Жив колись король, звали його Дангобер. І була у нього золотоволоса дочка та така красуня, що з усіх країн приїздили до неї женихи свататися. Але вона залишалася байдужою до їх залицянь. І багато з них, втративши надію їй сподобатися, лишали себе життя.

Один із женихів виявився чарівником. Він перетворив принцесу на скорпіона і відніс у свій замок, що висів на золотих ланцюгах між небом і морем. Цей замок знаходився у ста милях від Північного полюса, його стіни були оздоблені срібними шестифранковими монетами, а кути — чистим золотом. Підступи до замку пильно охоронялися.

Король Дангобер, який ніжно любив свою дочку і дуже сумував після її зникнення, звелів усюди оголосити: той, хто зуміє звільнити принцесу, отримає її за дружину і наслідує королівську корону.

За його наказом найкращі теслярі країни побудували корабель, щоб відвезти до зачарованого замку сміливців, які б спробували звільнити принцесу. З’явилося багато люду з різних місць: моряки й орачі, принци й вугільники, генерал і навіть один ганчірник.

У той момент, коли корабель знімався з якоря, король сказав мандрівникам, що стояли на палубі:

— У замку четверо дверей, і через усі двері слід пройти, щоб побачити принцесу, перетворену на скорпіона. Перші двері — залізні й охороняються крилатим змієм, другі — рикаючим левом, біля третіх дверей стоїть чудовисько з сімома головами, останні двері день і ніч охороняє велетень. Ви самі бачите — взялися ви за важку справу, і якщо хочете благополучно закінчити її, не дійте навмання.

Корабель вирушив у море разом з шукачами пригод. Вони були дуже веселі, адже на судні усього вдосталь, навіть три залізних човни з веслами з чистого срібла, — у цих човнах сміливці мали причалити до замку, щоб звільнити принцесу.

Погода була пречудова. Мандрівники пливли і пливли, та ніде не бачили замку, що мав би висіти в повітрі. Діставшись нарешті Північного полюса, капітан вийшов на берег і дізнався у місцевих жителів, що надто далеко заїхав. Судно повернуло вирушило далі на пошуки.

Минуло три дні, і вугільник, який разом з іншими уважно дивився в усі боки, покликав капітана.

— Капітане, — промовив він, — я сам добре не знаю, але там вдалині щось сяє так, що очам дивитися боляче. Як ви думаєте — це замок, який ми шукаємо, чи просто сяюча хмарина?

Капітан узяв підзорну трубу і побачив замок, який висів на золотих ланцюгах між небом і морем. Корабель поплив до замку і через якусь годину кинув якір на відстані гарматного пострілу від нього. Спустили один із залізних човнів із срібними веслами, декілька чоловіків сіли в нього і пропливли під сяючою будівлею, не помітивши спочатку залізних дверей. Врешті вугільник розгледів їх і перший забрався нагору спробувати щастя.

Він побачив і крилатого змія, що, немов швидка чайка, кружляв над замком. Шукачі пригод спробували кидати йому рибу і м’ясо, розраховуючи вбити його у той час, як він буде хапати їжу. Але змій до неї навіть не доторкнувся і невідступно охороняв двері.

Наступного дня поставили перед ним бочку горілки, у якій плавали шматки хліба, і він їх скуштував. Потім принесли ще одну бочку. Протягом двох днів крилатий змій пив досхочу, але п’яний він ставав ще злішим і, певно, поїв би усіх моряків, якби вони заради безпеки не прикрилися решіткою. Нарешті змій заснув, і вугільник за допомогою двох моряків убив його своїм списом.

Перші двері були вільними. Другі двері вартував рикаючий лев, у якого з ніздрів виривалося полум’я. Йому почали кидати шматки м’яса, змочені горілкою, і він жадібно ковтав їх. Та чим більше він їв, тим злішим і страшнішим ставав, так що у перший день шукачі пригод марно намагалися до нього підступитися. Наступного дня у човен сіли капітан, два матроси, принц і ганчірник. Вони притягни леву бика і барана, вимочених у наливці. Він проковтнув усе і зрештою заснув. Прикриваючись залізною решіткою, мов щитом, сміливці важко поранили лева, але ніяк не могли його добити, і він, розлючений і роздратований, рикаючи від болю, протягом п’яти днів не відходив від дверей.

