Давно-давно жив свавільний і жорстокий князь Нахарбей. Нікого він не слухав, ні на кого не зважав і робив усе, що йому заманеться. Давати йому поради було так само марно, як стріляти у воду. Люди, які знали Нахарбея, казали про нього:
— Викапаний батько. Даремно мати з ним стільки промучилась.
Була у Нахарбея донька, на ім’я Хіц. Коли дівчинка була ще мала, всі пророкували, що вона стане красунею. Князь Нахарбей і його дружина, пестячи дівчинку, часто розмовляли про те, якого чоловіка виберуть для своєї доньки.
— Чоловік її буде князем, дуже багатим і розумним,— запевняв Нахарбей дружину.
Раз на рік Нахарбей мав звичку об’їжджати свої великі володіння. От і цього разу він зібрався разом зі своїми молочними братами й слугами подивитися на власні землі.
Цілий день вони були в дорозі, і довелося князеві заночувати в хатині бідного селянина, бо іншого притулку не знайшли. Щоби почастувати такого знатного гостя, селянин зарізав телятко від своєї єдиної корівчини. По вечері для князя постелили м’яку постіль, а його супутники, закутавшись у бурки, полягали під деревом на подвір’ї.
Вночі господарева дружина народила синочка. Дізнались про це князеві супутники і на честь народження дитини зробили кілька пострілів, сподіваючись, що князь їх за це похвалить.
А князь почув ті постріли і спитав у слуг:
— Що там скоїлось?
Вони йому відповіли:
— Ми стріляли від радості: у селянки народився син.
Та князь Нахарбей дуже розгнівався: постріли розбудили його, і він не міг заснути до ранку.
На кухні зійшлися сусідки і, щоб не заснути, потихеньку розмовляли. Одна жінка любила вгадувати майбутнє й пожартувала:
— Якщо у князя Нахарбея є донька, то цієї ночі для неї народився жених.
Князь Нахарбей не спав і чув розмову селянок. Він дуже розгнівався на ту мову, але не знав спочатку, що йому робити. Коли розвиднилось, князь розбудив своїх супутників і звелів сідлати коней. Від’їжджаючи з подвір’я, князь наказав відняти у господаря немовля. Хоч як кричали й голосили батько та мати, супутники князя закутали дитя в пелюшки і помчали доганяти Нахарбея, який виїхав з подвір’я трохи раніше.
Надвечір верхівці в’їхали в густий ліс. Князь Нахарбей звернув з дороги, пригнув гілку, прив’язав до неї немовля й глузливо мовив:
— Рости великий, а тоді одружуйся на моїй доньці.
Нелюдський вчинок Нахарбея розлютив молодого слугу Аджира, який мав добре серце, і він прошепотів:
— Доки цей нелюд знущатиметься над нами?
Аджирові товариші, почувши ті слова, порадили юнакові:
— Не кажи так, друже! Коли твої слова дійдуть до вух Нахарбея, то нас усіх спіткає жорстока смерть.
Цю ніч князь спав спокійно, наче ніколи й нікому нічого поганого він не вчинив. На другий день він і його супутники поїхали далі.
…А тим часом покинуте в лісі немовля плакало так жалібно, що могло розчулити і зорі в небі. Воно висіло самотнє на гілці й квилило. Та хто міг допомогти бідолашному в цьому дрімучому лісі?..
Нещасна його мати лежала недужа й умивалась гіркими сльозами. Її плач міг розтопити й крем’яне серце. А батько, схилившись над столом, замислився в тузі. Бідні, безсилі, вони нічим не могли зарадити своєму горю.
Тієї ж ночі пастух, шукаючи в лісі козу, що відбилась від отари, почув у гущавині дитячий плач. З великими труднощами продерся він у лісові хащі й дуже здивувався, побачивши прив’язане до гілки немовля.
Пастух обережно відв’язав дитинча від дерева й поніс, радий, додому. Його дружина також надзвичайно зраділа хлопчикові, бо своїх дітей у них не було. Вона зразу ж напоїла маля молоком, і воно спокійно заснуло.
Пастух і його дружина з великою любов’ю та піклуванням доглядали хлопчика. Минав час, і він виріс ставним гарним парубком. Назвали хлопця Каршв, тобто знайда.
А в палаці Нахарбея щодня пили, їли і розважались гості. Князь давно вже не оглядав своїх володінь. Та якось заманулось йому подивитись на власні землі, і він, зібравши джигітів, виїхав з двору. Серед його супутників був і Аджир.
