Чарівний батіг

Китайська казка

В одному селі жив колись юнак на ім’я Ван. Цілими днями він та його старий батько працювали в поміщика, щоб заробити жменю рису або миску кукурудзи. Так тривало кілька років. Та одного разу батько занеміг від непосильної праці і вранці не підвівся з ліжка. Минуло кілька днів, і старий помер. А в хлопця хоча б мідяк був за душею. Довелося йти до поміщика, щоб допоміг поховати старого. !

Скупий поміщик довго ходив по хаті, розмірковуючи, а тоді сказав:

— Гаразд, допоможу я тобі, але з умовою, що ти три роки на мене працюватимеш!

Відтоді Ван став пастухом. Сонце влітку сходить дуже рано, але ще раніше від нього прокидався юнак і гнав поміщицьку отару в гори на пасовисько.

Одного погожого дня, коли добряче пригріло сонце, пастух сховався в затінку під деревом і почав слухати, як співають пташки. Голодний вовк тим часом виповз із яру, схопив овечку і втік. Спохватився хлопець, кинувся шукати пропажу, та де там. Так і довелося гнати отару додому без однієї овечки.

Дома поміщик перелічив овечок і виявив, що одна пропала. Накинувся на Вана і ну його бити та ще й дорікати:

— Так оце ти віддячив мені за мою доброту, ледацюго? Іди ж тепер у гори і не повертайся доти, доки не знайдеш мою овечку!

Що поробиш? Найнявся, як продався. Взяв хлопець кілька кукурудзяних млинців, батога і подався на пошуки. Ішов, куди очі бачать, час від часу виляскував батогом і проклинав свого господаря за жорстокість та жадібність.

Чи довго, чи недовго він ішов, і сам не пам’ятає, та раптом дорогу йому перетнула ущелина. Подався праворуч, потім ліворуч. Бачить — місточок через ущелину, а но тому місточку якийсь дід шкандибає, спираючись на милиці. Нараз зачепився за щось і впав у річку. Ван спочатку оторопів від несподіванки, а потім кинувся у воду й за кілька хвилин витяг старого на берег.

— Спасибі тобі, сміливцю юний,— сказав старий,— ти мене від смерті врятував. Зроби ще одне добре діло: віднеси мене додому, бо я зовсім знесилів.

Очумавшись у своїй хатині, старий спитав:

— А як ти, синку, опинився в цій ущелині?

Юнак розповів йому, як поміщик побив його за те, що вівця пропала, і вигнав з дому, наказавши будь-що знайти її. Старий, вислухавши сумну розповідь, ласкаво поплескав юнака по плечу.

— Ти ж сміливий, хлопче, а сміливому не гоже боятися багатих. Послухай, що я тобі скажу. Світ, правда, неблизький, але знаю я одну гору. В тій горі — велика печера. Чого тільки немає в тій печері: і золото, й срібло, й перлини та всілякі самоцвіти. Здобувши це багатство, щасливим станеш не лише ти один, а й усі бідняки з вашого села. Правда, на тій горі багато диких звірів, але ж ти не боягуз!

Вислухав Ван старого і пішов тими стежками, про які йому той розповів. Ішов дуже швидко, немов бурею його несло, але тільки надвечір побачив ту гору. Ледь-но ліг на лісовій галявині відпочити, як десь неподалік почулося звіряче гарчання. Озирнувся довкола й зомлів: лісовою стежкою йшли тигр, вовк, лисиця та мавпа.

Зовсім було розгубився хлопець, а потім зібрався з духом і поліз на дерево. Сидить на гіллі, чекає, коли звірі підуть далі. А вони зупинилися саме біля того дерева і посідали кругом. Рантом тигр заговорив людським голосом:

— Збігай-но, мавпо, в печеру та принеси мені чарівного батога. А то щось давненько вина не пробував…

Мавпа підбігла до скелі і зникла в розколині. А за кілька хвилин повернулась і поклала перед тигром батіг. Той крутнув ним у повітрі і сказав:

— Подати нам вина та закусок!

