Один князь багато років провів на чужині і не мав жодних звісток з рідного краю.
Коли повернувся додому, назустріч князеві вийшов слуга.
— Як справи вдома, Ісако? — запитав пан.
— Все добре, батоно, все гаразд, тільки пес твій здох.
— Як ти засмутив мене, Ісако! Чого ж він здох?
— Не знаю, батоно! Може, багато м’яса з’їв.
— А навіщо дали йому багато м’яса?
— Ніхто не давав. Сам наївся, бідолашний, досхочу, коли загинув твій улюблений кінь.
— Що ти кажеш, Ісако? Чого ж це загинув мій кінь?
— За лікарем поїхали на ньому — нещасній Вардіко було дуже зле. Поспішали, мчали щодуху. Але дарма коня загнали, дочки вашої, на жаль, не врятували.
— Чи не п’яний ти, Ісако, що ти мелеш? Чого померла моя дочка?
— З горя. померла, коли її мати, господиня наша, згоріла.
— Що за нісенітницю верзеш? Як могла господиня згоріти?
— Та не тільки вона, вся садиба твоя згоріла,— і палац, і комори.
— Ой, лишенько мені! — загаласував князь, схопившись за голову.
— Не побивайся так, батоно. Добре, що ти не був при тому, а то неодмінно б руки на себе наклав! — утішив слуга свого пана.
