Мімоза

В якому краю, невідомо, у якісь часи трапилася ця історія. Та й чи не все одно? Може, далеко — там, де небо із землею сходяться. А може, близько — рукою подати.

Жив на світі юнак. Пригожий та ставний. Щодня ходив до річки рибу ловити. І щоразу діда там зустрічав.

Сидить старий на березі і тихо так приказує:

— Ловися, ловися, ловися! Ловися, ловися, ловися! Іди, мала рибка, приходь, велика!

Почав за ним юнак нишком стежити та підглядати. Великі рибини усі до старого пливуть. Не витримав якось юнак і каже:

— Добрий дідусю! Навчи мене рибу ловити, як ти ловиш!

Підняв старий голову і відповідає:

— Не буду я тебе навчати рибу ловити. Хлопець ти, бачу, чесний, іди краще берегом уздовж річки, чекає на тебе удача.

Мовив таке старий, труснув волоссям, тільки хвилі по воді забігали, а сам зник.

Здивувався хлопець і думає: «Не інакше, як старий цей — безсмертний шеньсянь[1]. Послухаюсь я його, піду берегом, може, й справді удача на мене там чекає».

І пішов юнак берегом. З полудня йшов до вечора. Уже сонечко зникло, зірки на небі з’явилися, місяць засяяв.

Раптом бачить юнак — перед ним велика заводь, уся лотосами поросла. І місяць начебто яскравішим став. А може, не місяць це, а лотоси так блищать. Замилувався юнак, задивився, аж раптом бачить — листя лотосів легенько заворушилося, квіти заколихалися. Зробив юнак крок, та, певно, на зелений лишайник наступив, послизнувся й упав. А як піднявся на ноги і навколо озирнувся, місця цього не впізнав.

Зірки з неба на землю спустилися, розсипали свої вогники по смарагдовим шовковичним деревам. Маленький будиночок у гаї стоїть, двері трохи відчинені, у щілину видно, як дівиця при лампі шовк тче. На дівиці довга спідниця, начебто темно-зелений лотосовий лист у полум’ї лампи світиться. У волосся, чорне, неначе воронове крило, устромлений свіжий пуп’янок лотоса. Підійшов юнак до будиночка і запитує:

— Де це я опинився?

Кинула дівчина ткати, підвела голову і відповідає:

— Не стану тебе обманювати. Потрапив ти до Села лотосів, а я — Діва-лотос. Якщо втомився в дорозі, до будинку заходь, відпочинь.

Дівчина була дуже гарною, начебто лотос під місяцем. Зрадів юнак, до будинку увійшов, а дівиця вимовила слово, друге, опустила голову і знову ткати узялася. Та так швидко, що й не розгледіти, як вона човник під основу пропускає. Тільки срібний наперсток білою доріжкою блищить.

Мовчить дівчина, зібрався юнак іти — не утримує, мовчки до дверей проводжає. Ступив юнак крок, ступив другий, озирнувся — усе зникло, тільки заводь велика блищить. Стоїть юнак і думає: «Напевно це квітка лотоса феєю обернулася. От би мені таку безсмертну діву за дружину взяти».

Повернувся юнак додому, робити нічого не може, не лежить у нього душа до роботи.

Ще й не смеркло навіть, а він уже до лотосової заводі подався.

Сонце ніяк не сховається за гори, по воді золоті блискітки розсипало, залило багрянцем лотоси. Ледве дочекався юнак темряви, дивиться — перед ним Діва-лотос з’явилася. Ласкава така, ласкавіша, ніж учора. Веліла дівчина юнакові рвану куртку зняти і давай її лагодити: стібок за стібком, стібок за стібком. Полагодила і юнакові подала.

А юнак подивився на дівчину і каже:

— Адже я зовсім самотній на цьому світі!

Діва-лотос начебто не чує, голосу не подає, проводжає юнака до дверей.

Повернувся юнак додому вже за північ. Ніяк місця собі не знайде: сяде — не сидиться йому; стане — не може спокійно стояти. І побіг він знову до річки.

Над річкою білий туман стелиться, черевики від роси змокли. А юнак біжить щодуху.

Примчав до лотосової заводі, коли вже птахи на вербах заспівали. Сонце зійшло, розігнало туман. Ще прозорішою здалася юнакові вода у заводі, ще чистішим листя лотосів, а по ніжних пелюстках перлини-росинки перекочуються. Навколо аромат лотосів розливається.

Йде юнак уздовж заводі, дивиться — у середині квітка здіймається, найбільша, найкрасивіша.