Три дні вони були вже в дорозі, і князь надумав перепочити в хатині сільського пастуха. За вечерею князь та його супутники примітили спритного й красивого юнака, який робив усе швидко й до ладу. А говорив як гарно! Досить було йому почати щось розказувати, як голодний забував про голод, а той, що хотів пити, про спрагу. Це був Каршв. Князеві сподобався пастухів син, він прикликав господаря й запитав:
— Мене дуже дивує, чому ти такому чудовому парубкові дав імення Каршв?
Пастух спочатку вагався, не хотів казати князеві правди, але потім розповів усе про свого названого сина: як випадково знайшов його в дрімучому лісі, як порятував і виховав.
— Тому я й дав хлопцеві імення Каршв,— закінчив свою розповідь довірливий пастух.
Князь одразу збагнув, що Каршв — це той хлопчик, якого він одняв у бідних селян, а тоді кинув прив’язаного в лісі на загибель. Жорстокий Нахарбей замислив будьщо знищити Каршва.
Цілу ніч князь не спав, усе обдумував, як зробити це страшне діло. Тільки-но діждали ранку, як Нахарбей наказав своїм людям сідлати коней в дорогу.
Перед від’їздом підступний князь чогось присікався до ласкавого й доброзичливого Каршва й звелів своїм слугам схопити юнака. Ті, мов собаки, накинулись на Каршва, збили з ніг і міцно зв’язали.
— Прив’яжіть його до коня і відправте до княгині,— загадав князь.
Потім Нахарбей написав листа дружині, поклав його в кишеню черкески юнака й сказав:
— А цього листа обов’язково віддайте княгині.
Пастух та його дружина гірко плакали за своїм вихованцем, якого любили, мов рідного сина, а Нахарбей тільки зухвало дивився на них і гладив свої вуса…
Вершники, які везли Каршва до княгині, в обідню пору зупинилися на лісовій галявині перепочити. Вони зняли юнака з коня й поклали на бурці.
Серед цих вершників був і Аджир. Він дуже співчував юнакові. Аджир порадив товаришам поспати після тривалої подорожі, а сам лишився сторожити Каршва. Стомлені вершники зраділи нагоді відпочити і відразу ж міцно заснули. Заснув і Каршв. Один Аджир не спав. Він вийняв із кишені юнака князевого листа до княгині, але не зміг його прочитати: він був, на жаль, неписьменний.
«От горе, що я не знаю літер, а то дізнався б відразу, що написав князь,— подумав Аджир.— Коли в листі написано щось погане для Каршва, я б допоміг йому втекти, та й сам з ним утік би. Я ніколи не дав би убити цього чудового юнака».
На щастя, Аджир помітив на дорозі верхівця, який їхав до нього. Незнайомець під’їхав ближче, привітався з Аджиром і зліз з коня. Між ними зав’язалася жвава розмова. Аджир довідався, що співрозмовник письменна людина, й попрохав прочитати князевого листа. Той охоче погодився виконати прохання Аджира. Ось що писалося в тому листі:
«Моя люба княгине, тобі привезуть юнака. Ти віддай його вірним слугам: нехай вони його при тобі уб’ють і закопають глибоко в землю, а місце те добре притопчуть».
Дізнавшись про жахливий намір князя, Аджир розірвав того листа на дрібні клаптики і попрохав незнайомця написати княгині таке:
«Моя люба княгине! Привітай ласкаво юнака, який привезе тобі мого листа. Він чарівний і розумний,— ти сама скоро переконаєшся в цьому. До того ж він спритний і працьовитий. Розв’яжи його, звели викупати після дороги, а тоді вбери в найкращий одяг і не випускай нікуди з двору. Ліпшого нареченого для нашої доньки я ще ніде не зустрічав. Правда, він добровільно не погоджувався їхати до нас, і довелося зв’язати його, щоб не втік по дорозі. Не гай часу й повінчай його з нашою красунею дочкою».
Аджир сховав цього листа в кишеню Каршву, а незнайомець поїхав своєю дорогою. Після цього Аджир розбудив своїх супутників, і вони вирушили далі в дорогу.
Через деякий час вершники приїхали до палацу князя Нахарбея й подали княгині листа від чоловіка.
Княгиня уважно прочитала листа й надзвичайно здивувалася. Та що їй лишалось робити? Вона не сміла не послухатись свого чоловіка і звеліла слугам:
— Розв’яжіть цього юнака, викупайте його й одягніть у найкраще вбрання.
Наказ княгині було негайно виконано, а наступного дня відбулося бучне весілля. Каршва з князівною відвели в кімнату для молодих, а гості ще кілька днів їли, пили й розважались.
Кмітливий Каршв одразу дотямився, що хтось йому сприяє, та ніяк не міг здогадатися хто. Йому до серця припала князівна, а вона також уподобала свого судженого.
