Тростина і коваль

Жив колись старий чоловік на ім’я Такеторі. З очерету і бамбуку він майстрував красиві циновки, кошики і продавав їх на базарі.

Якось Такеторі приніс, як завжди, з гаю в’язку бамбуку, сів у куточку і взявся до роботи.

Раптом він почув, як хтось вимовив тонесеньким-тонесеньким голосочком:

— Здрастуйте!

— Доброго здоров’я! — відповів Такеторі і почав озиратися на всі боки. Але скільки він не озирався, нікого в хатині не побачив.

«Мабуть, почулося», — вирішив Такеторі і знову взявся до роботи. Відрізав він бамбукову трубочку і тільки-но зібрався зігнути її, як почув зовсім поруч той самий голос:

— Здрастуйте!

Подивився Такеторі в трубочку і побачив там малесеньку дівчинку. Поставив Такеторі дівчинку на долоню, намилуватися не може — така красунечка!

— Відкіля ти взялася? Чому ти така маленька? — запитує дівчинку майстер.

Вона відповідає:

— Тому що я народилася на місяці. А на місяці усі дівчатка такі малесенькі. Проте ми дуже швидко ростемо. Незабаром я буду зовсім великою.

— Як же ти сюди потрапила? — знову запитує Такеторі.

— А я гуляла місячною стежиною, оступилася й упала на землю. Добре ще, що потрапила до бамбукової трубочки, а то б, напевно, зовсім розбилася.

— Що ж мені з цією крихіткою робити? — подумав уголос Такеторі.

— Візьми мене у доньки, — відгукнулася дівчинка. — Я буду допомагати тобі плести циновки, підтримувати вогонь у вогнищі, лагодити одяг, доглядати за квітами в саду…

— Добре, залишайся, — каже Такеторі. — Будеш мені донькою. А зватиму тебе Тростиною.

І залишилася Тростина жити в хатині Такеторі.

Як обіцяла дівчинка, так і сталося. Росла вона навіть не щодня, а щогодини, допомагала батькові плести циновки, збирала хмиз для вогнища, лагодила старий одяг.

Минуло кілька місяців, і Тростина перетворилася на справжню красуню.

А неподалік від хатини Такеторі жив коваль. Це був веселий і сильний чоловік. Вправнішого за нього не було нікого у всій провінції. Він міг змайструвати будь-яку річ із золота, срібла, заліза і навіть з дорогоцінного каміння. Цілими днями працював коваль у своїй кузні, голосно виспівуючи.

Якось коваль побачив Тростину і покохав її. І Тростина теж покохала веселого коваля.

Коваль сказав:

— Тростино, вийди за мене заміж.

Тростина відповіла:

— Приходь завтра до мого батька, попроси, щоб він віддав мене тобі за дружину. Як батько вирішить, так і буде.

Поки Тростина розмовляла з ковалем, до хатини Такеторі під’їхали три вельможних правителі ближніх провінцій. Першим до хатини ввійшов правитель Ісідзукурі і сказав старому:

— Хочу побратися із твоєю донькою. Якщо не віддаси мені її за дружину, накажу кинути тебе в море акулам. Завтра я приїду за відповіддю.

Сказав так і вийшов з хатини.

Слідом за ним увійшов правитель Курамоті і сказав:

— Якщо не віддаси мені за дружину свою доньку, накажу кинути тебе тиграм. Завтра я приїду за відповіддю.

І по цих словах вийшов із хатини.

Останнім до Такеторі ввійшов правитель Міусі і сказав:

— Віддай мені за дружину свою доньку. Не віддаси — накажу відрубати тобі голову. Завтра я приїду за відповіддю.

Прийшла Тростина додому, розповів їй про все старий.

— Що будемо робити? — запитує Такеторі.

Відповідає Тростина:

— Не бійся. Завтра я сама зустріну правителів, сама буду з ними розмовляти.

І от наступив ранок. Першим до хатини Такеторі під’їхав Ісідзукурі. На порозі його зустріла Тростина і сказала:

— Чула я, що ти хочеш одружитися зі мною. Чи правда це?

— Звичайно, правда, я за тим сюди і приїхав.