Почав юнак гадати: «Чи не ця квітка Дівою-лотосом обертається?» Тільки-но подумав він таке, дивиться — поворухнулася квітка, і на воді звідкись з’явилася Діва-лотос.

Іде діва хвилями, тільки спідницю довгу вітер розвіває. На радощах забув юнак, що перед ним фея, вирішив підтримати її, щоб під воду не пішла, але тільки-но простягнув руку, діва вже на березі стоїть. І радіє вона, і засмучується.

Каже діва:

— Не хоче мій батько, щоб я з простим смертним зналася. Ніколи ми більше з тобою не побачимося.

Начебто громом вразило юнака. Став він, з місця не рушить, а потім заплакав, та так гірко.

Побачила дівчина, як він горює, як побивається, головою труснула і промовила:

— Якщо не відаєш ти страху і немає в тебе, як мовиться, «трьох сердець і двох думок», давай утечемо з тобою до самого краю неба на острів морський.

Ще сльози в юнака не попросихали, а вже він посміхнувся:

— З тобою всюди мені радість — хоч у високих горах, хоч у диких лісах.

Висмикнула дівчина з волосся пуп’янок лотоса, дмухнула на нього — розкрилася квітка: на кожній пелюстці перлина переливається, навколо зеленої маточки тичинки-зірочки, наче золото, блищать! Підняла дівчина правою рукою квітку, немов парасольку розкрила, лівою рукою юнака за руку взяла, і полетіли вони в піднебесся. Білі хмари їх по спинах гладять, орли в них під ногами крилами махають. Так високо вони летять та так швидко, що й описати неможливо. Ні з чим їх не порівняєш, хіба що з чудесною зіркою, що падає. Начебто часу зовсім мало проминуло, а вони вже на землю опустилися, прямісінько в гірську ущелину. Подивився юнак під ноги — усе травою поросло, а на траві каміння розкидане. Подивився навколо — височенні гори усюди стоять. Засумував юнак, а Діва-лотос радіє:

— Я ткати стану, а ти полювати, от і будуть у нас їжа та одяг.

— А жити де будемо? — запитує юнак.

— Не твоя це турбота. Переміню я шовкову спідницю на полотняну, не гірше за тебе зможу соснові гілки ламати та шовковичні дерева саджати.

Так і зробила дівчина: скинула довгу зелену спідницю, кинула під ноги, полетіла спідниця, закрутилася і почала тихенько на землю опускатися.

Підвела дівчина юнака до того місця, де спідниця опустилася. Дивиться юнак — замість спідниці заводь велика, наче смарагд блищить. Посередині заводі будиночок стоїть. До нього місток перекинутий. Перейшли юнак з дівчиною місток, увійшли до будинку — просторо там і всього вдосталь: казан, чашки, ковшики, тази, циновки, ковдри, начиння різне, навіть ткацький верстат біля стіни стоїть.

Уранці юнак на полювання зібрався. Вибігла Діва-лотос до воріт, витягла з волосся пуп’янок лотоса, віддала його юнакові й каже:

— Візьми цю квітку, вона захистить тебе від усіляких гадів, від вовків і тигрів, від кровожерливих барсів. Побачать вони її — одразу втечуть. Тільки гляди бережи її, нікому не віддавай.

Узяв юнак квітку і рушив у путь. Видерся він на східні гори, а там зайці й справді людини не бояться, не розбігаються, фазани не тікають. Наловив він фазанів і зайців безліч, у зворотну путь зібрався. Йде і бачить — на гірському схилі шовковичний ліс зеленіє. Підійшов ближче, а це, виявляється, Діва-лотос шовковичні гілки ламає, між каменями встромляє. Не встигне встромити, а гілка вже на величезне шовковичне дерево перетворилася. Ламає діва соснові гілки, відпочинку собі не дає, ламає, між каменями встромляє. Руки до крові зранені, обличчя сонцем обпалене.

Шкода юнакові дівчини, кличе він її:

— Ходімо додому, відпочинемо трохи.

А діва сміється:

— Ми будинок тут збудуємо, господарством обзаведемося, от я і хочу, щоб заводь ця великим озером стала, а на горах шовковичний ліс виріс.

Полює юнак день, полює другий, на третій видерся він на західні гори. Дивиться — табун диких коней пасеться, цілі череди диких кіз прямісінько до нього біжать. Схопив юнак козу, скочив на коня, поскакав додому. А вдома на кані зелений шовк лежить. Бере Діва-лотос сувій шовку, на траві його розстеляє, шовк негайно на зелену воду перетворюється.

Смеркло, а Діва-лотос усе тче та тче свій шовк, ані рук, ані ніг від утоми не відчуває. Шкода її юнакові, він і каже:

— Ніч незабаром. Відпочинь трохи.

