Колись, давним-давно у маленькому будиночку за горою жив самотній дроворуб.
Він був дуже бідним, рубав у лісі дерева і тим заробляв собі на хліб.
Якось увечері повз його халупу, ледь тягнучи ноги і спираючись на ціпок, проходив стомлений мандрівник.
— Вибачте, будь ласка. Мені дуже ніяково прохати вас, але я заблукав і не знаю, як бути. Чи не дозволите ви мені у вас переночувати? — запитав мандрівник дроворуба.
Дроворуб глянув на нього і побачив, що мандрівник, напевно, прийшов здалеку — він увесь був укритий пилом, виснажився і ледь стояв на ногах. Дроворуб пожалів його і промовив:
— Так, так, я бачу, що ви дуже втомилися. Якщо вас не лякає моя бідна халупа і вам тут подобається, будь ласка, залишайтеся в мене переночувати.
Мандрівник зрадів і увійшов до будинку.
Дроворуб висипав із ящичка залишки рису, приготував вечерю і запропонував мандрівникові. Приправою до рису було тільки місо, але гість кілька разів наповнював свою чашку і весело приказував:
— Ах, як смачно! Як смачно!
Так він з’їв увесь рис, що був у казанку. Дроворуб же тільки попив нишком води, тому що в казанку нічого для нього не залишилося.
— Я дуже вдячний вам. Ви допомогли мені повернути сили. Спасибі! Я ніколи не забуду вашої доброти, — сказав мандрівник дроворубу наступного ранку. — Тут у горах є ставок. Якщо колись вам доведеться скрутно, приходьте до цього ставка і тричі плесніть у долоні! І щоразу ви будете одержувати святкове частування. Тільки обов’язково повертайте столик і посуд. Насправді я — старий короп і живу в цьому ставку.
І, вимовивши ці дивні слова, мандрівник одразу кудись зник. Трапляються ж такі незвичайні речі!
Дроворуб почував себе так дивно, немов його зачарувала лисиця перевертень.
— Як це він сказав: «Біля ставка тричі плесни в долоні. Тоді з’явиться святкове частування»? Невже це правда?!
Дроворуб ущипнув себе за щоку, аби переконатися, що все це не сон. «Чим дарма міркувати, піду і спробую хоч раз», — вирішив він нарешті і пішов до гірського ставка.
Вода у ставку була як завжди блакитна і прозора; у ній відбивалися дерева і хмари. Нічого незвичайного тут не було.
«Чи не покепкував з мене гість?» — подумав дроворуб, але вирішив усе ж таки перевірити слова старого і гучно плеснув тричі в долоні!
А-а-ах! На його несказаний подив, вода у ставку завирувала, і на її поверхні з’явився красивий лакований столик. На ньому було розкладене розкішне частування, і підплив він прямісінько до дроворуба, що стояв на березі.
— Правда! Правда! От які дива! От дива!
Дроворуб на радощах навіть підстрибнув. Він поніс столик додому і з’їв смачні страви. А потім, як йому було велено, відніс столик назад до ставка. Столик одразу ж занурився на дно.
Розповідають, що відтоді бідний дроворуб з гір зробився багатим, наче князь. Варто було йому зголодніти, він тричі плескав у долоні і завжди одержував розкішне частування.
— Навіщо ж мені працювати не покладаючи рук? Це нерозумно, — казав він і тільки те і робив, що спав.
Прокинувшись, він наїдався, а наївшися, знову засинав. І зробився він дуже товстим.
— Ах, приємно, приємно!
Одного разу дроворуб із задоволенням куштував частування, принесене ним з гірського ставка, і розглядав чудові чашки з червоного лаку.
Раптом він подумав: «Добре б мати вдома хоча б одну таку чудову чашку! Правда, мені велено, щоб я обов’язково їх повертав… Та чого вже там, візьму я одну чашку. Ніхто і не помітить. Усе буде гаразд!
Він украв одну красиву чашку і сховав її до шафи. Потім, спритно розставивши на столі все по-іншому, ніби нічого не сталося повернув його до ставка.
Наступного дня, зголоднівши, дроворуб, як звичайно, пішов до ставка і тричі плеснув у долоні.
— От тобі маєш!
Вода у ставку залишилася зовсім спокійною, і ніщо не спливло на її поверхню.
Дроворуб, розсердившись, почав щосили плескати в долоні, ще і ще, так що навіть руки в нього заболіли, але на воді як і раніше нічого не з’явилося.
— Чорт забирай! Він усе ж таки довідався, що я вкрав чашку! Дроворуб з досади затупотів ногами, але змінити нічого не міг. «Ну добре! Одну чашку я все ж таки вкрав. Продам її лахмітнику. Вона, напевно, дорого коштує», — вирішив він.
Але цього вечора у будинку дроворуба із шафи раптом вирвалося полум’я, і весь будинок в одну мить згорів ущент. Згоріла, звичайно, і червона чашка. Навіть слідів від неї не залишилося.
— Ох, бачили дурня? — зітхав дроворуб, риючись у попелищі.