Тоді Тростина каже:

— Хочу знати, чи сильним є твоє кохання, чи великою є твоя хоробрість. Привези мені на весілля з Індії залізну чашу, наповнену алмазами. Чашу ту охороняє восьмиголовий людожер. Та пам’ятай: викувана чаша із заліза, тоншого за прозоре крило бабки. Привези ту чашу, і повірю я, що ти кохаєш мене. Буду чекати на тебе сто днів.

— Я уб’ю людожера і привезу тобі чашу з Індії, — сказав Ісідзукурі і вийшов з хатини.

Вертаючи назад, він зустрів правителя Курамоті і правителя Міусі.

— Тростина погодилася одружитися зі мною! — закричав задоволений Ісідзукурі. — Запрошую вас за сто днів на своє весілля.

Почувши таке, Курамоті і Міусі повернулися до своїх володінь, а Ісідзукурі, від’їхавши трохи від хатини Такеторі, сказав собі таке: «Не буду битися з людожером. Вистачить у мене і своїх алмазів, щоб наповнити ними залізну чашу. Ну, а чашу мені зробить будьякий коваль».

Так вирішивши, Ісідзукурі дав слузі монету і сказав:

— Рушай до коваля, накажи йому викувати для мене залізну чашу. Та скажи, щоб залізо було тоншим за прозоре крило бабки.

Зробив коваль залізну чашу небаченої краси. Узяв її слуга, а монету ковалю не віддав, собі привласнив.

От на сотий день Ісідзукурі одягнув святковий одяг, наповнив прозору чашу із заліза алмазами і вирушив до нареченої.

Поклав правитель провінції до ніг Тростини весільний подарунок і почав вихвалятися:

— Сорок днів плив я до Індії, на сорок перший дістався мій корабель берега. На березі побачив я жахливого людожера. У нього було чотири шиї і на кожній шиї по дві голови. Оголив я свого меча і почав битися з людожером. Багато днів тривав цей бій, сто разів був я близький до загибелі. Але я не відступив, не злякався й убив людожера. Потім я взяв залізну чашу, наповнену алмазами, і привіз її тобі. Тепер хочу, щоб сьогодні ж було наше весілля.

Вислухала Тростина розповідь Ісідзукурі, згадала про коваля, заплакала. Такеторі тоді каже:

— Шляхетний правитель довів своє кохання і хоробрість. Піду кликати гостей на весілля.

Але він і кроку не встиг зробити, як у хатині з’явився коваль. Коваль уклонився Ісідзукурі і сказав:

— Справедливий пане, твій слуга ошуканець. Обіцяв мені дати монету, якщо я зроблю для тебе ось цю залізну чашу, що стоїть зараз біля ніг Тростини, а сам нічого не заплатив. Отже, ця чаша не твоя, а моя!

По цих словах коваль висипав на землю алмази, а чашу простягнув дівчині і сказав:

— Дарую її тобі.

І вирушив до себе в кузню. Пригорнула Тростина чашу до грудей і промовила володарю провінції:

— Ніколи я не буду дружиною ошуканця! Йди геть!

Осоромлений Ісідзукурі, ховаючи за віялом обличчя, поспішив геть з хатини Такеторі.

Ледь він пішов, як біля хатини з’явився Курамоті.

— Я прийшов до Ісідзукурі на весілля, — сказав він.

— Ісідзукурі боягуз і ошуканець! — вигукнула Тростина. — Тому я ніколи не буду його дружиною.

Зрадів Курамоті.

— Одружись зі мною. Я хоробрий і завжди кажу правду. А не вийдеш, кину твого батька тиграм!

Відповіла Тростина:

— Хочу знати, чи сильним є твоє кохання, чи великою є твоя хоробрість. Є в океані плавуча гора Хорай. Росте на плавучій горі чудове вишневе дерево. Коріння у нього срібне, стовбур золотий, ягоди з перлів. Важкий шлях до тієї гори. Якщо кохаєш мене, добудь до весілля гілку з вишнями-перлинами.

— Я знайду гору Хорай в океані і привезу тобі гілку з вишнями-перлинами, — вимовив гордовито Курамоті. — За сто днів скликайте гостей на весілля.

