В одному селі жив селянин на ім’я Гембей. Сусіди недолюблювали Гембея: занадто вже він був хвалькуватий. Якщо з кимось траплялася неприємність, Гембей сміявся і промовляв:
— Зі мною таке ніколи не станеться! Мене так просто не обдуриш!
Якось Гембей зібрався до міста. Він вирішив купити собі на базарі телицю. Дружина Гембея вибрала найміцнішу мотузку і, подаючи її чоловікові, сказала:
— Веди телицю додому на мотузці. Та дивись, щоб не вкрали її злодії.
— Не мели дурниць! — розсердився Гембей. — Щоб у мене вкрали телицю! Ні, мене так просто не обдуриш!
Того ж дня вирушив Гембей до міста. Довго блукав він базаром і, нарешті, побачив добре відгодовану білу телицю.
«Ось це саме те, що я шукав! — зрадів Гембей. — Ні в кого в нашому селі немає такої телиці!»
І від задоволення Гембей навіть зацмокав язиком.
Сторгувався він із продавцем і погнав телицю додому. Йдучи передмістям, згадав Гембей, що поблизу мешкає його давній знайомий — кравець.
Прийшов Гембей до друга і одразу ж почав вихвалятися:
— Дивись, яку я телицю купив! Такої телиці у тебе ніколи в житті не було!..
І від задоволення Гембей знову зацмокав язиком.
А у кравця був кравчик — хлопчик Ітіро. Ітіро подивився на телицю, теж зацмокав язиком і промовив:
— І дійсно, телиця гарна. Дивіться тільки, Гембею-сан, щоб її не вкрали.
Почувши такі слова, Гембей почав сміятися:
— У тебе її, звичайно, могли б вкрасти, а мене не обдуриш! Не така я людина!
Промовивши це, він попрощався і пішов додому, у село.
Тільки-но Гембей пішов, Ітіро сказав:
— Дозвольте мені, хазяїне, відучити цю людину від хвастощів.
— Від цієї хвороби його ніхто не відучить, — відповів майстер.
— Усе ж таки прошу вашого дозволу: дозвольте мені спробувати.
— Як же ти це зробиш?
— А я вкраду в нього телицю.
— Спробуй, якщо хочеш. Тільки нічого з цього не вийде: адже він веде телицю на мотузці.
— Подивимося, подивимося! — вигукнув кравчик і, зірвавши зі стіни нову пару гета[1], вибіг на вулицю.
Ітіро знав дорогу, якою йшов Гембей. Короткою стежиною він випередив хвалька і, кинувши одного черевика на дорогу, сховався в траві.
А задоволений Гембей тягнув за собою телицю і муркотів якусь пісеньку. Раптом він побачив на дорозі черевик.
— Ой-я! — засмутився хвалько. — Шкода, що немає другого. За одним я і нахилятися не буду…
І, смикнувши за мотузку, він пішов з телицею далі. Так пройшов він благополучно, можливо, рі[2], а може, й менше, але, тільки-но він увійшов до дубового гаю, як знову наштовхнувся на такий саме черевик.
— Як шкода, що я не підняв першого черевика! — засмутився Гембей. — А втім, він, напевно, як і раніше валяється на старому місці.
Гембей нашвидкуруч прив’язав телицю до дерева і кинувся щодуху до того місця, де він бачив перший черевик. Черевик лежав на старому місці.
Схопивши його, Гембей поспішив до гаю. Але коли він підбіг до дерева, телиці не було.
Гембей обшукав весь гай, але телиця немов крізь землю провалилася.
«І як це вона ухитрилася відв’язатися? — засмучувався Гембей. — Тільки б ніхто не довідався, що зі мною таке трапилося…»
Не знайшовши телиці, вирушив він знову до міста: не можна ж було повернутися до дружини без телиці. Тоді довелося б про все розповісти.
А Ітіро у цей час вже пригнав украдену телицю додому і сховав її на подвір’ї. Ітіро розповів майстру, як він обдурив хвалькуватого Гембея, і вони обидва довго сміялися.
— Що ж ми будемо робити з цією телицею? — запитав кравчик.
Хазяїн не встиг нічого відповісти, тому що в цей момент відчинилися двері і до будинку увійшов Гембей.
— А де ж твоя телиця, поважний Гембею-сан? — запитав ніби нічого не сталося майстер.
