ЦАРІВНА НА ВЕЖІ
«Чудасія!» — здвигнув плечима Чоботарик, вступаючи у ворота, зроблені з черепахових панцирів. «Дивина…»— подумав він, глянувши на дахи будинків, вкриті черепашачими панцирами. А коли зиркнув попід ноги і побачив, що ступає бруківкою з черепахових панцирів, то на серці йому зробилося тоскно. Та мусив же Чоботарик шукати собі десь притулку, бодай на ніч. Скрізь як вимерло. Лише попід вікнами розпеченого сонцем палацу чувся шурхіт сухого піску. Пообідня година. Спав цар. Спали всі його слуги, словом — все царство. Лише вартовий ходив довкола садиби, та й то не для того, щоб вартувати, а щоб навівати солодший сон; тому й висипана була для нього доріжка із найспівучішого, найрипливішого піску. «Шурх-шурх-шурх…»— чуєте?.. Справді можна заснути.
«Чудасія», — ще раз повторив подумки Чоботарик, приступившись зовсім близенько і побачивши, що вартовий, у касці з черепахового панцира, кружляє із заплющеними очима — спить на ходу! «Ні, краще ночувати у чистому полі, аніж тут», — вирішив Чоботарик, минаючи порожнє місто, не помічений аніким…
Лише одна істота на все царство з високої вежі палацу стежила за ним. Бачила ще звіддаля маленьку цяточку серед безкрайньої рівнини, бачила стрункого смаглявого хлопця перед грубими порепаними і вигнутими ворітьми, бачила здивування і смуток у його очах. То була царівна-комарівна, котра каралася задухою і безсонням на найвищій вежі палацу. Тяжка застояна кров шугонула їй раптом в голову… Хтозна, може це якесь дивне кохання сколихнуло у ній предковічне серце? Адже вона, — хоч круть, хоч верть, — а була справжньою царівною. А з царівнами, бодай раз на віку, трапляється й таке. Що не кажи, а цієї миті царівна-комарівна з особливим, незвіданим нетерпінням чекала настання сутінків — і сонце чи не з її волі тьмяніло швидше, ніж будь-коли…
Царівна чекала, аби мерщій перевтілитись у маленьку проворну комашку і не згубити з очей хлопця, який вже виходив через другі ворота з міста.