Сказав так і вирушив до себе. Трохи відійшов він, побачив кузню, а в кузні — коваля. Запитав Курамоті коваля:

— Що ти вмієш робити?

— Що накажеш, усе зроблю.

— Тоді зроби мені таку вишневу гілку, щоб на ній були вишні перлини. А я тобі за це подарую шовкове кімоно.

Погодився коваль, взявся до роботи. Багато днів не згасав вогонь у кузні, багато днів не полишав коваль своєї праці й у призначений день приніс правителю Курамоті вишневу гілку з вишнями-перлинами.

Схопив Курамоті гілку і поспішив до Тростини.

Забув він на радощах, що обіцяв подарувати ковалю за роботу шовкове кімоно.

Прийшов правитель до нареченої, бачить — сидять у хатині Такеторі і Тростина, плетуть з бамбука циновки. Поклав Курамоті до ніг Тростини весільний подарунок, почав брехати.

— Нелегко дісталася мені ця гілка. Сорок днів плив я на кораблі океаном. Вітер зірвав на кораблі вітрила, буря зламала щогли, але я не повернув назад, а все плив уперед і вперед. На сорок перший день прибило мене до берега. Та ледь ступив я на берег, як побачив величезне страховисько. Голова у нього була тигряча, лапи мавп’ячі, з пащі чорний дим виривався, з очей летіли іскри. Помітило мене страховисько, проревіло: «Повертайся додому, а то я тебе розірву на шматки!» Не злякався я, відповів: «Краще загину, ніж повернуся, не виконавши наказу Тростини». Накинулося на мене страховисько. До самого вечора бився я з ним, увечері відрубав чудовиську голову і поїхав далі шукати в океані плавучу гору Хорай. І от побачив я, що назустріч кораблю пливе гора, така висока, що вершина її ховається в хмарах. Висадився я на гору Хорай, почав шукати чудове дерево. Знайшов його на самій вершині гори. Охороняли те дерево три тигри. Не злякався я їх. Одному тигру відрубав голову, іншому — лапу, а третій підібрав хвоста й утік. Тоді я зірвав вишневу гілку з вишнями-перлинами, сів на корабель, і попутні вітри пригнали мене до нашого острова. Виконав я твій наказ, тепер хочу, щоб сьогодні ж було наше весілля.

Такеторі тоді каже:

— Хоробрий Курамоті довів своє кохання і хоробрість. Піду кликати гостей на весілля.

Тільки-но зібрався він іти, як біля хатини з’явився коваль. Уклонився коваль Курамоті і каже:

— Пане мій, ви обіцяли мені шовкове кімоно, якщо я зроблю вам цю гілку з вишнями-перлинами. Чому ж ви не дотримали свого слова?! Отже ця гілка не ваша, а моя!

Підняв коваль із землі гілку, простягнув її Тростині:

— Дарую її тобі.

І пішов до себе в кузню.

Сказала Тростина правителю Курамоті:

— Ніколи я не буду дружиною ошуканця! Йди геть!

Осоромлений Курамоті, закривши віялом обличчя, кинувся геть. Ледь він зник, як біля хатини з’явився Міусі.

— Я прийшов на весілля, — сказав Міусі. — Але чому я не бачу вельможного нареченого? Де вельможний правитель Курамоті?

— Курамоті боягуз і ошуканець! — вигукнула Тростина. — Тому я ніколи не буду його дружиною!

Зрадів Міусі.

— Одружись зі мною. Я хоробрий і завжди кажу правду. Не погодишся — накажу відрубати голову твоєму батькові.

Відповіла Тростина:

— Хочу знати, чи сильним є твоє кохання, чи великою є твоя хоробрість. Добудь мені з Китаю золотого птаха. Птах той — не більший за нігтик на мізинці, але на кожному крильці в нього десять тисяч пір’їнок. Тільки знай, що золотого птаха стереже лютий морський дракон. Якщо кохаєш мене — привези до весілля золотого птаха з Китаю.

— Привезу, — сказав Міусі і пішов.

Уранці правитель сів на корабель і поплив до Китаю.