— Телиця? А, телиця! Знаєш, вона мені не дуже подобалася, і я продав її якомусь перехожому. Хочу тепер купити собі іншу. Тому і повернувся.
Хазяїн почастував Гембея тютюном і сказав:
— Тобі пощастило: я давно вже збирався продати свою телицю. Якщо не будеш скупитися, вона буде твоєю.
І він наказав кравчику привести телицю.
— Скільки ж ти хочеш за неї? — запитав Гембей, коли Ітіро виконав наказ хазяїна.
— Та стільки ж, скільки ти заплатив за свою.
— Що ти таке кажеш! — замахав на нього руками Гембей. — Хіба можна порівняти мою телицю із твоєю?! Моя була і більша, і гладша! Та й шерсть на твоїй телиці набагато коротша!
— Як знаєш, дешевше я не продам.
Довелося Гембею за свою ж телицю знову викласти грошики.
Коли він вивів її з подвір’я, майстер сказав:
— Сподіваюся, Гембею-сан, що ніхто не вкраде твою телицю?
І знову Гембей хвалькувато промовив:
— Ну вже ні, мене не обдуриш! Не така я людина!
Тільки-но Гембей пішов, Ітіро знову сказав:
— Дозвольте, пане хазяїне, я ще раз украду цю телицю.
— Ну, вдруге у тебе це не вийде! Тепер його так просто не обдуриш.
— А все ж таки дозвольте мені спробувати. Дуже вже хочу відучити його від хвастощів.
— Що ж, спробуй…
Ітіро знову побіг до гаю, щоб випередити хвалька. Сховавшися поблизу дороги в кущах, він почав чекати. І, тільки-но Гембей з’явився на стежині, кравчик голосно замукав:
— Му-у-у, му-у-у…
— Та це ж кричить моя зникла телиця! — зрадів Гембей. — Зараз я спіймаю її, і в мене буде дві телиці.
І, прив’язавши потрійним вузлом телицю до дуба, Гембей поліз в кущі, відкіля долинало мукання.
Тоді Ітіро, не припиняючи мукати, почав перебігати з місця на місце. Заманивши хвалька в хащу, кравчик поспішив до дуба, відв’язав телицю і погнав її додому.
Тільки коли почало сутеніти вибрався Гембей на стежину. Тут він одразу ж побачив, що і друга його телиця зникла.
Знову Гембей повернувся до міста.
Увійшовши до будинку кравця, він мовчки зупинився біля дверей.
— Що привело вас знову до міста і де ваша чудова телиця? — запитав хитрий Ітіро.
— Та от бачиш, — почав брехати хвалько, — дорогою я зайшов до храму і подарував телицю настоятелю, щоб боги були до мене ще милостивішими. Вранці я піду на базар і куплю собі нову.
Хазяїн посміхнувся і сказав:
— Немає потреби чекати до ранку. У мене є на продаж ще одна чудова телиця.
Ледь стримуючи сміх, Ітіро привів білу телицю. Щоб не розсміятися, хазяїн увесь час прикривав рота віялом.
Гембей побачив телицю і невдоволено пробуркотів:
— Ця телиця у сто разів гірша за мою!
Отут уже майстер і кравчик не витримали і почали сміятися так голосно, що збіглися сусіди. Усі почали запитувати, що трапилося.
Тоді хазяїн розповів, як хвалькуватий Гембей двічі купив ту саму телицю і прийшов за нею втретє.
Отут і сусіди почали весело сміятися.
Коли сміх трохи затих, майстер сказав:
— Гембею-сан, обіцяй ніколи більше не вихвалятися, і я віддам тобі телицю і гроші.
Довелося Гембею погодитися: не можна ж повернутися додому без грошей і без телиці.
Узяв він телицю, прив’язав на найтовщу мотузку і поплентався до себе.
Незабаром ця історія дійшла і до його села.
Відтоді, якщо Гембей починав вихвалятися, хтось вигукував: — Гембею-сан, розкажіть, як ви тричі купували ту саму телицю.
І тоді хвалько зніяковіло обмахувався віялом і замовкав.
[1] Гета — сандалії без задника, на дерев’яній підошві з двома поперечними підставками.
[2] Рі — одиниця виміру довжини, дорівнює 3,93 км.
