Жив в одному селі старий. Пішов він якось до лісу і знайшов там старий червоний ковпак. Зрадів старий знахідці: хоч і старий ковпак, але в нього і такого не було.
«А чи не приміряти мені його?» — подумав старий і напнув ковпак на голову. І що ж? Чув він до того тільки щебет і лемент
птахів, а тут раптом весь ліс наповнився суперечками і розмовами. Де мати дітей кличе, де чоловік із дружиною сперечається, а десь чутно ніжну розмову закоханих.
Старий навіть убік шарахнувся з переляку! Збила гілка ковпак у нього з голови, і одразу стихли розмови, знову задзвенів тільки пташиний щебет. Підняв старий із землі ковпак, напнув на голову, і знову почув розмови і вгорі, на гілках, і внизу, у кущах. Зняв — знову незрозумілий пташиний щебет та шелест листя. Надягнув ковпак — знову розумні розмови.
— От воно що! — здогадався старий. — Не просту річ я знайшов, а скарб, ковпак Чутливі вуха. Хто його надягне, почне розуміти мову всього живого на землі: птахів, звірів і рослин. Чув я про нього і раніше, та тільки не вірив, що є такий!
Пішов старий далі лісом, присів відпочити під великим деревом і задрімав. Прокинувся він від воронячого каркання.
— Що це я, задрімав, здається, — стрепенувся старий.
Підвів голову і бачить: прилетів звідкись ворон і сів на гілку того самого дерева, під яким він спав.
Незабаром з іншого боку прилетів ще один ворон і сів на гілку поруч з першим. Скоріше надягнув старий свій червоний ковпак і почав слухати. Завели над ним два ворони розмову дивними
хрипкими голосами.
— Давно ми з тобою не зустрічалися, брате, — сказав один ворон. — Ти відкіля летиш?
— Був я на морському березі, але зникла там риба, нічим нині харчуватися, от і прилетів я сюди, — відповів інший ворон. — А ти де літав, брате?
— Прилетів я з Арамі. І там не легше. Усюди одне й те саме! Краще скажи, що на світі нового, небувалого?
— Особливих новин немає. Хоча постривай, розповім тобі, що трапилося в моїй стороні, на морському березі. В одному селі років шість тому будував багатій комору. Почали робити над нею дах із дранки. І сталося так, що заповзла в ту пору на дах змія, її і прибили цвяхом. Лежить змія, нудиться, напівжива, і всі ці роки її вірна подруга носить їй їжу. Мучить їх тяжке горе, накопичується їхня образа на людей рік від року. І вразила вона доньку багатія невиліковною хворобою[1]. Якщо ніхто не здогадається підняти дошку і звільнити змію, то вмруть і змія, і дівчина. Багато разів літав я над дахом і каркав про це на все горло, та люди не знають пташиної мови! Ніхто не почув моїх слів.
Інший ворон відповів йому:
— Правда твоя, нетямущі люди! Як голосно не каркай, їм усе невтямки.
Погомоніли ворони і розлетілися: один — на захід, інший — на схід. Почув це старий і подумав: «Добре, що на мені був чудесний ковпак! Треба скоріше йти до багатія рятувати дівчину і змію. Але спочатку одягнусь якнайчудніше, щоб бачили, що я не проста людина».
Відшукав старий поблизу села покинутий старий вулик, обклеїв його папером і напнув на голову. У такому вбранні приходить старий до будинку багатія і кричить біля воріт:
— Ворожбит прийшов, ворожбит!
Багатій саме сидів, голову ламав: як йому хвору доньку вилікувати? Покликав він старого:
— Чуєш, ворожбите, не стій біля воріт, зайди до мене в будинок, поворожи!
Зайшов старий до будинку, запитав:
— Про що поворожити потрібно?
— Донька моя вже багато років хворіє, от-от помре. Поворожи, з чого на неї хвороба напала і як її вилікувати.
— Ведіть мене до хворої, — промовив старий.
Сів він біля голови хворої дівчини і забурмотів незрозумілі заклинання:
Стеблинки кудзу[2] повзучі
Дивися, повзуть по горі,
На двадцять тягнуться рі!
Пробурмотів він таке, а потім розповів усе, що почув від ворона.
— Правду каже ворожбит, — вигукнув багатій. — Саме років шість тому будував я комору. Тоді, напевно, і сталося це. Треба скоріше звільнити змію.
Одразу покликали теслю, що жив по сусідству, і звеліли йому підняти дранку. Справді, знайшли під нею змію, усю висохлу, прозоро-білу, ледь живу.
— Ось вона, причина хвороби! — сказав старий.
Обережно поклали змію до кошика, знесли його з даху, поставили на березі струмка і почали напувати і годувати змію. А коли вона одужала, відпустили її на волю.
І почала хвороба дівчини потроху минати. Незабаром дівчина зовсім одужала. Багатій, нетямлячись від щастя, подарував старому триста ре. Повернувся старий додому, справив собі новий одяг і на радощах вирушив у мандри.
Якось сів він відпочити під розлогим деревом біля дороги.
Дивиться, знову прилітають два ворони — один із заходу, інший — зі сходу. Сіли вони на дереві і завели розмову.
