Жив на світі Шигай-бай, прозваний за неймовірну жадібність Шик-бермесом[1]. В усьому степу не було більшого скнари, як він. Багато було у нього баранів, биків та коней. Але скнарість бая не мала меж. Для нього не існувало священного закону. Вхід до юрти Шигай-бая був закритий для подорожніх. За все своє життя він нікому не подав ні шматка.
— От, мене він нагодував би! — самовпевнено сказав Алдар-Косе.
— Навряд,— відповів відомий дотепник Жиренше.
Вони побились об заклад і домовились: якщо Алдар-Косе ухитриться попоїсти у Шигай-бая, то Жиренше віддасть Алдар-Косе все, що той забажає.
Алдар-Косе заправив поли халата за пояс, сів на коня й вирушив у дорогу. Надвечір він дістався до аулу Шигай-бая. Коли Алдар-Косе під’їхав до юрти багача, то побачив навколо неї розстелений очерет. По шелесту очерету жадібний бай дізнавався про те, що наближається гість, і встигав ховати їжу, яку готували вдома.
Алдар-Косе потихеньку розсунув очерет і вивільнив собі і прохід до юрти. Тоді знайшов маленьку дірочку в кошмі й зазирнув усередину. На таганці кипів казан. Шигай-бай начиняв ковбасу. Господиня патрала гусака. Служниця смалила баранячу голову, а дочка місила тісто. Несподівано ввійшов до юрти Алдар-Косе і привітався. Миттю зникли ковбаса, гусак, бараняча голова й тісто.
Гість удав, що нічого не помітив.
Шигай-бай удавано усміхнувся:
— Раді бачити тебе, Косе! Сідай, будь гостем! Тільки вибач, нічим тебе почастувати.
— Що ж, і на доброму слові дякую! — відповів Алдар-Косе і сів на найпочесніше місце в юрті.
— Що нового чути по степу? — поцікавився хазяїн.
— А про що ти хочеш знати, ласкавий Шигай-баю? Те, що я бачив, чи те, що я чув?
— Чутки частенько бувають брехнею. Я їм не вірю. Краще розкажи про те, що ти бачив.
Алдар-Косе почав розповідати:
— Їду я до тебе й бачу: шляхом повзе довга-предовга змія. Побачила вона мене, засичала й скрутилася так само, як та ковбаса, що ти сховав під себе, ласкавий Шигай-баю. Я схопив каменюку завбільшки з баранячу голову, схожу на ту, на якій сидить твоя служниця. Влучив я каменюкою в змію, вона одразу стала, мов тісто, на якому сидить твоя дочка. Коли я сказав хоч одне слово неправди, хай мене обпатрають, як гусака, якого сховала твоя дружина.
Шигай-бай почервонів од злості й кинув у казан ковбасу. Хазяйка опустила туди ж обпатраного гусака, а служниця — обсмалену баранячу голову.
І дружно мовили:
— Хай вариться п’ять місяців!
Алдар-Косе швидко роззувся, поставив свої чоботи біля дверей і сказав:
— Відпочиньте мої чобітки десять місяців.
Після цього він простягнувся на кошмі, бо було вже пізно, і вдав, що спить. Господарі почули, як гість хропе, і теж полягали спати.
Алдар-Косе дочекався, коли всі міцно поснули, тихенько встав, підкрався до казана, виловив гусака, з’їв його, потім дістав баранячу голову й закінчив вечерю ковбасою.
Наївшись, він порізав на клапті шкіряні чоботи баєвої дочки й кинув їх у казан.
Ситий і задоволений своєю витівкою, Алдар-Косе ліг спати.
Вночі Шигай-бай прокинувся, розбудив тихенько сім’ю й звелів подати вечерю. Гостя він, звичайно, не запросив.
Почали господарі їсти. Жували-жували ту шорстку шкіру і ніяк не могли розжувати, замалим зуби не поламали.
— Сховай м’ясо на завтра,— сказав Шагай-бай, а нам налий сурпи.
Минула ніч. Зібрався Шигай-бай у поле, покликав дружину й каже їй на вухо:
— Дай мені з собою айрану, тільки так, щоб не побачив той Косе.
Дружина наповнила видовбаний гарбуз айраном і подала чоловікові. Шигай-бай сунув гарбуза в кишеню і хотів було вийти з юрти. Та коли Косе побачив, що кишеня у нього випинається, кинувся хазяїнові на шию й ну обнімати його.
— Бувай, ласкавий Шигай-баю, сьогодні, напевно, я поїду від тебе.
А сам вертить бая, торсає щосили. Айран з гарбуза так і полився на ноги баю. Багатій терпів, терпів і не витримав. Кинув гарбуза й закричав:
— Бери, пий мій айран, пий, хоч лусни!..
Пішов Шигай-бай голодний із дому. Іде він степом і думає: «Як мені спекатися цього докучливого гостя?»
Наступного ранку бай каже дружині пошепки:
— Спечи, жінко, коржика, тільки так, щоб Косе не бачив! Спекла дружина коржика, вийняла його з гарячого попелу й подає чоловікові. Той тільки відкусив шматок, як заходить Алдар-Косе. Шигай-бай миттю сунув коржика за пазуху. Але Алдар-Косе помітив це.
— Напевно, я сьогодні поїду! — сказав він і обняв хазяїна, мовби прощаючись.— Ласкавий і шановний Шигай-баю! Вже й не знаю, як віддячити тобі за твою гостинність…
Кажучи ці слова, Алдар-Косе все міцніше й міцніше притискав до себе хазяїна. Гарячий коржик пік баю голий живіт.