Море було тихим і спокійним. Два дні плив Міусі спокійним морем, на третій почав вихвалятися:

— Нікого я не боявся і морського дракона не злякаюся. Знайду його, відрубаю голову, а птаха золотого заберу собі!

Тільки-но він таке сказав, піднялися вітри, страшні хвилі погнали корабель прямісінько на скелі.

Здогадався Міусі, що слова його почув морський дракон.

Затремтів він з переляку, заволав не своїм голосом:

— Пробач мене, володарю! З дурості я вихвалявся! Де мені, нікчемному, боротися з тобою! Залиши мене живим, і я все життя буду прославляти твою доброту. А про Тростину і думати більше не буду.

Почув дракон боягузливі слова правителя, пожалів його. Розсіялися на небі хмари, заспокоїлися хвилі, а вітри погнали корабель в інший бік. До ночі прибило корабель до якогось берега. Зійшов Міусі на землю — оглядається, де він.

У цей час з-за гори з’явився місяць, і правитель побачив, що вітер пригнав корабель до того самого селища, де жили Такеторі і Тростина.

Згадав тут Міусі про золоту пташку, що обіцяв привезти нареченій. Що він тепер скаже Тростині? Як зізнається, що злякався злих вітрів, що відрікся від свого кохання до неї? Не одружиться вона з таким боягузом!

Раптом правитель почув далекий стукіт молота.

— Це коваль працює! — здогадався Міусі. — Сонце ще не зійшло, а він уже в кузні…

І правитель поспішив до коваля.

— Зроби мені до полудня золотого птаха, — наказав він йому— І щоб був той птах не більший за нігтик на мізинці. Та запам’ятай: на кожному крильці його має бути десять тисяч пір’їнок. Якщо зробиш, як наказав, — одержиш у нагороду шовкову парасольку і нові гета!

Погодився коваль, почав працювати.

Опівдні прийшов правитель у кузню, а золотий птах уже готовий: сам завбільшки з нігтик, на кожному крильці десять тисяч пір’їнок. Сидить птах на долоні у коваля ніби живий, от-от полетить.

Поспіхом схопив Міусі чудо-птаха, нічого не дав ковалю і побіг до хатини Такеторі.

У хатині побачив він старого з донькою, поклав до ніг дівчини подарунок, промовив:

— Виконав я твій наказ, тепер хочу, щоб сьогодні ж було наше весілля.

Такеторі каже доньці:

— Шляхетний правитель виконав свою обіцянку. Тепер ти повинна виконати свою.

— Я свого слова не порушу, — сказала Тростина. — Тільки хочу довідатися, як хоробрий правитель добув у морського дракона золотого птаха.

Знечестив правитель себе неправдою, почав розповідати:

— Десять днів носили вітри по морю мій корабель. На одинадцятий день побачив я біля берега десятиголового дракона. Почали ми з ним битися. Відрубав я дев’ять голів у чудовиська, хотів відрубати десяту, але заблагав боягузливий дракон: «Візьми золотого птаха, тільки залиши мені життя!» Пожалів я його, залишив дракона живим. А золотого птаха привіз тобі в подарунок.

Вислухала Тростина розповідь, зітхнула сумно і раптом побачила, що до хатини біжить коваль.

— Безчесний правителю! — вигукнув коваль. — Я зробив усе, як ти сказав: викував тобі золотого птаха завбільшки з нігтик і на кожному крильці зробив десять тисяч пір’їнок. Але ти нічого не дав мені за мою роботу. Отже, птах цей не твій, а мій!

Сказавши так, коваль простягнув Тростині золотого птаха:

— Дарую його тобі!

Підійшла Тростина до коваля, стала поруч з ним, сказала суворо володарю Міусі:

— Не буду я дружиною ошуканця! Йди геть!

Осоромлений Міусі поспіхом утік. Засміялася радісно Тростина, сказала ковалю:

— Усі знатні правителі виявилися ошуканцями і боягузами. Тільки ти один зумів зробити все, що я побажала. Нехай батько призначає день весілля, я буду твоєю дружиною.

І тільки-но вона промовила таке, одразу ж затьмарилось сонце і на чорному небі зійшов величезний червоний місяць.