— Сумно жити на одному місці, мало чуєш нового, — скаржиться перший ворон, — мимоволі полетиш у нові краї.
— Це правда, — відповідає другий ворон, — але от у місті, де я жив, сталося небувале. Важко занедужав один багатій, от-от помре. А все чому? Років шість тому прибудував він до свого будинку парадні покої і, щоб розчистити для них місце, звелів зрубати старе камфорне дерево. Пень цього дерева залишився стояти під стріхою, і тече на нього дощова вода з даху. Не загинуло коріння дерева, і, поки тримається в ньому життя, дає воно нові пагони. Так тільки їх одразу зрізають. І жити дерево не живе, і вмирати не вмирає. Думає воно гіркі думи, і від цих дум напала на багатія тяжка хвороба. Щоночі з гірських лісів приходить безліч дерев відвідати свого нещасливого друга. Скаржиться їм камфорне дерево, а що вони можуть зробити! Уже дали б йому жити на волі або викопали б, щоб одразу засохло і не страждало більше!
Почув старий розповідь ворона і вирушив до багатія. Прийшов і кричить біля воріт:
— Ворожбит прийшов, ворожбит!
Вибігли люди з покоїв багатія:
— Ворожбите, зайди сюди, хазяїн тебе запрошує. Привели старого до таких багатих покоїв, яких він у житті не бачив. Озирнувся старий і запитує:
— Про що ж вам поворожити?
— Багато років уже хворіє хазяїн цього будинку, — відповідають йому. — Скільки не приходило лікарів і заклинателів, користі від них ніякої!
— Не турбуйтеся! — говорить їм старий поважним голосом. — Я довідаюся причину хвороби і вилікую вашого хазяїна.
Забурмотів старий свої заклинання:
Стеблинки кудзу повзучі
Дивися, повзуть по горі,
На двадцять тягнуться рі!
А потім почав розповідати:
— Будували ви років шість тому парадні покої біля будинку…
— Ах, ворожбите, звідки ти знаєш, що ми будували такі покої років шість тому? — запитують його домашні.
— Це мені відкрило моє ворожіння. Відведіть мене до тих покоїв, і за три дні і три ночі я розгадаю причину хвороби вашого хазяїна і вижену її.
Відвели старого до тих самих покоїв, де камфорне дерево страждало.
По-перше він наказав:
— Не входьте до мене, поки не покличу!
Настала ніч, але старий не ліг спати, а надягнув свій ковпак і слухає, що далі буде.
Опівночі щось зашелестіло, зовні шурхнуло і долинув голос: — Чуєш, камфорне дерево, відгукнися! Як нині твоє здоров’я?
У відповідь почувся тихий-тихий голос, наче з-під землі:
— Хто це говорить? Чи не дерево нагі з гори Роккаусі? Ти щоночі приходиш до мене здалеку. Як мені дякувати тобі за твою турботу? Про одне лише тепер мої думки, як би мені скоріше померти, але не приходить до мене смерть, і немає кінця моїм стражданням.
Почало дерево нагі втішати друга:
— Що ти, що ти, не можна занепадати духом! Сподівайся на краще!
Так погомоніли вони і попрощалися. Але не минуло і години, як знову почувся шерех і чийсь голос запитав:
— Чуєш, камфорне дерево, як ти сьогодні себе почуваєш?
Відповідає камфорне дерево ледь чутно:
— Мене вже не врятувати. Не знаю, як і дякувати вам, друзі, за те, що ви щоночі відвідуєте мене! Хто це говорить зі мною? Чи не повзуча сосна з гори Хаятіне?
— Так, це я.
— Ти прийшла здалеку!..
— Нічого! Просто я вирішила погуляти і зайшла до тебе. Повернеться весна, і ти неодмінно одужаєш! Сподівайся на краще!
І знову почулося: «шурх-шурх!» Це йшла повзуча сосна.
Старий у своєму ковпаку Чутливі вуха чув усі їхні розмови і думав: «Скоріше б розвиднілося!»
Як тільки настав ранок, старий попросив провести його до хворого. Сів біля його голови і знову забурмотів свої заклинання про повзучі пагони кудзу. А потім розповів про горе лісових дерев. Адже не тільки камфорне дерево страждає — усі дерева на високих горах навколо тужать за своїм другом.
— Треба скоріше вирити пень камфорного дерева, тоді і хворий одужає! — сказав старий.
Негайно ж вирили пень камфорного дерева, поставили в саду, прикрасили, немов божество. І почала зникати хвороба господаря будинку. Незабаром він був уже зовсім здоровий.
Усі в будинку не знали, як дякувати старому. Знову одержав він триста ре і повернувся додому.
Вирішив він, що з нього досить, і покинув ворожіння.
Посадив старий такий гарний сад, більше якого в селі не було. З поваги до старого оселилися в ньому найкрасивіші дерева з усієї округи і цвіли щовесни небувалої краси квітами.
І всі звірі і птахи теж дружили зі старим, тому що він їх розумів і не кривдив.
[1] За японським народним повір’ям горе й образа можуть заподіяти важку хворобу кривднику навіть без волі і відома скривдженого.
[2] Кудзу — дика бобова рослина.
