У давнину жили в містах Едо[1], Осака і Кіото три знаменитих брехуни.

Як зберуться всі троє разом, одразу починають брехати наввипередки. Один каже:

— Якось я відірвав небо від землі і сунув його собі в ніздрі. Що ж ви думаєте? Усе одно в ніздрях порожньо! Чуєте — свистить!

Інший каже:

— Ха, ото і все? А я учора задля забави щигликами підкидав небо і землю, та раптом як чхнув, їх і здуло так далеко, що ніхто знайти не може!

А третій підхоплює:

— Нещодавно сонце дуже пекло, тож я надягнув цілий світ собі на голову, тільки так і сховався у тінь.

Але вирішити, хто з них найвигадливіший брехун, вони так і не могли.

Якось брехун з Кіото і брехун з Едо вирушили в гості до брехуна з Осаки. Вибігає їм назустріч його маленький син і каже:

— Батька немає вдома!

— Куди ж він пішов?

— Батько сказав, що нещодавно ураганом гору Фудзі підломило, вона ледве тримається, ось-ось упаде. От він і пішов підперти її двома курильними паличками.

— А мати твоя де?

— Мама сказала, що вся Індійська земля розірвалася, узяла із собою три голки для шиття і пішла її залатати.

Обидва брехуни були зовсім ошелешені. Хотіли було бігти світ за очі, та досадно їм стало, повернулися назад.

— Гей, послухай, хлопче, нещодавно ураганом у нас віднесло велику кам’яну ступку, чи не залетіла вона до вас у будинок?

— Що ж, цілком можливо, — відповідає хлопчик. — Подивіться, чи не заплуталася вона в павутині під вікном.

Прикусили обидва брехуни язики і хутко втекли! Отут і батько повернувся. Син йому каже:

— Зараз до нас приходили дядечко з Кіото і дядечко з Едо.

— Хо, справді? А що далі?

— Вони мене запитали: «Де твій батько?» Я їм кажу: «Гора Фудзі ледве тримається, ураганом її підломило, от ти і пішов туди — підперти її двома курильними паличками». Вони запитали: «Де твоя мати?» А я їм кажу: «Індійська земля розірвалася, мати взяла три голки і пішла її латати». Вони було пішли, та потім раптом повернулися і запитують, чи не занесло до нас ураганом їхньої кам’яної ступки. Я відповідаю: «Подивіться — може, вона в павутині заплуталася». Отут вони здалися й утекли із сорому.

Жахнувся батько, слухаючи цю розповідь!

— Ти ще дитина, а брешеш так безсовісно! Не буду тебе вдома тримати, віднесу куди-небудь.

Посадив він хлопчиська в мішок для вугілля, зав’язав мішок мотузкою, узяв на плечі і пішов.

Незабаром трапився йому на шляху питний будинок. Потягнуло відтіля винним духом. А батько любив випити.

Повісив він мішок із хлопчиськом на гілку сосни і попрямував пити вино.

Тим часом маленький брехун знайшов у мішку дірку і почав дивитися назовні.

Раптом бачить — шкутильгає дорогою згорблений дідок. Тоді хлопча затягло співучо, немов молитву:

— Старий, стань молодим! Старий, стань молодим!

Підійшов дідок до мішка і питає хлопчиська:

— Ти що там у мішку робиш?

— Та це ж чарівний мішок! Якщо влізти в нього і прочитати заклинання: «Старий, стань молодим! Старий, стань молодим!» — можна помолодшати. Я сьогодні вранці був шістдесятирічним дідом, але от вліз у мішок і занадто довго читав заклинання. Тепер, як бачиш, зробився зовсім недоростком.

Старий від здивування очі витріщив.

— Ти ба, який дивовижний мішок! Я теж хочу помолодіти! Пусти мене в нього!

— Що ж, можна, тільки задарма я тебе не пущу!

— Хочеш, я дам тобі ці смачні мандзю[2]?

Хлопчик узяв мандзю, посадив старого замість себе в мішок і втік додому.

Незабаром батько повернувся з питного будинку. Подивився — і нумо протирати очі від здивування: сидить у вугільному мішку замість його сина незнайомий старий і голосить щосили: «Старий, стань молодим! Старий, стань молодим!»

Здивувався батько, але, коли довідався, у чому справа, зовсім голову втратив:

— Ах він негідник! Це мій маленький син, брехун, яких мало, вас обдурив. Пробачте, будь ласка. Дуже вас прошу! — і, щохвилини вибачаючись, він звільнив старого з мішка.

Повернувся батько і бачить — син давно вже вдома, сидить і ласує мандзю. Схопив старий брехун маленького брехуна за комір і знову засунув у вугільний мішок.

— Ах ти негіднику такий! Цього разу я тебе провчу!

Пішов він з ним іншою дорогою. Але і там теж виявився питний будинок. Тягне з нього винним духом — неможливо встояти! Кріпився, кріпився батько і не витримав: знову повісив мішок на гілку сосни і пішов пити вино.

Визирнув хлопчисько крізь дірку з мішка і бачить — іде дорогою бабуся підсліпувата.

Почекав він, поки вона підійде ближче, і давай бурмотати заклинання: «Очі, прозрійте! Очі, прозрійте!»

Здивувалася бабуся, підійшла до самого мішка і запитує:

— Що ти там робиш?

— Як що роблю? Сиджу в чарівному мішку і читаю заклинання: «Очі, прозрійте! Очі, прозрійте!» Я вже із самого ранку читаю це заклинання — і от прозрів. А раніше був зовсім сліпий.

— Ах, який дивний мішок! Я дуже погано бачу, чи не можна пустити мене в цей мішок хоч на хвилиночку? — просить бабуся.

— Чому ж не можна, тільки задарма я не пущу!

— У мене є хурма. Усю тобі віддам, тільки пусти мене в .мішок.

Дала вона хлопчиську повний кошик хурми, а він заховав бабу в мішок і щосили помчав додому.

Незабаром вийшов батько з питного будинку в дуже веселому гуморі. Дивиться — сидить у мішку незнайома баба, кліпає очима і голосить: «Очі, прозрійте! Очі, прозрійте!»

Здивувався батько, але, довідавшись, у чому справа, промовив:

— Це усе витівки мого негідного сина, страшенного брехуна! Пробачте, будь ласка! — і, повторюючи без кінця вибачення, він випустив бабу з мішка.

Повернувся батько додому, і що ж він бачить? Наївся його син хурми — ось-ось лусне, хропе собі, розвалившись посередині кімнати.

Ну що з таким будеш робити!

Відтоді брехун з Едо, брехун з Осаки і брехун з Кіото вже не сперечалися, хто з них найвигадливіший.

 

[1] Нині — Токіо.

[2] Мандзю — пиріжок із пшеничного борошна із солодкою бобовою начинкою.