Не встиг хлопець і оком мигнути, як під деревом з’явився стіл із винами та всілякими закусками. Звірі, зручно вмостившись, почали їсти. Лисиця під кінець пісні співала, а мавпа танцювала. Коли ж усі потомились від гульні, мавпа віднесла батіг у печеру. Звірі посиділи ще трохи, а потім розійшлися.

Ван спустився з дерева і побіг до скелі. Зайшов до печери і аж ойкнув від подиву: чого тільки в тій печері не було! І зброя всяка, й срібло, і золото, і коштовне каміння. А от батога ніде не видно. Почав хлопець його шукати. Довго шукав, усю печеру облазив, нарешті побачив у кутку скриньку. Підняв віко, а там батіг. Схопив його Ван і, не тямлячи себе від радості, вибіг із печери і мерщій додому.

Раптом відчув, що хтось у нього за спиною дихає. Рвучко озирнувся, а перед ним стоїть кінь осідланий. «Це, певно, дід мені послав його»,— подумав Ван і скочив на коня. Той одразу ж рвонув з місця і помчав, мов вихор.

Тим часом поміщик сидів посеред двору на килимі і курив опій. Зачувши тупіт, він вирішив, що це, мабуть, якийсь чиновник приїхав у їхнє село, схопився з місця і кинувся до воріт зустрічати шановного гостя. Глянув у той бік, де клубочилась курява, і очам своїм не повірив: на коні його наймит Ван!

«Поглянь, як набундючився, негідник! Гаразд, побачимо, чим ти за вівцю розплатишся»,— подумав поміщик і звернувся до юнака з такими словами:

— А, це ти, Ване? Нарешті повернувся. Ходімо вечеряти, ми на тебе чекали!

Юнак навіть не відповів поміщику, а повернув у бік селянських будиночків. Бідняки щиро раділи, побачивши, що він живим повернувся.

— Брати! — звернувся до них Ван.— Розпочнемо по-новому жити. Гуртом працюватимемо і лише на себе, а не на поміщика! Будуть у нас і пельмені, й пампушки, і рису вдосталь!

— Чи не прислав нам владика небесний мішок з золотом у подарунок? — пожартував один із бідняків.

— Атож, прислав! — засміявся юнак.— Ходімо зі мною, покажу!

Привів Ван бідняків на луку. Там невідомо звідки з’явився стіл зі стравами, яких селяни не те що не куштували, а навіть не бачили ніколи. Попоїли прості люди, але на столі ще стільки залишилося, що не знали вони, куди все це подіти.

Дивлячись на радісні обличчя своїх наймитів, поміщик від заздрості та досади місця собі не знаходив. Нарешті не витримав, підійшов до Вана й питає:

— Чи правда, що ти знайшов чарівного батога?

— Правда,— відповів юнак і повідав колишньому своєму господареві про все, що з ним сталося.

«Оце справді диво,— подумав поміщик, коли дізнався про печеру.— Та маючи такий скарб, я стану найбагатшою людиною в Китаї».

Прибіг він на своє подвір’я, набрав усякої їжі і вирушив у дорогу.

Біг він, скільки духу йому вистачило, та лише на другий день насилу дістався до тієї гори, де жили звірі. Виліз на дерево і тільки тоді подумав, а чи не обдурив його Ван? Поки він сидів на дереві та розмірковував, з глибини лісу вийшли звірі. Зупинилися під деревом і сіли в коло. Тут тигр і каже:

— Сходи но, мавпо, до печери та принеси мені чарівного батога. Давненько я винця не куштував!

Пішла мавпа до печери, але за хвилину вискочила звідти й закричала:

— Повелителю, батога хтось украв!

Від цих слів звірі враз оскаженіли, кинулися гуртом до печери, все там перевернули, а батога й справді немає. Тоді лисиця запропонувала:

— Давайте злодія шукати, може, він ще не встиг утекти далеко. Мені здається, що я чую людський дух!

— Твоя правда, лисице! — закричала мавпа.— Гляньте, друзі, он там, на дереві, хтось причаївся. Це він украв нашого батога!

— То давайте його, мерзотника, сюди! — заревів тигр.

Стягли звірі поміщика з дерева і вмить роздерли його на шматки. Ось так загинув жадібний і жорстокий поміщик, а Ван і досі живе.

