Один селянин мав коня із зірочкою на лобі. Навесні кінь ходив у плузі, тягнув борону, восени молов на тоці збіжжя, взимку возив на санях воду, словом, знаходилася для нього робота щодня. Але минули роки, Білозорий постарів, нічого вже робити не міг.
— Іди тепер своєю дорогою, — сказав йому господар та и вигнав у гори. Довелося звикати коневі до нового життя.
Одного разу зустрілася йому лисиця.
— Чого це ти вуха повісив? — питає. — Сумуєш, вигляд у тебе — гірше нікуди. Що за лихо спіткало тебе?
— Правду кажеш, лисичко, лихо, — поскаржився Білозорий. — Щедрість і скнарість, виявляється, в парі не ходять. Скільки років я вірно служив господареві, а дослужився до того, що він безжалісно прогнав мене.
— Що ж ти думаєш робити тепер? Треба шукати якийсь вихід.
— Який там вихід, — похнюпився Білозорий. — Господар погодився б мене годувати хіба що тоді, якби я зловив і привів йому лева. Але де вже мені зробити таке!
Послухала лисичка коня та й каже:
— Я допоможу тобі, покладися на мене.
— Нехай буде по-твоєму.
— Зробимо так: лягай отут і відкинь копита, наче тобі вже кінець прийшов. А далі побачиш, — сказала лисичка і побігла.
Білозорий, поклавшись на долю, так і зробив. А лисичка недалечко й відбігла, зупинилася біля печери, де мешкав пристаркуватий лев.
— Здрастуй, леве! — гукнула вона. — Ти, напевне, голодний. Ходи зі мною, я нагодую тебе.
Лев кліпнув очима, позіхнув, широко роззявив пащу, неквапом виліз із печери і рушив услід за лисичкою. Коли ж угледів коня, що лежав, наче мертвий, кинувся до нього.
— Май терпіння, — зупинила його лисичка. — Кінь нікуди від нас не втече. А тобі треба берегти свою гідність. Негоже гризти кістки де заманеться. Забрав би коня додому й ласував би там досхочу.
— Як же я заберу його? — рикнув роздратований лев.
— Щось можна придумати. Зробимо так: я прив’яжу коня тобі до хвоста, а тоді вже тягни його, куди схочеш.
Пристав на таку пораду лев. Лисичка обернула його хвостом до коня, розправила довгий кінський хвіст й обережно зв’язала ним левові задні ноги. Не встиг той отямитися, як лисичка гукнула:
— Ну, Білозорий, тепер не гайся, коли маєш розум!
Ще й стьобнула коня через спину.
Білозорий миттю схопився на ноги та й поволік лева за собою. Той заричав так, що й казати годі: затремтіли скелі, захвилювались озера, а річки потекли назад.
Через гори й долини приволік Білозорий лева аж до хати свого господаря. Господар зрадів, коневі накидав сіна й більше ніколи не проганяв його з дому.
