У чаклунки була донька-вродливиця, до якої почав залицятися королевич, маючи намір побратися з нею. Та коли юнак дізнався, що мати дівчини ворожка, полишив кохану, і весілля розладналося. Стара розлютилася, зібрала всю свою могуть і обернула королівство на голу піщану пустелю, а всіх мешканців — на вовків, лисиць і ведмедів. Королевич став великим пелехатим клишавцем, і чари могли зникнути лише тоді, коли якась дівчина щиросердо покохає королевича-ведмедя.
Саме в цей час один заможний купець зібрався в далеку дорогу. Перед від’їздом покликав до себе трьох доньок і спитав, які гостинці привезти їм із мандрівки.
— Привези шовку, оксамиту і м’яких ведмежих шкур, — попрохала старша.
— Любий татку, — мовила середульша, — привези мені осяйних коштовностей, золотих браслетів і перснів із діамантами.
А найменша донька зронила:
— Я не знаю, чи є таке на світі, але хотіла б мати квітку, яка ніколи не в’яне.
Купець пообіцяв сповнити їхні бажання і зі своїм вірним слугою та повною хурою добра вирушив у дорогу. Він дістався столиці іншої держави, дуже вигідно продав товар і купив усе необхідне.
Своїм донькам набрав шовку, оксамиту, ведмежих шкур, злота й коштовних каменів. Однак найважче було сповнити бажання меншої, бо нев’янучої квітки не було ніде. Не знайшов такої — і край, хоч і перепитав усіх садівників, обійшов підряд усі сади.
Нарешті купець вирушив додому, й одного вечора на піщаному пагорбі на валку налетіла страшна буря, геть споночіло. Коні збилися зі шляху і довго чвалали в цілковитій пітьмі. Коли це віддалік заблимало світло. Вони рушили в той бік і скоро дісталися пишного палацу з багатьма ясно освітленими вікнами.
Купець зайшов до хоромів і став оглядати. Він проминув чимало розкішних, з коштовними люстрами залів, але ніде не побачив ані жодної душі. Тоді вийшов на подвір’я і сказав слузі:
— Відведи коней до стайні, тут нікого немає вдома, хоч ніби недавно було багацько челяді. Та що нам з цього! Якщо не знайдемо іншого місця, заночуємо тут.
Слуга розпряг коней, поставив їх у стайню, нагодував і напоїв. Він ступив разом із хазяїном до палацу; вони сіли на канапу й вирішили тут передрімати ніч. Проте подорож так їх натомила, що небавом обоє поринули в глибокий сон.
Невдовзі слуга злякано підхопився, бо йому здалося, буцімто хтось ходить покоями. Нікого не було видко, одначе на столі з’явилися кава й пшеничні пампушки.
Мандрівничі залюбки попили кави з пампушками і знову заснули. Перегодом слуга прокинувся від запаху смаженини. Ба! — на столі парував смачний обід.
Подорожні охоче все з’їли, й, витираючи рота серветкою, купець сказав:
— Обслуговують хороше, хоч і не видно челяді. Хто відає, можливо, у них для нас і постелі готові?
Він зазирнув до сусідньої кімнати — там сяяли білосніжними простирадлами дві постелі.
Подорожні лягли спати і прокинулися наступного дня, коли сонце підбилося вже височенько. Слуга пішов до стайні загнуздати коней. А купець тим часом походжав палацом — шукав, кому б подякувати за гостину. Одначе не зустрів нікого, а в одній залі на вікні побачив красиву червону квітку. І тут купець згадав прохання своєї мізиночки.
«Може, це і є та нев’януча квітка», — подумав він і зірвав квітку.
Раптом до хоромів увалився пелехатий ведмідь з вишкіреними зубами.
— Навіщо ти зірвав мою найкрасивішу квітку? — люто заревів клиша- вець.
Купець одповів тремтячим од жаху голосом:
— Пробач, ради Бога, я не хотів зробити зле, та моя молодша донька попрохала, коли я рушав у подорож, привезти їй нев’янучу квітку, і я пообіцяв сповнити її бажання.
Ведмідь пророкотів:
— Бери вже, віднеси їй на знак мого вітання. Але затям: ціна квітки — дорога. Мій палац без господині, і ти повинен прислати свою доньку сюди. Коли так не вчиниш, очікує тебе жорстока помста.
