Одному шевцеві набридла його робота. Став думати-гадати, чим би зайнятися, щоб заробляти більше, а втомлюва­тись менше. Якось почув він про те, як один багатій, одужавши після тяж­кої хвороби, дав лікареві, котрий вилікував його, купу грошей.

«Треба й мені стати лікарем», — сяйнуло шевцеві. Він кинув свою роботу, розпродав інструменти, купив паперу, гарний стіл і стілець, а на воротях прилаштував вивіску:

ЛІКАР-ВСЕЗНАЙКО

Минув певний час, і от на ярмарку в одного селянина вкрали коня. За­знавши такої втрати, чоловік кинувся на пошуки і натрапив на цю вивіску. Зайшов на подвір’я та й питає:

— На воротях я побачив кумедний напис. Невже ви й справді лікар- всезнайко?

— Авжеж, — мовив лагідно швець.

— Може, ви чували, де мій кінь, — його вкрали минулої ночі?

Не зронивши й слова, швець сів за стіл, щось написав на аркуші, дав се­лянинові і звелів однести до аптеки. Відвідувач заплатив і пішов до аптеки. Там подивилися на папірець, пореготали-поглузували, адже в «рецепті» не було жодної правильної літери, де вже було зрозуміти зміст! Та це й не ди­вина: швець зовсім не вмів писати.

Покепкувавши, аптекарі все ж дали чоловікові якихось ліків — гірких- прегірких. Вийшовши на вулицю, селюк їх покуштував. У роті запекло, і він спрожогу забіг на якесь подвір’я, щоб напитися з колодязя води. Але, ступив­ши за ворота, спинився ошелешений: там конокрад продавав його коня. Як тільки той помітив господаря, облишив гендель і стрімголов кинувся тікати.

«Виходить, той лікар не обманув, приписав мені гарні ліки», — подумав селюк. Забрав свого коня і ще раз завітав до лікаря, щоб дати йому кілька монет.

А той зміркував: «Я таки, їй-богу, знаю все, хоч і не відаю, як селянин натрапив на конокрада».

Одного дня повз шевцеву хату проїздив король. Побачивши на воротях чудернацький напис, здивувався і негайно послав своїх слуг, щоб ті запросили лікаря-всезнайка на розмову.

Король запитав у шевця:

— Це ти лікар-всезнайко?

— Так, — мовив швець гордовито.

— Приїзди завтра до палацу, ти потрібен там, — звелів король і рушив далі.

Зачувши королівський наказ, швець перелякався. Він ще ніколи не бував у хоромах і не знав того життя і звичаїв. Але нічого не вдієш, довелося їхати.

Як тільки швець прибув, слуги провели його до великої зали, де зібралася вся придворна знать. Король звернувся до нього зі свого трону:

— Оскільки в тебе такий гонористий напис на воротях, то мусиш до завтра дізнатися, де півроку тому подівся мій перстень. Коли не відгадаєш, тебе ого­лосять брехуном і повісять.

Від такої погрози шевцеві стало моторошно. Він анічогісінько не відав про загублений перстень, тож чекав смертної години. У глибокій зажурі походив він королівським подвір’ям та й сів на сходинках. Непереливки та й годі!

Минуло півдня. Королівські слуги принесли наїдків зі столу його велично­сті. Страви були надзвичайно смачні, і це трохи розважило шевця.

Коли перший слуга приніс таріль печені, швець мовив:

— Оце перший.

Невдовзі другий слуга приніс солодощів, і швець мовив:

— Оце другий.

Коли трохи перегодом слуга приніс фруктів, швець мовив знову:

— Оце третій.

Слуги, почувши слова незнайомця, який сидів на сходах, зібралися на кухні й стали думати-гадати, що це означає. Міркували собі: невже це якось пов’язане із загадкою про королівський перстень? Напевне, що так, адже чу­жинець вихвалявся, що він всезнаючий лікар. От і підраховує тайкома, скіль­ки їх було.

Тому один зі слуг підійшов до шевця-лікаря і сказав:

— Ви, здається, знаєте, що ми вкрали перстень.

— Авжеж, знаю, — кинув лікар.

— Чи не порадите, мудрецю, як нам спекатися краденого? Ми добре за­платимо.

— Чому ж ні, ось вам чаклунська порада. Покладіть королівський пер­стень у смаженого півня і подайте до столу. Про решту можете не турбува­тися.

Слуги так і вчинили. Як тільки подали страву, король гучно запитав:

— Ну, лікарю-всезнайку, щось дізнався про перстень?

— Авжеж, дізнався. Його півроку тому проковтнув півень, який зараз, ваша світлосте, лежить перед вами засмажений. Перстень, високий королю, ви загубили на подвір’ї. І от щойно він ковзнув із горла засмаженого півня в черево.

Сказаному ніхто не повірив. Це сприйняли як невдалий жарт. Одначе, коли півня за наказом короля розрізали, в ньому справді знайшли перстень.

Вражений король прорік:

— Що ж, я починаю вірити у твоє всезнайство. Але проголошу тебе все- знаючим тоді, коли відгадаєш, що є у золотій скриньці королеви.

У давнину сильні світу цього зберігали в таких шкатулах коштовності та всілякі дрібнички. І ця була старовинна, важка. Швець, знаючи такий зви­чай, подумав для годиться та й мовив:

— Ох, бідолашний цвіркунчику, в якій тісняві тобі доводиться сидіти!

— Дивина! — вражено вигукнула королева. — Це справді лікар-всезнайко, бо й це відгадав!

— Чому б і ні? Цвіркунчикові так тісно у вашій золотій скриньці, — мовив колишній швець.

Тепер король був сповна вдоволений лікарем, щедро нагородив його, щоб тому добре жилося. А нудне й важке шевське ремесло чоловік полишив бажаючим.