Цзун-Довгий День

На всю провінцію прославився своїм багатством зажерливий поміщик Цзун. Його прибутки зростали з кожним днем, але йому все було мало. Перекидаючись з боку на бік на м’якій перині, він цілісінькі ночі мріяв про те, як розбагатіти ще більше.

Одного разу, коли аж перед світанням він усе-таки заснув, йому приснився сон, ніби він знайшов спосіб подовжити добу аж на шість годин.

Ледве-но прокинувся, одразу ж склав руки і почав благати небесного владику подовжити добу. А в душі заздалегідь радів, що тоді наймити працюватимуть на нього щодня на шість годин більше, ніж досі.

Прочули селяни про поміщицькі молитви, і їм моторошно стало. Ще б пак! Вони й так працювали на Цзуновому полі годин по дванадцять. А господар не дозволяв їм навіть спину розігнути. Коли ж хтось із його наймитів хотів перепочити, Цзун кричав:

— Ледащо! Працювати треба! Відпочинеш, коли для цього час настане!

Ось чому так злякалися селяни, дізнавшись про його молитви. Вони боялись, що бог почує його благання і вдовольнить його.

Якось під вечір до поміщика завітав чернець. Коли Цзуну доповіли про гостя, він вибіг йому назустріч. Посадив до столу, наказав добре почастувати і влаштувати на нічліг. А піклувався він про ченця тому, що чув, ніби ченці здатні всілякі творити чудеса.

Коли вранці чернець прокинувся, Цзун зайшов до нього в кімнату й почав розповідати:

— Не один день і не одну ніч молю я бога, щоб явив чудо. Чи не зміг би ти, вельмишановний, допомогти мені?

І він признався ченцеві, що його непокоїть. Чернець, вислухавши його уважно, відповів:

— Бог почув твою молитву. Тепер усе залежить від тебе самого. Доба матиме стільки годин, скільки ти зумієш пропрацювати без відпочинку на своєму полі.

Зрадів Цзун: «Якщо голодні наймити здатні працювати на мене по дванадцять годин на день, то я хоч один раз та зумію витримати без відпочинку годин тридцять. Тоді доба матиме тридцять годин, і я стану найбагатшим в усьому світі».

Ще й сіріти не починало, а Цзун уже був на ділянці, де росли земляні горіхи. Взявся він їх викопувати. Услід за ним по рядках ішов чернець. Першу годину поміщикові працювалося легко й весело. В кінці другої години він уже відчув утому і вирішив хоч на хвилинку розігнути спину. Але чернець закричав на нього:

— Ледащо! Працювати треба! Відпочинеш, коли для цього час настане!

Важко дихаючи, Цзун знову взявся за мотику. Коли зійшло сонце, з нього уже стікав десятий піт. Він навіть не помічав, що всі його наймити покидали роботу і чекають, чим же закінчиться поміщицька витівка. До того ж, де ще таке диво побачиш, щоб поміщик та на своєму полі працював?

Витер Цзун рукавом піт з чола і хотів спитати ченця, скільки вже минуло часу відтоді, як він прийшов на поле, але так стомився, що й слова вимовити не зміг. А чернець гукає на нього:

— Працюй, ледащо, працюй! Хіба не бачиш, яка тінь довга: і трьох годин ще не минуло.

Копнув поміщик мотикою ще разів зо два чи зо три і відчув, що в нього підкошуються ноги. Певно, вся сила в землю перейшла. Упав він на ділянку, але й тут пожадливість брала своє. Мотику тримати в руках сили бракувало, то він заходився розгрібати землю руками. Обідрав собі пальці до крові, далі не витримав і тихо питає:

— Скільки я пропрацював?

— Через чотири години обід настане,— відповів чернець.

Від цих слів поміщик зомлів.

Наймити поклали свого пана на ноші й віднесли додому. Цілком зрозуміло, що того ж дня на його полі ніхто не працював. А чернець перед обідом кудись зник. Опісля дехто з наймитів казав, що ніякого ченця не було. Просто один із селян нап’яв на себе чернечий одяг і провчив жадібного Цзуна.

Коли після цього випадку поміщик ішов вулицею, всі, кепкуючи з нього, казали:

— Дивіться, іде Цзун — Довгий День!


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up