Що діяти купцеві-зі скрутою в серці пообіцяв привезти ведмедеві свою меншеньку.
Зажурений повернувся купець додому. На подвір’ї йому назустріч кинулися доньки. Старша запитала:
— Любий татусю, чи привіз мені красивих тканин і ведмежих шкур?
Середульша, згоряючи від нетерпіння, поцікавилася:
— А чи не забув, татусю, привезти мені золоті прикраси й коштовне каміння?
— Авжеж, не забув, — одповів купець і віддав дітям обіцяні подарунки.
— А нев’янучої квітки, мабуть, не знайшов ніде? — запитала мізинка.
— Привіз навіть це, — сказав батько, простяг юнці зірвану у ведмежому палаці квітку і зронив при цьому. — Але обійшлася вона дуже дорого!
— А саме? — запитала дівчина нетерпляче.
— Вона коштує твого життя, — відповів купець і розповів, що трапилось у порожньому палаці.
— Я жадала цієї квітки й заплачу за неї сповна, — мовила донька.
Наступного дня купець спорядив юнку в дорогу, відвів до ведмежого палацу і сумно попрощався з нею на подвір’ї. А донька з високо піднесеною головою ступила до хоромів і пройшла порожніми покоями. Коли проминула останній, сіла на канапу й розплакалася:
— Ох, нещасна я! Невже до кінця життя буду отут самотиною?!
Та ось із ближньої зали нечутно ввійшов ведмідь, поклав лапи дівчині на коліна й заспокоїв:
— Не сумуй і сліз не проливай! Може, ти звикнеш і все буде гаразд!
Ведмідь дбав про найсмачніші страви для дівчини, але це не допомагало — вона марніла на очах.
— Ти побиваєшся за рідною домівкою, певне, хочеш побачити своїх батьків і сестер? — поцікавився якось ведмідь у юнки.
— Хіба це можливо? — спитала дівчина. — Невже справді могла б побачити свою родину?
— Можеш! — одповів клишоногий і повів її до зали, де на стіні висіло величезне дзеркало.
— Дивися, — сказав звір дівчині. — Дзеркало це чарівне, і ти побачиш у ньому тих, хто тобі наймиліший.
Юнка поглянула в люстро і побачила, мов наяву, всіх своїх рідних: батька, неньку, обох сестер.
Коли вона через кілька днів знову підійшла до дзеркала, ведмідь запитав:
— Чи ти не бачиш там нічого, окрім рідні, чи мій образ жодного разу не промайнув у люстрі?
— Ні, — відповіла дівчина.
Тоді пелехатий звір схопив дзеркало і брязнув ним об підлогу — дрібне скалля розлетілося врізнобіч. Дівчина зайшлася плачем.
— Невже сумуєш за домівкою і через це проливаєш сльози? — запитав ведмідь.
— Я хотіла б побувати вдома, — зронила юнка.
— То й поїдеш, — пообіцяв володар лісу. — Можеш там побути три дні, але третього дня, коли годинник проб’є опівніч, мусиш бути тут.
Дівчина пообіцяла повернутися у визначений час, ведмідь дав коней та карету, і юнка вирушила додому.
Три дні промайнули так швидко, ніби три години. Третього дня дівчина пізно заквапилася в дорогу, аби вчасно дістатися до ведмежого палацу.
Годинник пробив дванадцяту, коли карета з купцевою донькою ще була далеко від палацу, і той із гуркотом провалився під землю. На тому місці, де була споруда, утворився глибокий колодязь.
Дівчина з горя стала плакати на цямрині. І тут лісовий володар запитав із глибини:
— Чому це ти проливаєш сльози?
— А тому, що ти пропав у колодязі, — відповіла дівчина.
— Ну, йди-но сюди, до мене, — запросив ведмідь.
Мізинка стрибнула в колодязь і обхопила ведмедя за шию.
Тієї ж миті чари зникли і ведмідь обернувся в чарівного князя. Серед смарагдового саду вивершився королівський палац із вежами. Вся пустеля знову стала квітучою країною, і челядь знову набула людської подоби. Радість і веселощі запанували в палаці, бо стали готуватися до бучного весілля купецької доньки й красеня-князя. А нев’януча квітка кохання цвіла під їхнім вікном, поки й віку їхнього.