У давню давнину, ще за короля Іоан на, був у Кентербері абат, дуже ледачий та розніжений. А овець йому пас чабан, хлопець розумний і дотепний.

Отож король правив Англією і воював з ворогами, — ворогів у нього було чимало.

Абат солодко їв і пив та м’яко спав і вряджав бенкет за бенкетом.

А чабан пас отару в спеку й дощ, і, хоч жилось йому важкенько, ніколи він не журився і не хнюпив носа.

Якось вертається король з походу. їде з військом повз абатство, стомлений і сердитий. Чує — за мурами гомін, веселощі. Звернув король до брами, заїжджає у абатство. А там саме братія бенкетує. Столи аж угинаються від наїдків та напоїв. Абат сидить на чільному місці, ласує смачними стравами. І прислужують йому п’ятдесят рицарів, убраних у шовки та оксамити, ще й у кожного золотий ланцюжок на грудях.

Побачив король таку пишноту, страшенно розгнівався.

— Он як! — каже до абата.— То ти живеш веселіше й розкішніше за самого короля?

Переляканий абат низько схилився перед Іоанном у поклоні.

— Змилуйтесь, ваша величність. Скарбниця нашого абатства завжди повна, і я беру з неї грошей до потреби. Слава про мою побожність та про мою вченість розійшлася по всій Англії, і прочани справно приносять мені свої пожертви.

— Чимраз веселіше, святий отче!— каже король.— То ти маєш себе за найвченішого і наймудрішого на цілу Англію? Що ж, доведи свою вченість і мудрість. Дай відповідь на троє моїх запитань. Згода?

— Звичайно, ваша величність. Я з радістю на них відповім.

— Перше запитання: де середина світу? Друге: за скільки годин я зможу об’їхати верхи навколо землі? Третє: що я зараз думаю?

— Ваша величність, ви, певно, жартуєте, — промимрив, затинаючись, абат.— Ніхто не відповість на ці запитання.

— Ні, я не жартую, — сказав король.— І якщо за тиждень ти не даси відповіді, доведеться тобі розпрощатися з своєю головою.

І король поїхав далі.

А що ж абат?

Переляканому абатові тепер ні їлось, ні пилося. І зрештою подався він до міста Оксфорда, — там уже тоді був славетний університет, — питати поради у тамтешніх професорів. Але вчені мудреці тільки розводили руками. Жоден не знав, як відповісти на королеві запитання.

Повертається абат у Кентербері, як у воду опущений. Думає: ніщо мене вже не врятує. А назустріч монастирський чабан отару жене. Питає:

— Чого це ви зажурилися, пресвятий отче?

— Як же мені не журитися, — каже абат.— Завтра я маю стати перед королем. Мабуть, не минути мені катівської сокири.

І розповів чабанові про свою халепу.

Чабан засміявся.

— Оце й усе, що треба від вас королю? Та це ж суща дрібниця! Зробімо так: я поїду в Лондон замість вас. Тільки вдягнуся у вашу сутану, і хай мене супроводить ваш рицарський почет.

— Ти, простий пастух, хочеш удати з себе вченого абата? Адже король миттю все виявить. Та й хіба ти зумієш відповісти на королівські запитання?

— Не турбуйтеся, пресвятий отче, — каже чабан.— Як я спущу на обличчя каптур, то король не розпізнає, що я — це я, а не ви.

Що мав абат робити? Довелося погодитись.

І чабан убрався в абатову сутану, спустив на обличчя каптур і в супроводі абатового почту—п’ятдесяти рицарів — вирушив до Лондона. У призначений час став він перед грізним королем Іоанном.

— А, здоров був, святий отче, — сказав король.— Ти, я бачу, ладен підтвердити свою мудрість і вченість.

— Так, ваша величність, — відмовив чабан.— Я готовий відповісти на ваші запитання.

— Ну, що ж, тоді скажи: де середина світу?

— Отут, — відповів чабан, стукнувши абатовою палицею в підлогу.— На цьому самісінькому місці. Не вірите, ваша величність? Виміряйте світ, і пересвідчитеся, що я не брешу.

— Нівроку, відповідь дотепна, — засміявся король. — Виміряти весь світ не проста штука. Тож доведеться повірити тому, що ти сказав. Тепер друге запитання: за скільки годин я об’їду верхи навколо землі?

— Якщо ви, ваша величність, зволите встати разом із сонцем і рушите слідом за ним верхи, — звісно, не відстаючи ані на крок, то за добу, напевно, об’їдете усю землю і повернетеся до свого палацу.

— Чи ти ба! — засміявся король.— А я й не знав, що це так просто робиться. Та повірю тобі. Тепер останнє запитання: що я зараз думаю?

— Це запитання найлегше, ваша величність. Ви думаєте — перед вами кентерберійський абат. Насправді ж я — простий чабан.

І, піднявши каптур, він відкрив своє обличчя.

Король реготався так гучно і довго, аж у нього виступили сльози на очах. А тоді сказав:

— Ну, ти дотепний хлопець. І на розум бистрий. А господар твій, абат — дурень і недотепа. Куди йому бути абатом! Ось моє королівське слово: кентерберійським абатом станеш ти, а він хай іде на твоє місце — вівці пасти.

— Е, ні, ваша величність, — відмовив чабан.— Не хочу я бути абатом. Не до смаку мені сидіти в монастирських стінах і читати молитви. Краще вже пастиму вівці. Та я й неписьменний. А з абата чабан вийде нікудишній. Хай краще молиться богу.

— Гаразд, — сказав король.— Нехай буде по-твоєму Вертайся до своєї отари. Абатові перекажи, що я його прощаю. Але надалі хай живе скромніше і не пнеться перевершити мене в пишноті. А за твій розум хай щотижня платить тобі з своєї скарбниці по чотири золотих червінці.

Король щедро обдарував чабана і відпустив його з миром.