Повертаючись додому, Нахарбей заїхав у сусіднє з його маєтком село. Люди, зустрічаючи, вітали князя з одруженням дочки й бажали всього найкращого. Нахарбей був дуже здивований новиною, але вважав негідним себе розпитувати, що ж сталося.
Дізнавшись про приїзд князя Нахарбея, Каршв із своєю дружиною переселилися до невеличкого будинку, що стояв недалеко від палацу.
Розгніваний Нахарбей не встиг злізти з коня, як покликав до себе княгиню і грізно запитав її:
— Що ти накоїла? За кого ти віддала нашу дочку?
— Не я в цьому винувата, а ти! Це ти намудрував? — княгиня сердито кинула чоловіку його листа.
Князь прочитав листа і мало не задихнувся від гніву. Опанувавши собою, він негайно скликав до себе всіх, хто супроводжував Каршва, й грізно запитав їх:
— Хто підсунув Каршву цей папір?
За всіх відповів сміливий Аджир:
— Ми везли Каршва п’ять діб. Уночі, звичайно, випадало трохи поспати, а вдень летіли без упину. Крім листа, якого ви самі поклали в кишеню Каршва, ніхто ніякого паперу йому не давав.
Товариші Аджира дружно підтвердили його слова,
— Мабуть, коли ви ночували в дорозі, якийсь негідник підклав йому цей папір. Але це нічого не міняє: ви зганьбили мене! — заревів князь.— І тепер мусите змити з мене цю ганьбу! Щоб цієї ночі мерзенний Каршв помер!
— Гаразд, ми вб’ємо його, вволимо ваше бажання, — погодились Аджир і його друзі.
— Мені приємно чути мудрі слова,— сказав князь.— Тільки не вбивайте його тут. Відведіть кудись в інше місце, подалі від мого палацу.
Тоді Аджир, запобігаючи перед Нахарбеєм, порадив йому:
— Щоранку Каршв купається в озері. Ми підстережемо його там і вб’ємо. Коли ви на світанку почуєте постріли, то можете бути певні: Каршв мертвий.
— Я уважно прислухатимуся,— промовив князь,— і тільки зачую постріли, сам прийду до вас, щоб на власні очі побачити труп негідника.
Вночі Аджир потай прийшов до Каршва й сказав йому:
— Завтра, друже, не йди купатися в озері. Нахарбеєва сторожа зробить там засідку, щоб тебе вбити. Будь обережним.
І Аджир розповів юнакові, що пастух та його дружина, яких він вважає своїми батьками, не його рідні. Пастух знайшов його в лісових хащах прив’язаним до гілки дерева й разом зі своєю дружиною виховали його. Рідні батьки живуть в іншому місці й оплакують його долю. Розповів Аджир, хто й чому кинув його в лісі.
Каршв схвильовано слухав розповідь Аджира, тоді запитав його:
— Порадь, друже, що мені тепер робити?
— Зачекай трохи,— відповів Аджир.— І незабаром сам зрозумієш, що маєш робити.
Після цього Аджир пішов до озера, де сиділа в засідці сторожа.
Почало світати, а Каршв чомусь не йшов і не йшов до озера купатися. Вартові вже боялися, що князь покарає за зраду.
А Нахарбей тієї ночі зовсім не спав і все чекав пострілів. Але пострілів не було. Тоді князь, вважаючи, що його слуги не схотіли стріляти в Каршва, вирішив сам піти до озера. Він ішов скрадаючись, Аджир першим помітив його й звелів сторожі, щоб дружно стріляли по кущах, які зашелестіли неподалік.
Сторожа одночасно вистрілила із рушниць і притьмом кинулась до куща. Але на траві лежав мертвий не Каршв, а князь Нахарбей. Чому так сталося, ніхто, крім Аджира, не знав.
Після смерті Нахарбея володарем став Каршв. Аджир був у нього радником. Каршв одразу ж відвідав пастуха, який врятував його від смерті і виховав. Пастух та його дружина радісно зустріли його й привітали.
Взявши пастуха та його дружину, Каршв поїхав з ними до своїх рідних батьків, які геть постаріли за цей час і нездужали. Повернення сина додому додало їм сили й здоров’я. Каршв, якого повсюди супроводив вірний радник Аджир, забрав своїх батьків до себе й разом з пастухом та його дружиною поселив у князівському палаці.
Незабаром померла стара княгиня, а дружина Каршва щиро полюбила батьків свого чоловіка й доглядала за ними.
Так син бідного селянина став правити великим краєм. А в народі жартували:
— Гілка сама нагинається до кози, якій не судилось померти!