А діва сміється:

— Ми будинок тут збудуємо, господарством обзаведемося, от я і хочу, щоб заводь ця великим озером стала, а на горах шовковичний ліс виріс.

Минув день, за ним другий, місяць скінчився, другий розпочався. Невідомо, скільки часу минуло. Напевно, багато, тому що примітив юнак, що вже не така прекрасна Діва-лотос, як колись. Не так блищить її чорне волосся. Рожеве личко не так сяє.

Запитує її юнак:

— Чи не від праці та турботи постаріла ти зарано?

Нічого не відповіла Діва-лотос, тільки головою мотнула.

Вирушив юнак одного разу на полювання. З однієї гори спуститься, на іншу підніметься, з однієї ущелини вийде, до другої ввійде. І дістався він до левади по той бік гори. Підняв голову, озирнувся — ані квіточки ніде, ані травички, тільки печера чорніє. Думав юнак, думав, дивився, дивився та й поліз на гору. Узяв лотос, що дружина йому колись дала, і сміливо увійшов до печери.

Йде він, а в печері усе темніше стає, усе похмуріше, та й кров’ю начебто запахло. Раптом звідкись тигр вискочив, очі — два ліхтарі, паща роззявлена, от-от кинеться на юнака.

Одсахнувся з переляку юнак, квітку заповітну тигру показав, із квітки тої червоний промінь вирвався, тонкий і довгий, наче блискавка. Злякався тигр, геть побіг.

Пішов юнак далі, йде, йде, раптом назустріч йому зграя вовків. Хвости довгі по землі тягнуться, вуха сторчма. Оточили вовки юнака. Одсахнувся він з переляку, показав їм заповітну квітку. Вирвався з тієї квітки промінь-блискавка. Опустили вовки голови, навтьоки кинулися.

Пішов юнак далі, йде, йде, раптом бачить — попереду світліше стало. Пройшов ще небагато, перед високими воротами опинився. Відчинив ворота, дивиться — за воротами ліхтарі яскраві горять, свічки вогнем палахкотять.

Кан стоїть, на кані красуня. Обличчя біле, губи червоні, голос ласкавий, вигляд привітний. Заговорила красуня з юнаком, умить з кана зіскочила, назустріч кинулася. Згадав тут юнак Діву-лотос. Хіба порівняєш її з цією красунею? Увійшов на подвір’я, сів на кан, ближче до красуні.

А красуня щебече, сміхом дзвінким заливається, золотий келих вином наповнює, на срібних блюдах страви підносить. Покуштував юнак страв зі срібних блюд, із золотого келиха вина випив, красуня навколо нього так і в’ється. І взяв юнак її собі за дружину.

В утіхах та забавах не помітив, як три дні минуло, три ночі пролетіло. А про доброту Діви-лотос зовсім забув. Сам радіє, а не думає, як важко зараз на серці у феї лотосів. От і четвертий день настав.

— Хочу я рідних відвідати, — каже красуня, — та боюся гадів отруйних, тигрів злих і кровожерливих барсів.

Не став тут юнак роздумувати. Та й навіщо? Як кажуть люди, тричі по сім — двадцять один. Віддав він красуні квітку заповітну. Тільки вийшла красуня з будинку, ворота за нею з гуркотом зачинилися і стало темно.

Витягнув юнак руку — наткнувся на камінь, витягнув другу — знову камінь. І під ногами камінь. А за дверима тигри ричать, вовки виють. Раптом камінь під ногами заворушився, та й над головою камені от-от обваляться.

Почав юнак кричати — ніхто не відгукується, почав на допомогу кликати — ніхто не озивається. Страшно стало юнакові. Сів він біля каменя, засмучений.

А Діва-лотос у той час у будинку сиділа, шовк ретельно ткала. Потім підняла голову, дивиться — надворі вже полудень, а чоловіка досі немає та немає. Занило у діви серце. Поворожила вона на пальцях і одразу все зрозуміла: на землі година минає, а в печері день ніччю змінюється. Отже, цілих три дні милується юнак з жінкою-перевертнем.

Розгнівалася діва, сумно їй стало, не знає, що робити: рятувати його чи не рятувати. Зітхнула вона тихенько, зронила дві сльозинки і вирішила: «Нехай він не добрий, а поганий, усе одно врятую йому життя».

Швидше за вітер перебиралася вона з гори на гору, з ущелини в ущелину. І нарешті опинилася біля північного схилу тієї самої гори, де був ув’язнений юнак.

