Дві сестри

Колись давно жили в одній місцевості дві сестри. Старша була красивою і доброю дівчинкою, а молодша — злою і жадібною.

Якось у ясний осінній день молодша сестра сказала старшій: — Сестро, ходімо в гори збирати жолуді.

— Добре, вони, напевно, уже дозріли й обсипалися. Ходімо позбираємо, — відповіла старша сестра.

Кожна взяли по мішку і вирушили в гори. У горах вони знайшли багато потрісканих жолудів. Сестри старанно збирали їх і клали до мішків. Але молодша нишком зробила в мішку старшої дірку, і, скільки та не збирала жолудів, її мішок ніяк не наповнювався: жолуді вивалювалися з дірки і падали на землю. А позаду йшла молодша сестра і, не розгинаючи спини, підбирала їх.

— Я вже наповнила мішок, сестро. Ходімо додому, — сказала вона.

А старша відповіла:

— Ах, ти вже набрала? Як швидко! А мій мішок ще не повний.

— Тоді не квапся, збирай. А я повернуся додому, — сказала молодша і хутко пішла.

Старша сестра залишилася на самоті.

Розшукуючи жолуді, вона непомітно зайшла далеко в гори і незабаром збилася з дороги.

— Ах, що ж мені тепер робити?

З плачем блукала вона горами. Тим часом зовсім смерклося.

Зненацька дівчинка побачила маленький старий храм. У ньому самотньо стояв Дзідзосама[1]. Обличчя в нього було ласкавим і добрим. Старша сестра опустилася перед Дзідзосамою на коліна і шанобливо вклонилася йому.

— Дзідзосамо, Дзідзосамо, у горах стемніло. Я, бідна дівчинка, не знаю, як бути. Дозволь мені, будь ласка, переночувати цю ніч тут.

— Гм-гм! Залишайся, я не проти. Але останнім часом з настанням ночі звідкілясь збирається сюди багато червоних і синіх чортів, вони бенкетують і шумлять. Чи не буде тобі страшно ночувати тут? — відповів Дзідзосама.

— Ой! — скрикнула старша сестра. — Але мені нема куди більше йти!

І вона заплакала. Дзідзосама пожалів її:

— Добре, добре. На цю ніч я сховаю тебе за своєю спиною. Але ти маєш теж дещо зробити.

— А що мені треба зробити?

— За моєю спиною на стіні висить капелюх з осоки. Коли наступить північ, зберуться чорти, нап’ються саке і почнуть танцювати, кілька разів удар по цьому капелюху і проспівай, наче півень: «Кукуріку!»

— Добре, я зрозуміла, — сказала старша сестра і сховалася за спиною Дзідзосами.

Опівночі звідкілясь з’явилася безліч червоних і синіх чортів. Це і справді були страшні чорти з жахливими пиками і рогами на голові.

Бурмочучи щось незрозуміле, дістали вони цілу купу золотих і срібних монет і почали їх рахувати. Потім вони пили саке. Напившись, вони почали танцювати:

— Стриб-стриб, трам-тарарам, стриб-стриб, трам-тарарам!

«Тепер саме час», — вирішила старша сестра і, як їй велів Дзідзосама, сильно забарабанила руками по капелюху з осоки і проспівала: «Кукуріку!»

Чорти, що захоплено кружляли в танку, так і підскочили.

— День настає! Лихо! Лихо! Уже півень проспівав!

— Світає! Лихо! Лихо!

— Тікаймо! Тікаймо!

Волаючи на всю горлянку і штовхаючи один одного, у страшному сум’ятті кинулися вони навтьоки.

А незабаром і справді розвиднілося.

Старша сестра гаряче подякувала Дзідзосамі і рушила додому.

Але Дзідзосама гукнув до неї:

— Гей, послухай! Не можна залишати невідомо кому те, що тут лежить. І золото, і срібло — тепер твої. Забирай усе!

Старша сестра наповнила золотими і срібними монетами кишені, взяла в руки стільки грошей, скільки могла нести, розшукала лісову стежку і повернулася додому.

Удома батько і мати дуже турбувалися.

Коли вона розповіла їм про Дзідзосаму і виклала гроші, вони зраділи і сказали:

— От і добре! Це нагорода за твою скромну вдачу і добре серце.

