У давню давнину поселився в монастирі багатий чоловік. Кинув свої маєтки і сподівався тут на самоті знайти щастя. Чарівна тиша навкруги, золоті бані лаврських дзвіниць, неозорі краєвиди Задніпров’я — все навівало спокій і роздуми. Величезна бібліотека, повна мудрих книг, жодних турбот — чого ще треба? Та не було ані щастя, ані супокою. Бо не міг осягнути він — для чого люди живуть, в чому їхнє щастя.
Минули роки, і самітник ставав тільки сумнішим та невдоволенішим.
Одного пізнього вечора він блукав дніпровськими схилами і раптом почув пісеньку. Аж закляк од подиву. Біля мовчазної келії, де ніхто не мав права говорити голосно, хтось насмілився співати. Та ще так безжурно й весело.
«Тільки щаслива і задоволена життям людина може так безтурботно співати», — подумав він. Пішов на голос і потрапив до кухні. Там побачив звичайного муляра, який, працюючи, наспівував. Обличчя в нього було радісне, а руки спритно порали роботу.
— Слухай, чоловіче, — звернувся він до нього, — невже ти щасливий?
— Щасливий? — щиро всміхнувся Муляр. — А я не знаю, що це таке.
— Ну, це коли все маєш, задоволений і нічого не бажаєш, — розтлумачив йому самітник.
Спохмурніло обличчя Муляра, згадав він своїх голодних і босих дітей, похилену халупу.
— Ні, не все я маю, — відповів він.
— А я маю все, — промовив багатий. — Тільки я теж нещасний.
Муляр йшов додому і невеселі думки не давали спокою, бентежили його. Невже, якби оце мати все, то й тоді був би незадоволений життям?
Вдома дружина запитала його, чому такий сумний.
— Ти б хотіла бути багатою?
— Атож! — захоплено відказала вона. — Наші діти були б нагодовані, гарно зодягнені.
— І ти була б щаслива?
— Ще б пак!
— А я сьогодні зустрів одну людину, котра має все, та не почувається щасливою.
Жінка помовчала. Потім зітхнула.
— Зрозуміти ту людину я змогла б, коли б і сама все мала.
Чоловік на згоду поклав свою спрацьовану руку на плече дружині. Але вона зрозуміла, що не переконують чоловіка її докази. Що тепер завжди бентежитиме його сумнів. В чому ж то щастя людини?
— Я можу дати тобі одну пораду, — мовила. — Кажуть, ніби на дні Цимбалового Яру живе Мудра Змія. Може, вона допоможе тобі, може, що порадить.
Пішов Муляр, став над яром і гукнув:
— Велика і Мудра Змія! Людина прийшла до тебе порадитись. Може, ти знаєш, в чому людське щастя? І якщо ти відкриєш мені істину, я понесу її людям… Я хочу, щоб вони були щасливі!
Тихо і мертво було навкруг. Здавалося, навіть повітря припинило свій вічний рух. І побачив Муляр довжелезну шию зеленої Змії в блискучих срібних смугах. Вона була страшна і байдужа, наче смерть. Придивившись, угледів Муляр білі, мов сніг у морозну ніч, очі Змії.
«Цур тобі, нечиста сило! — майнуло в голові. — Яка ж від тебе рада, коли ти сліпа»
— Чоловіче, — тихим шепотом почувся голос Змії. — Ти просиш поради, а сам без поваги мислиш про мене.
Соромно стало Мулярові, і він розповів їй про своє нещастя і бажання взнати всю правду, як зробити людей щасливими.
Довго не відповідала йому Змія.
— Я знаю цю правду. Я розповім тобі, в чому людське щастя. Тільки за однієї умови. Ти повинен віддати мені свою мову.
«Навіщо мені тая правда, коди не зможу передати її людям?» — подумав Муляр.
— Коли ти щирий, знайдеш вихід, — байдуже промовила Мудра Змія. — Та тільки й мені невигода дарма віддавати те, що інші все життя шукають.
І Муляр погодився.
Гірко плакала Мулярова дружина. Злидні обсіли, нужда. Ще й чоловік повернувся німий. А Муляр мовчки став до праці.
Минали роки. І дивне щось діялося з Муляром. Ніколи двічі підряд він не викладав подібних печей. Кожна наступна відрізнялася від попередньої, була кращою. І Муляр радів кожній своїй новій роботі. Звідусіль приходили до Муляра молоді хлопці, щоб навчитися майстерності.
Одного разу випадок звів Муляра з самітником. Коли багатий взнав, що йому ставить нову піч той самий Муляр, він прийшов до нього, щоб ще раз упевнитись, що немає щастя ні в бідних, ні в багатих, ні в тих, хто працює, ні в того, хто живе чужою працею.
Він не почув Мулярові пісні і задоволено всміхнувся.
Ач, вже тобі не до співу.
Але коли Муляр обернувся, вираз його обличчя вразив багатія.
— Що з тобою? Ти мовчиш, а в очах радість і вдоволення?
Кивнув йому воловою Муляр і показав на піч.
Викладена різнокольоровими кахлями, вона аж очі вбирала. Коли її затопили, наче співала і випромінювала тепло і затишок.
— Може, ти щасливий і задоволений, що змурував таку піч?
Муляр радісно погодився.
— То, може, ти пізнав істину людського буття? Яка ж вона?
І тоді повів Муляр багатія по селах і містах, показав витвори рук своїх — спочатку звичайні, а потім все кращі, все своєрідніші, неповторні. І ще — роботу учнів своїх, котрі вже перевершили свого вчителя.
