі, чорні, сірі, руді, то мали б бути й сині, — подумавши, мовив Івасик.
— Мали б бути, а нема. Нема — і крапка. І мене нема. Я мушу ховатись серед волошок і льону, злинаю в небо, навіть навчився плавати в синій воді, щоб ніхто не здогадався, що я — це я, — поскаржився Синій Кіт.— Бо досить мені з’явитись десь на людях, як усі кричать: неправда, синіх котів не буває! І тоді я не знаю, буваю я чи ні…
Цю тривожну розмову перервала поява Квітки — тієї, що намальована коло Зорянчиної хатки.
— Ваше Відро бігло по воду і зранило ніжку, — сказала Квітка.— Тепер воно сидить на дорозі і плаче.
— Знову цей Камінь, — сплеснула руками Зорянка, і всі вибігли з хатки. Недалеко коло річки сиділо зарюмсане Відро і жалісно потирало великий палець на нозі.
— Я ж просило його, — Відро, схлипуючи, вказало на вухастий Камінь посеред дороги, — просило: «Вступися!» А він лежить і лежить!
Камінь незворушно лежав серед дороги і вдавав, ніби нічого не сталося. Діти допомогли Відрові підвестися і пішли разом з ним до річки по воду, а Камінь мугикнув услід: — Ідеш по дорозі — дивися під нозі!
Івасик озирнувся — і раптом йому видалось, що Зорянчина хатка почала зменшуватись, зовсім-зовсім зменшуватись. Ще мить — і стала такою ж, як на малюнку.
— Івасику, — почув він мамин голос.— Годі малювати, час спати. Біля хатки стояла Зорянка з повним відром води і приязно посміхалася хлопчикові.
Добраніч, — сказав їй Івасик, — завтра я знову прийду до тебе. І він дотримав свого слова — на другий день двері Зорянчиної хатки ласкаво відчинилися перед ним.
