На півночі Англії жив колись чарівник. Він був дуже вчена людина, знав усі на світі мови і всі таємниці землі й неба.

Мав він величезну книгу, оправлену у чорну телячу шкіру, з залізними застібками і залізними ріжками. Була вона прикута до столу ланцюгом, а стіл був міцно прибитий до підлоги.

Коли чарівник сідав читати, то відмикав її залізним ключем — так просто її не розгорнеш!

Тільки він сам і читав цю книгу, бо в ній були зібрані всі таємниці царства духів. Там стояли імена всіх добрих духів і котрий з них яку має владу. Були там і імена всіх демонів і хто з них яку має силу, і як їх викликати, і як можна їх примусити коритися людському слову.

У цього чарівника був учень, невеликого розуму хлопець. Він прислужував своєму вченому господареві, але той не дозволяв йому і зазирнути у велику чорну книгу. Навіть у кімнату свою не пускав.

От якось чарівника не було дома, і учневі закортіло поглянути, що там у нього в кімнаті.

Прокрався туди хлопець і побачив дивовижне чарівникове начиння, яким той користувався, коли перетворював мідь на золото, а свинець на срібло. Побачив те дзеркало, яке показувало, що де діється на світі. А ще — морську черепашку — чарівник прикладав її до вуха і чув усе, що говориться по всіх усюдах.

Спробував хлопець і сам перетворити мідь на золото й свинець на срібло, та дарма — нічого у нього не вийшло.

Марно вдивлявся він і в чарівне дзеркало — у ньому пливли дивні хмари, клубочився дим, але нічого більш не було видно. А в черепашці щось тільки глухо гуло, наче далекі морські хвилі били в невідомий берег.

Хлопець подумав: «У мене нічого не виходить, бо не знаю я заклять, написаних у книзі. А вона замкнена».

Коли повернувся, дивиться — не замкнена книга! Чарівник, виходячи, забув її замкнути.

Хлопець мерщій до неї, розгорнув. А там записи червоним і чорним чорнилом.

Спробував прочитати — не вчитає. Тоді вибрав навмання один рядок і, водячи пальцем, сяк-так прочитав його уголос.

І зразу кімнату сповнив морок, весь будинок задрижав. Гримнув грім, і перед хлопцем стало страховисько: із рота в нього било полум’я, а очі горіли, мов два світильники.

Це був демон Вельзевул, покірний чарівниковій силі.

— Наказуй! — ревнув демон.

Хлопцеві з переляку одібрало мову.

— Наказуй, бо я тебе задушу! — знов ревнув демон.

Та хлопець не міг і слова промовити.

Тоді демон підступив до нього ближче і знов заревів:

— Наказуй! — І простяг до хлопця волохаті руки…

— Полий оті квіти! — вигукнув з одчаю хлопець і вказав додолу — на горщик з геранню.

Демон одразу зник, але за мить з’явився знову з барилом води на спині і вилив усю воду на горщик із квітами. Потім знов приніс і вмить вилив на квіти барило води.

Отак він лив і лив воду на горщик, барило за барилом, аж поки в кімнаті набралось по кісточки води.

— Годі, годі! — став благати хлопець.

Та демон наче й не чув — носив і носив воду. Адже лихого духа можна прогнати лише закляттям, а хлопець його не знав.

Ось води вже набралося по коліна, а демон все ллє її та й ллє. Потім стало по пояс, а Вельзевул усе носить барило за барилом.

Скоро вода дійшла хлопцеві попід руки, і він виліз на стіл.

Та ось вода сягнула до вікон, захлюпотіла в шибки, завирувала в хлопця біля ніг, а далі дійшла до грудей.

Марно хлопець благав: злий дух свого не кидав.

Він би й понині носив воду, поливав герань і затопив би, певно, весь Йоркшир. Та чарівник, на щастя, згадав, що забув замкнути свою книгу, і повернувся додому.

І саме як вода сягнула хлопцеві до підборіддя, чарівник ускочив у кімнату, проказав закляття й прогнав Вельзевула до його вогненної домівки.