Довготелесий, довговусий цвіркун Мовчун жив за теплою батареєю парового опалення в затишному і сухому куточку. Вхід у його житло ховався якраз під голівкою цвяха, що підтримував знизу батарею. А всередині — чисто: скрізь білі фіраночки, скатер­тинки, всі речі до ладу на своїх місцях. В буфеті у великих скляних слоїках — варений цукор, борошно, сир, ковбаси, — недаремно трудився Мовчун ночами, снуючи по квартирі, де жили люди. Так, так! Це був незвичайний цвіркун. Адже його співучі брати не по­селялися в нових будинках, а він поселився. Крім того, на диво, наш цвіркун не мав голосу! Тому й називали його Мовчуном.

Незвично сьогодні було бачити в цвіркуновому гнізді розтоптані, кинуті просто на підлогу чоботи хазяїна. Але на те були причини. Мовчун був хво­рий. Ось уже другий день страшенно боліла голова, мучив ревматизм. Застудився, сердега. Хіба знаєш, де в халепу вскочиш? Отак живеш, живеш у теплі, і на тобі — грип!

А трапилось це так.

Маленький хлопчина вистеріг Мовчуна, паличкою відкинув його на середину своєї кімнати. Цвіркун впав на блискучу, без жодної щілини підлогу і що­сили кинувся тікати до нори. Бо уявляв, що лишиться від нього, коли Потрапить до пухкеньких ручок ма­люка. Все в ньому затремтіло від страху, коли від­чув над собою тепло людської руки.

В ту ж мить почувся тоненький голосочок:

— А ти що тут робиш?

Малюк обернувся, щоб відповісти сестричці, а Мовчун дременув під свою батарею.

— Я через тебе випустив цвіркуна, — заволав хлопчик і спересердя хлюпнув на батарею холодної води. Мовчун ще не встиг зачинити за собою двері, і вода залила його.

Мовчун був досвідчений і терплячий. Він тихо пересидів по коліна у воді, доки малюкові набридло полювання. Так і врятувався. Але тепер, одинокий і старий, без усякої помочі, лежав, укутавшись у ліжку.

Аж незабаром навідалася небіжка його, мушка Дзигалка.

— Ви хворі, дядечку? — сплеснула вона тонень­кими, тендітними долоньками.

— Хворий, хворий, — буркнув Мовчун. Він підо­зріло ставився до своїх родичів, вважаючи, що вони ходять до нього тільки задля поживи. Ще б пак — у нього таки є чим поласувати. Стільки сил поклав, доки добував свої запаси, а вони на чуже ласі. Всі вони такі, обурено думав цвіркун. Знайомі образилися і перестали до нього ходити. І тільки добра серцем мушка Дзигалка не забула про дядька.

Увесь ранок вона клопоталась біля хворого. При­брала, випрала, щось мила, чистила. Потім приготу­вала чай. Мовчун напружено стежив, скільки клала вона цукру в склянку чаю. І без кінця бурчав, що ці молоді мушки не вміють дбайливо ставитися до чу­жої праці. Мушка Дзигалка терпіла Мовчунове бур­чання, зважаючи на його хворобу.

Після обіду Мовчунові стало гірше, і Дзигалці несила було дивитися на його страждання, тоді ж вона вирішила влізти в аптечку, котру бачила у ве­ликій кімнаті, щоб дістати дядькові ліків. Хоч і ро­зуміла, що зробити це — не проста справа.

Але у Дзигалки не було вибору. Не довго думаю­чи, вона подалась на розвідку.

Малюк знову підстерігав цвіркуна, а вгледівши Дзигалку, почав ловити її. Дзигалка літала біля ап­течки, намагаючись звернути увагу малюка на щіль­но причинені дверці. Нарешті малюк щось зметику­вав. Він відімкнув дверцята аптечки і ну заганяти туди мушку. Дзигалці тільки того й бракувало. Вона вскочила в аптечку і втопила лапки в білому порош­кові.

Набравши його в жменьку, вже хотіла вискочити, та малюк встиг затулити вихід прозорою липучкою, і Дзигалка зачепила її крилом і прилипла.

Мушка могла б утекти, та для цього мала вчепи­тися лапками за чистий шматочок папірця.

Але ж лапки в неї були зайняті, вона не хотіла випускати з них ліки для свого дядечка.

Хлопчик відірвав Дзигалку від паперу і почав розглядати, що в неї в лапках.

— Пусти її, — підштовхнула його руку сестричка, котра знову так щасливо нагодилася до кімнати.

— Ти мені завжди псуєш гру! — сердито заспере­чався малюк.

Дзигалка вже не чула їхньої суперечки. Вона хутко метнулась до дядечка Мовчуна, заходилась го­тувати йому мікстуру.

Наступного дня цвіркун прокинувся зовсім здо­ровий. Біля ліжка він побачив стомлену Дзигалку, вона не спала всю ніч і тепер куняла.

— І чого ти до мене занадилась? — почав своєї Мовчун. — Мабуть, сподіваєшся пити солодкий чай з моїм варенням, доки я буду хворіти?

Дзигалка не дочула спросоння, тоді він сіпнув її за платтячко.

— Я вже добре себе почуваю. Забирайся додому.

— О! Дядечку Мовчуне! Бачиш, недарма я так ризикувала вчора…

— Нічого я тобі не дам, — бурмотів цвіркун. — Іди собі додому.

Мушка зраділа, що дядечко одужав, і навіть не розсердилася на його слова. А цвіркун щільно і ре­тельно причинив дверцята своєї затишної квартирки за Дзигалкою.