Ніщо-Нічого

Жили колись король з королевою. Довго вони були одружені, а дітей не мали. І от нарешті у королеви народився син. А король саме був у далекому поході. Тож королева сказала:

— Ім’я хлопцеві виберемо тоді, коли король повернеться з походу. Тим часом називатимемо його Ніщо-Нічого.

Король не вертався довго. Кілька років воював у далеких заморських краях. Тим часом хлопчик підріс і зміцнів. Аж ось король із своїм військом вирушив додому.

Дійшли вони до бурхливої річки. Вода мчить, вирує — ніяк не переїдеш. Стоїть король на березі. Що робити? Раптом перед ним з’явився велетень і каже:

— Хочеш, я перенесу на той берег і тебе і все твоє військо?

Король питає:

— А що ти за це візьмеш?

— Дуже небагато. Даси мені Ніщо-Нічого, і я перенесу всіх вас на своїй спині.

А король не знав, що в нього є син, названий Ніщо-Нічого, і відповідає:

— Добре, дам. Та ще й подякую на додачу.

Велетень переніс. Дістався король додому. Аж тут дружина виходить йому назустріч з дитиною. Король сам не свій з радощів. А дружина розказує: так і так, ім’я хлопцеві не давали до твого повернення, а тим часом назвали його Ніщо-Нічого.

Бідолашний король упав у розпач. Каже:

— Що ж я наробив? Один велетень переніс мене через річку, і я пообіцяв, що віддам йому за те Ніщо-Нічого.

Побідкалися вони вдвох, погорювали, а потім придумали: коли велетень прийде по королевича, вони віддадуть йому сина їхньої пташниці, а він не розбереться, що це не той хлопець.

Коли другого дня приходить велетень і каже:

— Ти пообіцяв мені віддати Ніщо-Нічого? То й давай його.

Король звелів привести сина пташниці.

Велетень забрав його і пішов. Довго ніс, потім сів спочивати на великій каменюці. Питає:

— Хлопче-молодче, скажи, котра зараз година?

Хлопчина відповідає:

— Саме та година, коли моя мати пташниця збирає курячі яєчка на сніданок королеві.

Велетень розгнівався. Схопив хлопця, розмахнувся й закинув за ліс. Прийшов назад до короля. Кричить:

— Ви мене обдурили! Давайте свого сина!

Цього разу йому дали сина городниці. Узяв він його, пішов і сів спочити біля каменя. Питає:

— Хлопче-молодче, котра зараз година?

Син городниці відповідає:

— Саме той час, коли моя мати вибирає городину на обід королеві.

Велетень. розлютився до нестями. Закинув і цього. Тоді прийшов до королівського палацу, горлає:

— Повбиваю вас усіх, якщо цього разу не віддасте мені Ніщо-Нічого!

Довелося віддати йому королевича. Пішов він, сів біля каменя, питає, котра година.

Ніщо-Нічого відповідає:

— Саме та година, коли мій батько король сідає вечеряти.

Велетень каже:

— Тепер я знаю: це той хлопець, якого мені треба.

Поніс його до себе. І королевич жив у нього, аж доки змужнів, став юнаком.

А у велетня була дочка, гарна дівчина. І вони з хлопцем полюбили одне одного.

Одного разу велетень каже Ніщо-Нічого:

— У мене є робота для тебе на завтра. Маю я стайню сім миль завдовжки і сім миль завширшки. її не чистили цілих сім років. Почисть її за день. Не скінчиш до заходу сонця, буде тобі лихо.

Наступного ранку велетнева донька принесла сніданок юнакові. Бачить: він зажурився й понурив голову. Ну, ніяк не може вичистити — стільки того гною. Оце трохи відкидає, а його знову наросла купа.

Дівчина каже:

— Я допоможу тобі.

Погукала всіх тварин земних і всіх птахів небесних. І зразу ж з усіх усюд до неї збіглися звірі, злетілися птахи. Винесли вони весь гній. Ще велетень не прийшов, а в стайні все стало чисто.

Побачив це велетень, погукав Ніщо-Нічого й каже:

— Сором тому хитрунові, що тобі допоміг. Та нічого, на завтра я знайду для тебе трохи важче діло. Є у мене озеро сім миль завдовжки, сім миль завглибшки і сім миль завширшки. Осуши його до заходу сонця, бо буде тобі лихо.

Наступного ранку Ніщо-Нічого встав удосвіта, взявся за роботу. Вичерпує озеро відром. Та води як було, так і є. Що робити? Тут дочка велетня скликала всіх риб морських і наказала їм випити воду з озера. І риби швидко випили всю воду і висушили озеро.

Побачив велетень, що діло зроблене, розлютився і каже:

— От на завтра я дам тобі таку роботу, що ти по-справжньому упрієш. Є у мене дерево заввишки сім миль і без єдиного сучка. А на вершечку гніздо, і в ньому семеро яєць. Принеси всі яйця ціленькі, а ні, то буде тобі лихо.

Спочатку велетнева донька не знала, як допомогти юнакові. Потім таки придумала: скликала дятлів-довбунців, і зробили вони сходинки.

