Співакова доля

Валерія Врублевська

Жили собі колись два приятелі: Соловейко і Сі­рий горобчик. Г так любилися, що не могли пере­бути один без одного й днини. Хоч і мешкали дале­ченько один від одного. Соловейко мандрував дні­провими схилами, а Сірий жив у гороб’ячій зграї під самою стелею великої клуні. Горобці дуже тримали­ся свого вигідного пристановища. Взимку їм було тепло, а завжди — ситно.

Не знати чому, але Сірий, котрий вилупився там же, у клуні, мав іншу вдачу. Бажалося йому про­стору, кортіло волі.

І отак, крадькома вилітаючи на Дніпрові схили, стрів він там Соловейка, заслухався його пісень та й занадився гостювати до співака щодня.

Там, на Дніпрових схилах, Сірий забував своїх родичів, злодійкувате видзьобування зерен. І тільки там він почувався пташкою.

— Хай політає, — казали мудрі старші горобці.

— Воно ще не знає, що таке мороз, що таке го­лод. Взнає — отямиться.

Сірий не раз нарікав на своїх родичів Соловей­кові.

— Якби тільки ти знав, дорогий друже, як важко мені живеться! Цілий день оці докори, бійки за крих­ти, хоч усім того вистачає. Так тяжко!

Соловейко мовчки слухав, він не уявляв собі жит­тя у нехай навіть великій клуні.

— Тікати, тікати! — жалібно повторював, чистя­чи об гілочку носик, Сірий. — А куди? І як? Хіба мо­жу полишити батьків, сестер? Клопочусь не тільки про себе.

Одного разу Сірий вислухав особливо натхненний спів Соловейка. І цікава думка прийшла йому в го­лову:

«Він робить з мене зовсім іншого горобця! Ніби все, що було в мені красивого, дужого, виходить з самих глибин, і я стаю кращим, добрішим! Як це прекрасно! Тільки, мабуть, це кепсько, що лише я знаю і слухаю Соловейкові співи. Може, й на моїх родичів він справить таке ж чарівне враження? Мо­же, й вони стануть іншими?»

— Послухай, друже, — звернувся він до Соло­вейка. — Чи не погодився б ти заспівати моєму племені?.. Я так хочу, щоб стали вони іншими. Вони так мало бачили красивого. Я вірю, вони полюблять тебе.

Соловейкові не дуже хотілося летіти до клуні. Та не міг відмовити щирому проханню друга.

Вихором влетів Сірий до гороб’ячої оселі.

— Слухайте! Слухайте всі! — зацвірінькав він. — Сьогодні увечері вам співатиме мій друг Соловейко!

Умовкли ошелешені горобці.

— А де він живе?— нарешті хрипло цвірінькнув дід Сірого.

— Ти вважаєш, нам необхідно його послухати?— занепокоївся батько. — А як до цього поставиться хазяїн клуні? Може, він не витерпить галасу. І виже­не нас усіх.

— Кожен залюбки слухатиме Соловейка! Ви ж не знаєте, як він співає! — запалювався Сірий ентузіазмом.

Коли ввечері Соловейко влетів у клуню, горобці насторожено сиділи під стріхою по всіх урюдах.

Співав Соловейко про зелені схили, про сині во­ди, про нічні квіти, про біле марево цвіту. Горобці слухали й мовчали. Вони відчували хвилювання, сер­ця їх почали битися частіше, вони навіть не знали, що з ними діється..

І коли Соловейко скінчив пісню і відлетів, вони ні­чого не сказали Сірому і якісь мовчазні, збентежені, вклалися спати.

Уранці, пригадавши вечірній неспокій, вони зі­йшлися на тому, що життя в них хороше і зовсім не треба їм, розумним горобцям, ускладнювати його ще й якимись солов’їними співами.

Та далі сталося непередбачене. Хазяїн клуні чув солов’їний спів, розповів про те своїй жінці. Вони довго вдивлялися в принишклих горобців під сте­лею, і нарешті жінка сказала:

— Серед цих дармоїдів завівся Соловейко? Хто б міг подумати? З сьогоднішнього дня почепити їм годівницю з просом.

Горобці живим клубком впали на просо і вмить усе склювали. І тільки потім комусь спало на думку, що не буде їм надалі такої смачної їжі, якщо хазяїн зрозуміє свою помилку.

— Гей, Сіренький, — покликали вони його, — чп не міг би ти запросити ще раз свого милого товари­ша? Нам так сподобався його чарівний спів. Ти ж знаєш, яке в нас важке життя! А він так розважив нас.

Радісний, гордий, війнув Сірий на дніпровські кручі до Соловейка.

— Ми перемогли! — зацвірінькав він ще здале­ку. — Вони здалися! Вони прокинулися! У цих кап­шуках з жиром забилося серце!

Соловейко не радів з такого визнання.

— А чому б їм не прилетіти сюди? Адже я меш­каю тут!

— Ах, Соловейку, — присоромив його Сірий, — як ти можеш цього вимагати від них? Ти повинен раді­ти, що силою, красою своїх пісень змусив змінити їхні погляди.

— Ти маєш рацію!—погодився Соловейко. — Ми не повинні загасити цю іскру. Навпаки, раз ми силь­ніші, повинні допомогти.

Соловейко залетів у клуню, але більше звідти не повернувся. Горобці спочатку благали його лишити­ся погостювати, потім почали годувати ласощами що­дня, бідний Соловейко аж зажирів і за якийсь час уже сам не хотів відлітати з клуні. Сірий був щасли­вий, і в очах родичів набрав ваги.

І все б було чудово і для горобців, і для Сірого, і навіть хазяїна з жінкою.

Але від надмірного ласування просом виросло воло в Соловейка. Не той, не той спів лунав уже! Та й не дуже йому хотілося співати.

Хазяїн вже не міг почути голосу Соловейка, тому горобці напоказ водили співця під крильця, щоб усі бачили, що він є. Та одного разу навідалася до клу­ні хазяйка, прислухалася і сказала:

— Як жаль, що зник наш Соловейко!

— Він тут. Це ж ота пташка, яку водять горобці.

— Що ти, — обурилася жінка. — Пір’ячко у цього каліки дійсно подібне до Солов’їного. Але ж голос.., Це не Соловейко, це якийсь гороб’ячий родич.

Коли зникли годівниці з просом, розсердилися го­робці на Солов’я.

— їсть більше за всіх, а на пшоно заробити — зась!

Соловей сидів у темному кутку, ні з ким не розмовляючи, ні до кого не прагнучи. І тільки зрідка, коли прилітав з крихтами хліба до нього Сірий, очі в нього теплішали, але обважнілий друг зневажливо зупиняв його.

Ах, не нагадуй мені про твій голос. Якби він був, ти б досі ще співав. А взагалі, всі ви однакові. Пісні, пісні, повітря, а насправді ти хотів жити у нас, у клуні. Ну, зізнайся, — чіплявся він до нещасного Солов’я, — хотів, правда? Я завжди це відчував. Але ж як ти боїшся зізнатися? Ти лишишся тут, — заспо­коював він Соловейка, коли бачив, як сльози скочу­валися тому на дзьоб, а звідти падали на підлогу клуні.

Хазяїн з жінкою колись шанували Соловейкові пісні, але жоден з них так ніколи і не здогадався, що тепер ходить по Соловейкових сльозах.

Джерело: Врублевська В. Казки Труханового острова, Веселка, 1971.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up