Хотіла Діва-лотос до печери увійти, дивиться — вхід величезними каменями завалений. Не стала вона часу гаяти, зійшла на вершину гори, зняла з пальця срібний наперсток і кинула. Упав наперсток просто на камені, і розсунулися вони тихенько: ані іскри не видно, ані гуркоту не чути; ані вузької щілини, ані широкого проламу. А тільки пробуравив срібний наперсток колодязь, круглий-круглий, глибокий-глибокий — дна не видно. Гору ту величезну прямо наскрізь пробив.

А юнак тим часом сидить у печері, ніяк йому з неї не вийти, темно навколо. Стисне пальці — кулака не бачить. Розтисне — долоні не видно. Страшно йому, туга серце стискає.

«Як же вибратися звідси?» — думає юнак. І тільки він таке подумав, освітилася печера, не встиг моргнути, а перед ним Дівалотос стоїть.

Узяла вона його за руку, за собою повела. Не встиг юнак спини розігнути, а вже на вершині гори опинився.

Діва нахилилася, срібний наперсток узяла, знову на палець надягла. І в ту ж мить колодязь зник, начебто його й не було.

Соромно юнаку і тривожно. Не розгнівалася на нього фея, тільки сльози в неї з очей закрапали, і каже вона юнаку:

— Не думала я, не гадала, що ти мене так скривдиш! Не приховала я від тебе, що є в мене два скарби: цей наперсток, що розсуває гори, та лотос. Візьму лотос у руки — можу синім небом літати, встромлю його у волосся — молодою назавжди залишуся.

Тільки-но Діва-лотос це вимовила, налетів на печеру грізний вітер. Жінка-перевертень його наслала. Схопила діва юнака за руку, і побігли вони геть від цього місця. Тепер заповітною квіткою володіла зла чаклунка, і не було у Діви-лотос сили такої, щоб її здолати. От і вирішила Діва-лотос затягти чаклунку до себе в ущелину. Недарма кажуть, що повільний човен швидкого коня обжене. Мчиться діва — бистриною пливе, юнак землі під собою не чує.

А чаклунка тим часом наздоганяти їх почала. Наблизитися не сміє, боїться Діви-лотос, а юнака кличе:

— Повернися!

— Гляди не обертайся, — каже Діва-лотос, — бо загинеш!

А чаклунка не вгамовується:

— Згадай, юначе, як добре нам у печері було! Як ми три дні милувалися! Про мою вроду згадай!

Слухав юнак, слухав, і завертілося в нього усе в голові, закрутилося. Не стерпів він, обернувся. А чаклунка змахнула хусткою, і ноги юнака самі до неї побігли.

Покликала тут чаклунка змію, сіла на неї верхи разом з юнаком і з вітром до печери полетіла.

Зітхнула Діва-лотос:

— Чи не хотіла я тебе врятувати! Чи я не намагалася! Та все дарма!

Незабаром підійшла Діва-лотос до печери чаклунки.

Дивиться — одяг лежить і кістки біля печери розкидані. Узяла Діва-лотос одяг юнака, підібрала його кістки, закопала біля своєї хатини.

Дуже працьовитою була Діва-лотос. Удень Шовковиків годує, шовковичні дерева саджає. А вночі при світлі лампи шовк тче.

Минув рік, другий, третій. З тих соснових гілок, що Діва-лотос у горах понатикала, великі сосни виросли, із шовковичних гілок темно-зелені шовковичні дерева здійнялися — усі гори навколо зеленими стали. Зелений шовк, що діва ткала, на блискуче кришталеве озеро перетворився. У темно-зеленому гаї різнобарвні метелики літають, на ніжно-зеленому озері лотоси квітнуть.

І от якось побачила Діва-лотос, що на могилці біля її хатини рослинка виросла. Торкнулася її діва, а рослинка засоромилася, згорнула листячко й поникла.

За кілька днів прийшов на озеро рибалити той самий старий, якого колись зустрів юнак. Діва-лотос розповіла йому все, що з нею сталося, нічого не приховала. Пішов кудись старий і незабаром приніс дівчині заповітний лотос, що він відняв у чаклунки. Встромила дівчина у своє чорне волосся лотос, знову воно заблищало, колишньою вродою засяяло личко.

Зібрав старий насіння тієї зеленої рослинки і пішов у далекі гори. А наступного року навесні зелені рослинки виросли усюди: і в гірських гаях, і біля самого моря на прибережних пагорбах, і навіть у маленьких садках біля будинків. І назвали люди ці рослинки сором-травою, чи мімозою. І донині тільки торкнешся мімози, а вона вже згорнула своє листячко і поникла.

І донині ходять світом люди, схожі на того юнака. Побачать нове — і одразу забувають про старе. І не соромно їм!