Нарешті Шигай-бай не витерпів і крикнув:
— Та подавися ти моїм хлібом! Бери, жери!
Але Алдар-Косе з’їв коржика й не подавився. А бай знову пішов у поле голодний.
Минуло кілька днів. Шигай-бай ніяк не міг спекатися непроханого гостя. Кожного ранку той збирався в дорогу, але так і залишався до наступного дня.
Алдар-Косе приїхав до Шигай-бая на вороному жеребці з чималою лисиною. Він стояв у конюшні разом з кіньми хазяїна. Багач вирішив помститись Алдар-Косе й зарізати його жеребця. Але Косе підслухав розмову хазяїна з дружиною й дізнався про злий намір бая.
«Зачекай, ти ще пошкодуєш, скнаро!» — сказав сам собі Косе і пішов до конюшні.
Він заліпив лисину своєму коню, а на лобі одного з коней Шигай-бая, теж вороної масті, намалював крейдою білу пляму.
Опівночі Шигай-бай пішов до конюшні й закричав звідти:
— Косе! Вставай, твій жеребець заплутався у поводі. Зараз він здохне!
— Та заріж його швидше, щоб м’ясо не пропало! — сказав Алдар-Косе й повернувся на інший бік.
Шигай-бай зарізав вороного жеребця з білою плямою на лобі.
Уранці хазяїн та гість пішли білувати коня. Алдар-Косе опустився біля нього на коліна й став нарікати на долю, яка забрала у нього останнього коня. Непомітно він стер крейдяну лисину й радісно вигукнув:
— Слава Аллаху! Це не мій кінь, ласкавий Шигай-баю. Ти помилився. У мого — біла пляма на лобі.
Не довго думаючи, Алдар-Косе побіг до табуна, знайшов свого жеребця, витер йому лоб і підвів до Шигай-бая:
— Ось мій кінь!
Бай від гніву ладен був на шматки роздерти Алдар-Косе, та насилу стримався.
Нарешті, на превелику баєву радість Алдар-Косе по-справжньому почав збиратися додому. Подивився він на свої драні чоботи й сказав:
— Треба їх полатати. Чи не даси мені біз[2], ласкавий Шигай-баю?
Бай поспішав у степ до своїх баранів і відповів:
— Жінко, віддай йому те, що він просить!
Вийшов хазяїн з юрти, Алдар-Косе каже старій:
— Шигай-бай наказав віддати мені вашу дочку Біз!
— Ти що — збожеволів? — обурилася стара.— Та хіба я віддам красуню такому пройдисвітові, як ти?
— Не треба кричати,— відповів Алдар-Косе,— Чоловік наказав, а ваше діло — слухатися.
— Мій чоловік не дурний. Іди геть!
— Тоді спитаймо його.
Вони й побігли навздогін за баєм. Алдар-Косе крикнув:
— О ласкавий Шигай-баю! Ваша дружина не дає мені біз. А без біз я не можу вирушити в дорогу.
Шигай-бай злякався, що Алдар-Косе ще затримається в його юрті, й гукнув дружині:
— Віддай йому швидше біз, і хай він іде собі!
Жінка так і заклякла від подиву. Алдар-Косе швидко осідлав свого коня, посадив попереду себе дівчину, яка давно мріяла покинути батька-скнару, й зник у степу. А мати так і стояла на дорозі здивована і розгублена.
Привіз Алдар-Косе Біз у свій аул, залишив її, а сам поїхав до Жиренше. Розповів він, як обдурив жадібного бая, і каже:
— Ти мені програв. Я жив у Шигай-бая і був ситий.
— Ну, то й що,— відповів Жиренше,— обдурити бая-дурня неважко. Ти ось спробуй мене обдури. Тоді візьмеш усе, що бажаєш!
Алдар-Косе погодився, і вони поїхали у степ. Жиренше їхав верхи, а Алдар-Косе ішов пішки. Пройшли друзі близько кілометра, раптом Алдар-Косе зупинився й каже:
— Щоб тебе обдурити, мені потрібен строкатий мішок, а він залишився вдома. Піду назад.
— Візьми мого коня, щоб даремно не гаяти часу! — запропонував Жиренше.
Алдар-Косе сів на коня, трохи від’їхав і сказав:
— Ось я тебе й обдурив. Був у тебе кінь, а тепер його нема! На все добре, Жиренше!
Алдар-Косе поскакав, а Жиренше побіг додому.
Вдома Жиренше розповів дружині про свою біду.
— Гаразд,— сказала вона.Сиди вдома й чекай на мене. Я повернуся з коцем.
Взяла вона стару ковдру, згорнула її так, наче дитину закутала, й побігла напереріз Алдар-Косе. Зустрілися вони і пішли далі разом. Добралися до річки. Бачить Алдар-Косе, що його супутниця збирається вбрід переходити річку, й каже їй:
— Дай мені дитину, я перевезу її на той берег.
— Вона може прокинутися,— відповіла жінка.
— Тоді бери мого коня і їдь.
— Дякую!
Сіла жінка на коня, дійшла до середини річки й мовила:
— І найхитрішого хитруна може обдурити проста жінка. Не сумуй, Алдар-Косе, ти, здається, ще молодий! Коли виростуть у тебе борода й вуса, можливо, й жінку обдуриш. Хай тобі щастить!
Переправилася жінка на другий берег, помахала Алдар-Косе рукою й поскакала додому на коні свого чоловіка.