На п’ятий день капітану вдалося вбити його ударом списа. Тоді вони підійшли до третіх дверей. їх охороняло чудовисько з сімома головами. Воно ховалося у темній печері, та, коли виходило звідти на світло, наганяло своїм виглядом такий жах, що усі стрімголов кидалися врозтіч.

Нарешті шукачі пригод набралися сміливості і, прикриваючись залізною решіткою, пробили двері. Чудовисько жахливо гарчало, та один з моряків ударив його в груди, з вугільник сокирою відрубав йому голову.

У цей день чудовисько позбавилося трьох голів і забилося у глибину своєї печери. У темряві сміливці не могли його побачити, тому й повернулися на корабель.

Наступного дня вони знову підійшли до замку і, щойно звір з’явився, капітан відрубав одну за одною ще дві голови.

— Ну ось, — сказав вугільник, — тепер у нього залишилося лише дві голови! їх відрубаю я.

— Ні, — заперечив капітан, — покінчити з ним повинен я.

Він відрубав звіру ще одну голову і наказав своїм супутникам забрати решітку і випустити чудовисько на волю; він хотів убити його без сторонньої допомоги. Та коли капітан наблизився, чудовисько схопило його і розірвало.

Прикрившись залізною решіткою, шукачі пригод знову накинулись на звіра, і зрештою впала його остання голова. Після цього вони повернулися на корабель, дуже засмучені загибеллю свого капітана.

Залишилося звільнити четверті двері, які охороняв велетень. Ганчірник сказав супутникам:

— Дійте за моїм наказом і не заважайте мені, я допоможу вам покінчити з велетнем.

За порадою ганчірника супутники посадили його у мішок з ганчір’ям і кинули мішок до ніг велетня-охоронця.

Велетень, думаючи, що у цьому мішку брудна білизна, не звернув на нього жодної уваги і почав оборонятися від нападаючих. їм довелося погано, бо розгніваний вартовий розкидав усіх. Та коли він намагався вирвати у нападників решітку, якою вони охоронялися, ганчірник прорізав ножем дірку у мішку і пострілом з пістолета вбив велетня.

Потім ганчірник вправно вискочив з мішка, відчинив четверті двері і, пройшовши довгий ряд покоїв, увійшов до кімнати, де на столі лежав величезний скорпіон. Ледве ганчірник доторкнувся до нього рукою, як скорпіон перетворився на прекрасну дівчину із золотистим волоссям.

Тут же була і сирена, яка співала таким приємним голосом, що усі захоплено її слухали. Разом з нею принцеса сіла у човен до своїх визволителів і зійшла на борт корабля. Помічник капітана прийняв на себе командування, а замок, що висів між небом і морем, прив’язали товстими канатами до корми, і корабель поплив до Північного полюса, де з нетерпінням чекав завершення небезпечної подорожі король Дангобер.

Як зрадів він, зустрівши свою дочку живою та здоровою! Адже він, бувало, думав, що ніколи не побачить своєї улюбленої дочки-красуні. То була незабутня зустріч! Разом з королем Дангобером раділа вся команда сміливців, які успішно впоралися із завданням по звільненню золотоволосої королівни.

І король, а він мав дотримати свого слова, переконавшись, що з дочки знято чари, сказав принцесі:

— Заслужив твоєї руки ганчірник. Я, звичайно, віддав би перевагу принцу, але по справедливості маю дотримати свого слова.

Ганчірнику було приємно стати зятем короля, і принцесі він теж сподобався.

Справили пишне весілля, запросили і тих, хто подорожував на кораблі.

Король передав ганчірнику свою корону й усі свої володіння.

Однак у замку нового короля не було нічого кращого за сирену. Думаю, вона живе там і зараз.