Жив в одному селі бідний старий. Знадобилося йому якось піти до міста. Вийшов він за околицю і бачить: спіймали хлопці лисицю, зв’язали їй лапи мотузкою і тягають по землі.
Пожалів старий бідну тваринку:
— Гей, хлопці, продайте мені лисицю! Я вам за неї сто монів[1] дам.
Діти з радістю погодилися.
Поклав старий лисицю на плечі, відніс у соснову хащу і каже:
— Послухай, лисице, ти більше серед білого дня з гір не спускайся, у село не забирайся. Бо як схоплять знову, непереливки тобі буде! Ну, а тепер біжи, біжи додому!
Відпустив старий лисицю на волю. А в неї від вдячності сльози так і ллються, так і котяться. Побігла вона в хащу, але, поки не
зникла, усе оглядалася на старого.
А треба сказати, що любив той старий при нагоді випити. І цього разу випив він у місті саке[2] і брів собі додому сосновою хащею, похитуючись та спотикаючись.
Раптом вибігла на узбіччя дороги та сама лисиця, шанобливо схилилася перед старим і каже:
— Дідусю, дідусю, врятував ти мене сьогодні від неминучої загибелі. Хочу я тобі віддячити, та не знаю, чим, адже я лише лисиця. Хіба от що! У селі у настоятеля храму днями казан розбився, нема в чому місо[3] приготувати. Я обернуся на казан, а ти віднеси його настоятелю і продай. Так я тобі грошей добуду.
Оповила лисиця хвіст навколо себе кільцем, повернулася тричі і зникла з очей. Лежить замість неї казан біля дороги.
Старий подумав: «Якщо вже лисиця обернулася на казан, щоб прислужитися мені, не годиться кидати її на дорозі».
Підняв він її і відніс до храму. Вийшов до старого настоятель.
— Чи не потрібен вам казан? — запитує старий. А тому без казана аж ніяк. Одразу відрахував настоятель гроші і взяв казан. Зрадів старий. Узяв гроші і навіть рахувати не став — пішов хутчіш додому.
І настоятель теж радий, що дешево купив такий великий і красивий казан.
Задумав він приготувати в казані місо одразу на цілий рік. Скликав на допомогу людей, наказав служкам налити в казан води, насипати бобів і розпалити під казаном велике багаття.
Але тільки-но запалало полум’я, казан як запищить:
— Ой, ой, служки, пече, пече!
Та як побіжить з бобами разом! Усі кричать:
— Тримай його! Тримай його!
Кинулися за казаном, та куди там — не наздогнали.
Пішов старий наступного дня у гори за хмизом. Раптом бачить, — знову перед ним лисиця.
— Що, дідусю, хмиз збираєш?
Зрадів старий:
— Ти, певно, учорашня лисиця? Зле тобі довелося, коли ти казаном була. Ох, думаю, що з нею станеться? Але бачу, ти, на щастя, жива-здорова.
А лисиця відповідає:
— Служки в мене бобів насипали, хотіли місо приготувати, та я утекла. Боби віднесла тобі в подарунок, а сама в горах сховалася. Тільки я ще не віддячила тобі сповна за твою доброту. Цього разу обернуся я на коня, а ти відведи мене до якого-небудь багатія.
Сказала так, оповила хвіст навколо себе кільцем, повернулася тричі і перетворилася на чудового вороного коня.
— Що ти, що ти! — замахав руками старий. — Нема чого так турбуватися! Ну, якщо вже ти обернулася на коня, робити нема чого!
Узяв старий коня за вуздечку і відвів його в місто до багатіякупця. Замилувався багатій конем:
— До чого ж гарний! — і заплатив за нього старому триста рю[4].
Старий таких грошей у житті не бачив. Пішов він додому дуже задоволений.
А багатій думає: «Вигідно я коня купив! Ставний кінь, красивий, добре об’їжджений. У столиці б такий значно дорожче коштував!» Увечері, ледь розгнуздали коня, він одразу ж умчав у гори. І наступного дня пішов старий за хмизом, а лисиця знову його кличе:
— Дідусю! Дідусю! Я сьогодні вночі утекла зі стайні. Слухай, в одного старого багатія померла дружина. Хоче він одружитися з молодою красунею. Відведи мене до нього!
Сказала таке лисиця й обернулася на красиву молоду жінку.
Відвів її дід до багатія. Як побачив її старий багатій, одразу розум утратив. Відвалив він старому купу грошей і призначив весілля наступного дня.
Тільки вночі лисиця від нього утекла і повернулася в гори.
Відтоді розбагатів старий. Зробилися вони з лисичкою нерозлучними друзями, і жила вона у старого в пошані до самої смерті.
