КУДИ ПРОПАВ ДОЩ?

Царівна ж комарівна була з роду, навпаки, болотяного, водянистого і мочарного. Як їй надокучили ці нікчемні черепахи, цей примарний рипкий пісок і сам цар! А що була роду відьмацького, то вміла вона в затишні години надвечір’я обернутися з людської подоби на маленьку комаху-комарицю і десь політати по світах, сісти комусь непомітно на лоба чи на руку — скуштувати крові. Тим тільки й жила. А до сплячого царя і близько тоді не підлітала — такий осоружний їй був черепашачий дух.

У царівни теж був таємний замулений колодязь під горою, де жила тьма-тьмуща комарів, з якими вона частенько справляла нічні банкети. Але біда — колодязь з кожним роком усе дужче пересихав. І вельможні родичі царівни так охляли і занепали духом, що тільки й могли повзати, як неповороткі черепахи. Ото й надумалась царівна-комарівна не мало не багато: вкрасти у блискавки дощ, та й зібгати його, та й зачинити в колодязь на пожиток комарам. А що чаклунка надумає — то таке й зробить…

Довго й таємно готувала вона й муштрувала полчища молодих бравих комарів. І от одної негожої днини, коли все довкола принишкло у передгроззі і темні хмари облягли крайнебо, сталося задумане. З колодязя вилетіла звивиста хмара — густа і така сіра, що ніхто б не повірив, що це були комарині полчища. Вони налетіли на дощ так стрімко, що ніде навіть не блимнуло. Кожен комар вхопив, як ординець, по дощовій краплині і хутко втік назад у темний пересохлий колодязь. Царівна-комарівна тільки й встигла закрити його лядою і замкнути хоботком на сім срібних замочків…

Де на той час була блискавиця? Може, заблукала в височині, може, забарилася в гостях у свого брата — сонця? Де б не забарилася, а живе вона в парі з дощем, і без нього їй — ніяк. І літала лиха й розгнівана блискавиця, все палячи і нищачи на своєму шляху. Це і ліс вона попалила. Інакше не стояв би Чоботарик біля воріт міста не міста, села не села. Одне слово — царства.