Було це в стародавні часи.
Невідомо звідки налетів на білоруську землю величезний змій. Прилетів, сів, цілий край землі собі забрав. І почав хапати людей та гнати їх у свої володіння, щоб вони йому землю обробляли. Жене, а сам кричить:
— Гей ви, мої мужики, поспішайте! Вашою роботою буде — мені землю орати, для мене хліб збирати.
А землі у змія була сила-силенна.
Приставив він ціле військо своїх слуг-змієнят і наказав і вдень, і вночі тих мужиків стерегти, очей з них не зводити.
— А хто не захоче працювати на мене, того мало не до смерті бийте!
І працювали мужики на землі змійовій. Надривалися з місяця в місяць, з року в рік. Так віками і йшло.
Та настав час — і народився в білоруській глушині, серед лісів і боліт, в хаті у бідних батьків хлопчик Асилак.
Ріс він швидко. Не зчулися батьки, як Асилак уже високим і міцним став, немов дубок молодий.
Якось питає він у батька:
— Куди це ти, батеньку, щодня з ранку до вечора ходиш?
А батько відповідає:
— Ох, синку, всі ми на злого змія працюємо.
І розповів він синові, як народ в полоні у змія живе. Розсердився Асилак:
— Як же це можна століттями таку неволю терпіти! Піду я битися із змієм.
Злякався батько:
— Куди ти підеш, синку? Живцем з’їсть тебе змій-душогуб.
А Асилак і каже:
— Хочу я, батеньку, мужиків з неволі визволити. Чи довго малим дітям без батьків плакати, чи довго мужикам підлеглим таку муку терпіти?
І пішов Асилак житло змійове шукати.
Ішов він лісами, ішов болотами. Зустрів на дорозі старезного діда.
— Куди, синку, прямуєш? — питає дід.
— Іду я, дідусю, страшного змія шукати, який наших мужиків у неволі тримає. Чи не знаєш, як до його лігва ближче пройти?
— Іди, парубче, на схід сонця, — говорить дід. — Довго тобі іти доведеться. Нарешті побачиш камінну стіну. За тією стіною зміїне лігво. Тільки запам’ятай: коли будеш ти із змієм битися і подолаєш його, — не давай йому пощади. Буде він тобі золото обіцяти, буде срібло давати — нічого не бери. Убий змія, а палац його з чотирьох боків підпали, щоб попіл його вітром по болотах розвіяло і сліду не лишилося.
Подякував Асилак дідові за пораду і пішов у той бік, звідки сонце сходить.
Ішов він через лісові пущі, через грузькі болота, через швидкі ріки і глибокі озера. Нарешті бачить, — стала вдалині перед ним висока стіна.
Підійшов Асилак ближче, хоче на стіну вилізти, — а стіна гладка, немовби лисий череп, зачепитися немає за що. Пішов Асилак ворота шукати.
Три дні і три ночі йшов, а стіні все кінця-краю немає. Розсердився Асилак, схопив камінь на триста пудів вагою та як шпурне його з розмаху в стіну.
Затрусилась, заколихалась стіна — і розсипалась. За стіною зміїв сад відкрився.
Переступив Асилак через каміння, що обвалилося, і пішов доріжкою.
Одну пройшов, другу пройшов, а на третій сам змій йому назустріч. Паща вогнем пашить, на лапах кігті страшні то стиснуться, то розтиснуться — так, здається, і націлюються Асилака схопити.
— Ти як сюди потрапив? — кричить змій. — Тобі тут чого треба?
А Асилак подивився просто в зміїні очі і відповідає хоробро:
— Прийшов я з тобою, чудисько, битися. От коли б твою погану голову зірвати, — зразу в нашому краю інше життя почалося б.
Зареготав змій злобним реготом, закрутився, хвостом забив.
— Ну, і сміливий же ти, хлопчисько! Зі мною і не такі молодці в давні часи боролися, та я всіх їх наче мух ковтав. І тебе проковтну.
Кинувся змій на Асилака. Зубату пащу роззявив, очі вирячив, лапи простягнув — ось-ось схопить бідного хлопця.
Та не розгубився Асилак. Нахилився він, схопив у жменю піску дрібного та як шпурне змієві просто в морду. Засипав піском змієві очі.
Завищав змій по-звірячому, зафуркотів, засичав, язик свій довгий висунув. А Асилак — хап його за язик. Накрутив на руку і тягне змія, немов гнилу колоду.
Злякався змій, реве, виє.
— Не убивай мене, Асилак. Відпусти живого! Дам я тобі все, чого твоя душенька зажадає. Хочеш, золота дам.
— Не хочу, — відповідає Асилак.
— Може, срібла хочеш? Або самоцвітів?
— Не хочу, — говорить Асилак, — все що у тебе є, ти у бідних відняв, все це не твоєю, а їхньою працею здобуто.
— Так чого ж тобі дати? — виє змій.
— Нічим ти тепер не відкупишся, — Асилак відповідає, — кінець твій прийшов.
Притиснув він ногою язик зміїний, вирвав з коренем величезний дуб та як ударить змія по черепу.
Охнув змій і звалився на траву. Тут йому і кінець прийшов.
Сів Асилак на пеньок, віддихався трохи, потім вхопив змія за лапу і потягнув у палац. Пам’ятає він, що йому зустрічний дід наказував.
Приволік Асилак змія в палац, повалив на підлогу, сам вибіг, всі двері замкнув і підпалив палац з усіх чотирьох боків.
Позбігалися змійові слуги, кинулися до Асилака:
— Держи його! Лови! Він нашого господаря вбив!
А Асилак схопив одного з слуг за ноги та й давай ним, як дрючком, інших дубасити. Озирнувся — нема нікого, всі змійові слуги перебиті лежать. А хто встиг, той втік з палацу без пам’яті, світ за очі.
Горить палац, палає. Горить мертвий змій. Чорний дим стовпом над лісом стоїть, вітер попіл на всі боки розвіває. Не залишилось від змія ані порошинки.
Дивиться Асилак, а навколо мужики зібралися, дивляться з острахом, шепочуться:
— Біда, братці! Примусить нас змій йому нові хороми будувати. Пропадемо на цій роботі.
Засміявся Асилак, до мужиків підходить:
— Бач, чого злякалися! Та вже ж немає більше на вашій землі змія. Навіть попелу від нього не лишилося. Кидайте підневільну працю, ідіть по домівках. Певно, дітлахи ваші за батьками скучили.
Зраділи мужики, стали обіймати Асилака; котрі співають, котрі танцюють від радості. А потім усі до своїх рідних сіл подались — почали працювати на своїй землі, на радість собі і дітям.
І стали вони просити Асилака:
— Зостанься з нами. У нас тепер життя хороше буде — спокійне, дружнє, трудове.
А Асилак відповідає:
— Не можу, братці. Ще не всі змії на землі перебиті. Одного я прикінчив — піду з іншими битися.
І пішов Асилак на захід сонечка — туди, де ще багато мужиків було у зміїв поневолено і на чужій роботі гинуло. Пішов Асилак за їх волю, за їх щастя битися.
А коли всіх зміїв переб’є, — тоді, кажуть, в рідні ліси повернеться, стане разом з іншими щасливо працювати на рідних лапах.
