В одного чабана був пес Бодрик. Пес той був дуже старий, не мав уже в роті жодного зуба, шкутильгав на задні ноги, і все тіло його було посмуговане шрамами від вовчих пазурів. Усе життя він вірно служив чабанові й безстрашно захищав його отару. Але на старість доля повелася з ним надто жорстоко!
— Старого пса треба вигнати геть! — сказав якось чабан.— Нащо мені годувати його, коли до овець я можу взяти молодого собаку!
І немічного Бодрика вигнали з двору, не давши йому навіть поїсти, а молодого нагодували й спустили стерегти отару.
Прикро стало Бодрикові, що чабан його вигнав; ліг він під тином на смітнику й заплакав. Настала ніч. Молодий пес заліз до буди й заснув. А Бодрик, маючи звичку вночі не спати, лежав на смітнику й наслухав. Зненацька він зачув поблизу вовка й підвівся, щоб перемайнути через тин і погнатися за ним. Але ноги в нього підігнулися від кволості й голоду. Бодрик сумно зітхнув і ліг знову. «Хазяїн не нагодував мене й вигнав геть, то нехай вовк тепер поїсть його овечок»,— подумав він, не став більше підводитись і навіть не загавкав. А молодий пес тим часом міцно спав, вовка не чув, і вовк спокійнісінько виніс із кошари вівцю. Прийшов хазяїн уранці доїти овець, побачив — бракує однієї овечки, здогадався, що її вкрав вовк, і зрозумів: молодий пес не виправдав його сподівань. Почав він каятися, що скривдив Бодрика.
«От якби був стеріг старий Бодрик, то він не дозволив би вовкові вкрасти вівцю»,— подумав хазяїн і, покликавши до себе вірного пса, погладив його по голові й нагодував.
Бодрик не тямив себе від радості й весело стрибав довкола хазяїна.
А коли настав вечір, він уже не лежав на смітнику, а ходив довкола кошари, мовби знаючи, що вовк любить вертатися туди, де колись украв вівцю. І справді, вовк прийшов знову, сподіваючись і сьогодні поласувати вівцею; але цього разу він схопив облизня.
— Що тобі тут треба? — визвірився на нього Бодрик, коли вовк наблизився до кошари.
— Що треба, питаєш? Вівцю треба,— відповів вовк.
— Забирайся геть, нікчемо, вівці я тобі не дам,— крикнув Бодрик.
— Прошу тебе, дозволь мені взяти тільки одну овечку, і ми поділимося нею.
— Нічого спільного з тобою мати я не хочу; вчора мені хазяїн не дав їсти, я був голодний і зовсім не мав сили, через те й віддав тобі вівцю, але сьогодні він мене ситно нагодував, у мене знов з’явилася сила, й вівці я тобі не дам!
— Якщо не даси мені вівці, я викличу тебе помірятися зі мною силою!
— Ну що ж, я не проти, тільки дозволь спершу відбути вартування, а потім я прийду до лісу й ми поміряємося з тобою силою,— відповів старий пес.
Бачачи, що вівці сьогодні йому не нюхати, вовк забрався геть, але вирішив помститися псові. Вернувшись до лісу, він покликав собі на допомогу ведмедя й лисицю.
Пес, знаючи вовчі звичаї, пішов до лісу не сам, а взяв собі на допомогу своїх друзів — кабана й старого кота.
Коли ведмідь і лисиця побачили, що до лісу сунуть кульгавий пес, старий кіт і кабан, вони перелякалися не на жарт.
— Погляньте, друзі,— вигукнув ведмідь,— як цей передній визбирує каміння, щоб закидати ним нас!
Пес кульгав, а ведмідь подумав, що то він збирає каміння.
— А дивіться, як той другий вимахує на всі боки шаблею! — закричала лисиця. Кіт вимахував хвостом, а лисиця подумала, що то він вимахує шаблею.
А коли вони ще й почули, як зарохкав кабан, то перелякалися на смерть; ведмідь дременув зі страху на дерево, а лисиця гайнула в чагарі. Коли троє друзів увійшли до лісу, кіт весь час муркотів: «Мур-мур-мур»,— а лисиці причулося, що він каже «чагар, чагар», вона злякалася, вискочила з чагарів і кинулася навтіки.
Кабан підійшов під дерево, на яке виліз ведмідь, і зарохкав: «Рох-рох-рох». А ведмідь подумав, що той каже «вгору, вгору» й що хоче вилізти на дерево. Злякавшися, ведмідь швидко з’їхав униз і дав такого дьору, що тільки п’яти замигтіли.
Побачив вовк, що товариші його тікають, і собі дременув у хащі. А старий Бодрик, здобувши без ніяких зусиль поле бою, весело повернувся додому разом зі своїми друзями.
З того часу він жив у чабана аж до самої смерті й не знав більше ніякого лиха.
