Жив собі у зеленому лісі хлопчик. Жив і лиха не знав. Звали його Чоботарик, бо шив він людям чобітки та такі гарні й міцні, що сходиш у них всі нескінченні лісові стежки — і то вони не зносяться і не порвуться.
Звичайно, ліс восени ставав золотим, а взимку — срібним. Та це не вадило ні хлопчикові, ні його хатинці, ні самому лісові. Але одного року видалося неймовірно посушливе літо, і хоч би одна дощова краплина скотилася з небесного ока в зелене лоно лісів. Лише самотня блискавка шугала в порожньому небі, ніби шукала дощу й не знаходила. А коли дні стали найдовшими, а ночі зовсім короткими, впала блискавка на землю. Одразу і зайнялося: спалахнув вогонь скраєчку лісу, поповз сушняком, охопив стовбури сосон, кущі глоду та бузини. Звірина тікала хто куди. Птахи здіймалися в небо, а гаддя — вужі, мідянки і полози — заповзали під землю в тісні задушливі нори.
Довелося і хлопчику Чоботарику покидати домівку та рушати в дорогу, туди, куди вогонь не дістане. Був той хлопчик білявий, а вийшов із поселища-згарища чорнявим та смаглявим, яким і належить, мабуть, бути справжньому Чоботарику. Іде він день — сухим лугом, іде другий — голим степом, а на третій день бачить попереду на високих пагорбах місто не місто, село не село…
