Здибалися якось ведмідь, вовк і лисиця та й бідкаються, що часто й густо їм доводиться без вечері засинати. Ото й умовилися: що вполюють, порівну ділити. Домовилися та й заприятелювали.
По якімось часі подалися всі троє полювати. Коли це біжить сарна. Упіймали вони її, скрутили в’язи, посідали в холодочку та й нум ділитися.
От ведмідь і загадує вовкові, щоб ділив. Той і почав: Голову тобі, бо ти — пан наш і голова всьому, ніжки — лисичці, бо любить вона бігати, а…
Не встиг вовк і добалакати, як ведмідь його гуп по довбешці, аж луна в горах пішла.
А ведмідь повернувся до лисиці й каже:
— А тепер, лиско, діли ти!
Хитра лиска задзявкотіла:
— Голову, ведмедику, тобі, бо ти наш господар, і серединку тобі, бо хто ж, як не ти, дбає про нас, мов татуньо, та й ноги тобі, бо кожен твій крок тільки для того й є, аби ми гараздували.
— Отак, отак, лиско! Дуже славно, дуже мудро. Хто це тебе й навчив! — вигукнув ведмідь.
— Ти щойно так втелющив вовкові, що куди було й не навчитися,— відповіла лисичка.