Тільки одна людина не раділа удачі старшої сестри — це була зла і жадібна молодша сестра.

Вона бажала зробити сестрі неприємність, а вийшло навпаки — сама допомогла їй одержати багатство. І їй зробилося нестерпно прикро.

І от якось молодша сестра взяла дірявий мішок і знову покликала старшу в гори за жолудями. Цього разу скільки не збирала вона жолуді — усі вони вивалювалися з дірки. А старша сестра одразу ж наповнила свій мішок жолудями.

— У мене вже повний! А в тебе? — запитала вона.

— У мене ще майже порожній, — відповіла молодша.

— Тоді давай позбираємо разом.

— Не треба. Це не твоя справа!

— Ну, давай поділимо мої.

— Не мели дурниць! Наповнила мішок, повертайся швидше додому, — сказала молодша сестра і сердито закопилила губи.

Робити нема чого, пішла старша сестра додому.

— От і добре! — сказала молодша, залишившись сама, і швидко пішла далі в гори. — Хоча б скоріше стемніло! Ох уже це сонце, до чого ж воно повільно рухається!

Незабаром почало смеркати. Дійшовши до місця, про яке розповідала старша сестра, молодша відшукала маленький старий храм.

— От він! От він! Тут! І Дзідзосама стоїть. А чи на місці капелюх з осоки?

Вона заглянула за спину Дзідзосами: капелюх з осоки був там. ‘ — Добрий вечір, Дзідзосамо. Чому в тебе таке дивне обличчя? Усі кажуть, що Дзідзосама дуже привітний. До речі, дозволь мені сьогодні переночувати тут. Ніяких чортів я не боюся, а співати півнем умію дуже добре. Це зовсім просто. Якщо сьогоднішній вечір буде вдалим, я теж зроблю тобі, Дзідзосамо, невелику послугу.

Почувши це, Дзідзосама дуже здивувався і подумав: «Що це за дивне дівчисько прийшло сюди?»

Не звертаючи на це уваги, молодша сестра швидко зайшла за спину Дзідзосами.

— Хочеш ти чи не хочеш, але я тут переночую. Ах, який ти курний і брудний, Дзідзосамо! Дуже неприємно було б провести навіть одну ніч у такому брудному місці і не одержати ніякої нагороди. Ну гаразд!

Вона дістала принесені із собою колобки і почала жувати.

— Напевно, смачно! Чи не даси ти і мені скуштувати? — запитав її Дзідзосама.

Молодша сестра скривилася.

— Що ти кажеш? Адже божества не їдять. Тебе б назвали ненажерою. А ти зовсім не такий вже і спокійний. Фу, огидно! — сказала вона і скоса із злістю подивилася на Дзідзосаму.

Після цього Дзідзосама більше нічого не казав.

Наступила північ, і почувся вереск чортів.

— Прийшли! Прийшли! — зраділа молодша сестра.

Цієї ночі теж зібралася велика юрба чортів — червоних і синіх; вони перераховували золоті і срібні монети і бенкетували.

Жадібна молодша сестра, побачивши купу грошей, не змогла витерпіти. Вона завчасно вдарила по капелюху з осоки, що висів за Дзідзосамою, і проспівала несхожим на півнячий голосом:

Кукуріку! Кукуріку! Кукуріку! Кукуріку!

Але чорти ще не сп’яніли.

— Ой, хіба вже розвиднілося?

— Ні, ще не повинно світати. Надто рано. Як дивно!

— Так-так, дуже дивної Пошукаємо, чи немає тут когось.

І чорти зайшли за спину Дзідзосами.

— Тут! Тут людина! Якесь дівчисько!

Вони побачили молодшу сестру, що тремтіла з переляку, і витягли її з кутка.

— Дурна! Безглузда! Надумала півня зображувати! Розірвемо її на шматки і з’їмо на закуску до саке!

— Вибачте! Ой-ой-ої! Допоможіть! Я, я буду гарна! Тільки не… не… не вбивайте мене — обливаючись сльозами, просила молодша сестра.

Ледве врятувалася вона і майже нежива прибігла з лісу додому.