В розпачі Тростина сплеснула руками, залилася сльозами:

— Знаю я, чому в ясний полудень зникло сонце і зійшов місяць на чорному небі! Це розгнівався місячний цар за те, що покохала я земну людину. Тепер він забере мене до себе на місяць.

— Не віддам я тебе місячному царю! — вигукнув коваль і змахнув молотом. — Удень і вночі буду охороняти я твою хатину!

Нічого не сказала у відповідь Тростина. Тільки похитала гірко головою і пішла до хатини разом з батьком.

Залишився коваль сторожити хатину.

Але могутній місячний цар ковзнув своїми променями по очах коваля, і коваль заснув.

Опівночі володар місяця послав за Тростиною своїх слуг.

Опустилися слуги місячного царя на хмарі до хатини, відчинилися перед ними двері, увійшли вони до Такеторі.

Тростина їм каже:

— Повертайтеся на місяць без мене! Я кохаю коваля і не покину його!

Тоді хитрі слуги місячного царя промовили:

— Славний правитель місяця надіслав тобі весільний подарунок, дивись.

І вони відкрили скриню, у якій лежало кімоно такої краси, що його не соромно було б носити і дружині імператора.

Зраділа Тростина, надягла на себе кімоно.

Не знала вона, що вбрання це зачароване: хто надягав його, той одразу ж забував про своє минуле життя. Тільки сонячні промені могли зруйнувати чаклунську силу місячного вбрання.

Надягла Тростина кімоно, забула і про батька свого — старого Такеторі, і про нареченого свого — найвправнішого на землі коваля.

Посадили місячні жителі Тростину на хмару, і попливла хмара в небо.

У ту ж мить прокинувся коваль, забіг до хатини, а там тільки Такеторі — немає Тростини.

Розповів Такеторі, як слуги місячного царя обдурили його доньку, як повезли її на хмарі.

Глянув коваль у небо, схопив молот, побіг слідом за хмарою. Багато годин біг він, поки не зупинилася хмара над вершиною високої гори.

Видерся коваль на гору, вигукнув:

— Я тут, Тростино, я врятую тебе!

Але, тільки-но він вигукнув таке, хмара здійнялася і попливла до місяця. Нетямлячись від горя, коваль з такою силою вдарив молотом по горі, що вершина її тріснула, із тріщини вихопився вогненний стовп і огорнув хмару. Розтанула хмара від вогню, згоріли у полум’ї слуги місячного царя.

Тільки одна Тростина залишилася неушкодженою, тому що захищало її чарівне кімоно.

Опустилася Тростина на вершину гори жива і неушкоджена. Радісно вигукнув коваль:

— Біжимо скоріше, сховаємося, поки місячний цар не послав за нами навздогін своїх слуг!

Але на бідній Тростині було зачароване кімоно, вона дивилася на коваля і не впізнавала його.

— Ходімо ж, ходімо звідси скоріше! — квапив коваль.

Але Тростина як і раніше не впізнавала свого нареченого.

— Хто ти такий? — сердито запитала вона. — Йди геть, я не знаю тебе!

І вона відштовхнула коваля.

Тоді нещасний коваль вигукнув:

— Для чого мені жити, якщо ти розлюбила мене?! — І по цих словах кинувся в ущелину гори.

У ту ж секунду зійшло сонце, промені його освітили зачароване кімоно, і чарівна сила місячного вбрання зникла.

Одразу ж Тростина усе згадала: як викрали її слуги місячного царя, як врятував її коваль, як вона відштовхнула його і як він кинувся в ущелину гори.

Тоді і вона вигукнула:

— Я залишуся назавжди з тим, кого кохала!

Так вигукнувши, Тростина кинулася слідом за ковалем в ущелину.

Десять тисяч років минуло відтоді, як зникли з землі Тростина і коваль. Але люди в Японії дотепер пам’ятають про них. Багато хто запевняє, що Тростина і коваль не загинули і живуть у підземному палаці, ховаючись від гніву місячного царя. І коли вони розводять своє вогнище, то з ущелини до місяця здіймається стовп вогненного диму.

Відтоді японці називають цю гору Фудзі-сан, що означає Гора безсмертя.