Ніщо-Нічого виліз на дерево і вийняв з гнізда яйця. Поки злазив, усі яйця були цілі, але коли скочив на землю, одне розбилося. Біда! От вони з дівчиною вирішили врятуватися втечею.

Пішла вона до себе в покої, забрала чарівну плящину, і кинулись вони тікати.

Та не встигли перебігти через три поля, як озирнулися і бачать: женеться за ними велетень.

— Швидше, швидше! — гукнула дівчина.— Витягни у мене з кіс гребінець і кинь на землю.

Ніщо-Нічого вихопив у неї з кіс гребінець і кинув па землю. І зразу ж із зубців виросли густі кущі шипшини.

Не скоро пощастило велетню прокласти собі дорогу крізь колючі чагарі. Коли ж він нарешті пробрався через них, хлопець із дівчиною встигли втекти далеко.

Та велетень знову став наздоганяти — ось-ось схопить.

Тоді дівчина гукнула хлопцеві:

— Вийми у мене з кіс ножа і кинь на землю. Та швидше, швидше!

Ніщо-Нічого вихопив у неї з кіс ножа і кинув на землю. І тієї ж миті дорогу загородив пліт із схрещених гострих лез. Нелегко було велетневі пройти між ними. Довелося йому обережно пролазити, а тим часом утікачі бігли далі й далі і вже майже зникли з очей.

Нарешті велетень спромігся пролізти, знову наздогнав їх і вже простягнув руку, щоб схопити Ніщо-Нічого, але дівчина дістала свою чарівну плящину і кинула її на землю.

Плящина розбилася, і з неї викотилася велика-превелика хвиля. Вона росла й росла; ось дійшла велетню до пояса, потім до шиї, потім накрила з головою, і він утопився.

А хлопець із дівчиною біжать далі й далі. І куди, ви думаєте, вони прибігли? До замку його батьків. Ось він, видно, як вікна світяться. Але велетнева донька так стомилася, що не могла ступити й кроку далі. Тоді Ніщо-Нічого звелів їй чекати, а сам пішов пошукати місце перебути ніч. Пішов просто на вогні замку та дорогою забрів у хатину пташниці, тієї самої, у якої велетень сина закинув. Вона зразу впізнала Ніщо-Нічого. Впізнала й згадала, що її син загинув через нього. І серце у неї сповнилося ненависті.

Ніщо-Нічого питає жінку:

— Як пройти в замок?

Вона показала юнакові стежку і вмить заворожила його. Зайшов він у замок, зразу впав на лаву й заснув мертвим сном. Король із королевою не впізнали його. Бачать: якийсь незнайомий юнак. Спробували розбудити його. Та де там!

Тоді король оголосив:

— Якщо знайдеться дівчина, що зуміє розбудити його, я видам її за нього заміж.

Тим часом велетнева донька чекала й чекала юнака, а його нема та нема. Тоді вона вилізла на дерево подивитися, де він подівся. Під деревом була криниця. До неї прийшла садівникова донька. Хотіла набрати води, дивиться, а у воді відображення дівчини. Вона подумала, що це відбивається її обличчя, і вигукнула:

— Яка ж я гарна на вроду! Хіба ж годиться посилати по воду таку красуню!

Кинула відро й вирішила спробувати щастя — розбудити юнака і вийти за нього заміж. Пішла до пташниці, і та навчила її, як розворожити хлопця, щоб він прокинувся. Не зовсім, а настільки, наскільки треба садівниковій дочці. Прийшла ця в замок, проспівала заклинання. Ніщо-Нічого прокинувся ненадовго. Король з королевою зраділи: обіцяють одружити його з нею.

А до криниці тим часом прийшов по воду садівник і теж побачив у воді дівоче обличчя. Подивився вгору, бачить: на дереві дівчина сидить. Він допоміг велетневій дочці злізти додолу, привів її до себе в хату. Хвастається: так і так, моя дочка виходить заміж за юнака, що оце прийшов у замок.

Дівчина йому:

— А покажи-но його.

Тоді він повів її в замок. Вона дивиться: це ж Ніщо-Нічого, спить у кріслі!

Дівчина гукає:

— Прокинься, прокинься! Озвися до мене!

А він не прокидається. Тоді вона як заплаче-заголосить:

Король з королевою почули, як дівчина голосить, вийшли й питають, чого це вона. Дівчина їм:

— Як же мені не тужити, коли мій милий Ніщо-Нічого не хоче до мене озватися.

Вони здивувалися, питають:

— А де ж він, Ніщо-Нічого?

Вона каже:

— Та ось перед вами. Сидить у кріслі.

Король з королевою підбігли до нього, цілують, гукають:

— Синочку любий! Рідний, дорогий наш!

Тоді покликали садівникову дочку, звеліли:

— Проспівай закляття.

Вона проспівала. Королевич прокинувся і розповів батькові й матері усе, що було: як велетнева донька допомагала йому, як урятувала його, як вони щиро люблять одне одного. Король з королевою обіймають її, цілують і кажуть:

— Будеш нам за невістку.

Скоро й весілля справили. Підступну ж пташницю скарали. А молодята зажили щасливо і довіку не знали ні лиха, ні печалі.