Був колись в одному селі бідняк Мацек, чоловік хоч і добрий, але но так, щоб дуже розумний.
Пішов він якось уранці до лісу по дрова. Збирає сушняк, обламує трухлі гілки та сучки, складає на купу, коли чує — хтось віддалік стогне, наче плаче жалібно, благає допомоги. Злякався Мацек і став вагатися, йти йому чи не йти. Але таки зважився, попрямував тихцем глянути, що там таке.
Бачить: величезна сосна звалилася на ведмедя й так придушила бідолаху, аж йому очі з лоба вилазять.
— Змилуйся, чоловіче добрий, рятуй мене! — жалібно стогне Бурмило.
Стало Мацекові ведмедя шкода, і взявся він до роботи: скільки сили в руках, підважує сосну, пхає під неї жердини. Ледве навалиться, обливаючись потом, впхне сошку, зараз і другу стромляє — впоперек. Аж із лоба йому піт капав, але врятував-таки ведмедя, а тоді й сам пішов додому.
Минув якийсь час, Мацек уже й забувся про ведмедя. Одного дня знову пішов у ліс по дрова, і раптом здибав на галявині Бурмила.
Зупинився ведмідь та й питає:
— Це ти, чоловіче, нещодавно врятував мені життя?
— Я. А хіба що?
— Бачиш, друже, я повинен неодмінно дати тобі якусь винагороду, бо дуже хочу віддячити за те, що ти врятував мені життя!
— А яку ж ти хочеш дати мені винагороду?
— Я повинен тебе з’їсти — іншої ради немає…
— Та як же тобі не соромно, кудлатий, їсти свого рятівника?!
— Л воно так тепер у світі ведеться, що кожен платить за добро злом, отож і я не можу тобі віддячити інакше.
— Дурні балачки! Лише негідники так роблять. Вдячність, справедливість завжди є, були і будуть у світі.
Ведмідь у сміх.
— Відколи живу,— каже,— ще зроду такого дурня не бачив! Але слухай, чоловіче! Я тебе помилую, як знайдеш хоч одного суддю, що розсудить справу на твою користь.
— Знайду! — гукнув Мацек і подався шукати суддю.
Іде і зустрічає дорогою селянина.
— Ходім зі мною, друже! — став прохати.— Розсудіть мене з ведмедем!
Та не на того натрапив…
Селянин пішов з Мацеком. Проте, ніби й слухає, яро що йдеться, а сам Мацека штовхає, підморгує й на вухо йому шепоче:
— Ти спершу скажи, скільки мені заплатиш, як розсуджу справу на твою користь. А як ні — програєш!
Ведмідь збагнув, що й до чого, та як загарчить:
— Правосуддя не можна апі купити, ані продати. Ви мені очей не замилюйте!
Мацек почухав потилицю.
— Ну ж і погано, коли людина — отакий суддя!
Та й побіг шукати іншого. Здибав дорогою вола, веде його, прохає, щоб розсудив по правді.
— Еге, чи я дурний?! — ревнув віл.— Ви — мої недруги, отож я тільки радітиму, коли хоч одного з вас лихо вхопить!.. Ще тільки бракувало, щоб я вас по правді розсудив!
Ревнув, задер хвоста і втік.
Мало не заплакав Мацек, але що зробиш — подався знову шукати суддю. Аж чує — ластівка щебече на гілці:
— Ти, Мацеку, такого суддю шукай, щоб був ані надто малий, ані надто великий!
«Гм! — подумав Мацек.— Коли так—треба покликати барана».
Знайшов барана, веде його іі питав:
— Ну, яка твоя думка щодо нашої справи?
Баран мекнув лайливо:
— Не знаю я ніякого правосуддя, не знаю також вдячності чи невдячності. Я можу лиш помекати. Але як вам треба згоди, зверніться до нашого вівчарського пса. То такий суддя, що кращого й не знайдеш! Тільки там що — хапає одного барана за шию. другого — за писок, третього — за спину… Тож усі ми — барани іі вівці — мусимо жиги в згоді. Ого! Наш пес— великий суддя!
Очі у ведмедя заблищали з радості.
— Чоловіче! — каже.— Вдячність до тебе гризе мене, ятрить дедалі дужче. Я неодмінно повинен з’їсти тебе, щоб віддячити.
— Стривай,— злякався Мацек.— це її баран дурний як нень. Відколи світ стоїть, жоден баран ще нікого но міг розсудити. Але зараз я таки приведу чесного суддю.
Біжить Мацек, кличе пса.
— Ти — щире створіння, незрадливе, певно, є в твоїм серці вдячність і справедливість.
Розповів усе як було й попрохав:
— Розсуди пас но щирій правді, по справедливості!
Замислився пес, а тоді й каже:
— Учора вночі розбійники вчинили напад на мого пана. Я вчасно загавкав, попередив його, врятував йому життя й маєток, а він мене сьогодні з подяки так одлупцював палицею, що ледве можу ходити.
Взяв Мацска розпач, і він кинувся геть. Біжить і сам собі думає-
«Ну й дурень же я, що послухав ластівку! «Не дуже великий, не дуже малий!» Пусті слова, га іі годі… Покличу коня, це таки справді щиросердна тварина!»
Причвалав кінь і каже:
— Вже хто-хто, а я добре знаю, що таке вдячність і справедливість, бо вожу все, що накладають на воза, ношу свого пана ще й тягаю плуга в полі…
— Ну й що?
— Пан мене голодом мордує, батогом шмагає — замість плати…
— Ой лихо! — розгублено вигукнув Мацек.— Невже ж таки немає в світі нікого, хто б розсудив нас по правді?
А ластівка одне цвірінчить:
— Шукай, Мацеку, в лісі, в лісі! Хай буде не дуже малий, не дуже великий! Оце буде справжній суддя!
— Нікого не треба кликати, тільки розумну лисицю!
Пішов Мацек і привів лисицю.
Хитруха хвостом верть сюди, верть туди, повела очима, вислухала Мацека та й каже:
— Дуже мені дивно, що ти, ведмедю, досі не схрумав дурного Мацека… Певне, тебе тяжко мучить сумління, бо ж найгірша річ у світі—мати отакий борг удячності й не заплатити за нього невдячністю. Схрумай ти цього селюка, бо як не з’їси, скажу, що й ти дурень.
Регоче ведмідь, аж на землю падає, труситься від сміху та й каже:
— Лисиця добре радить, бо ти, Мацеку, схуднеш, шукаючи отієї справедливості, а я ой як не люблю їсти худих!
У Мацека мурашки побігли по спині, коли побачив, що ведмідь облизується.
Побіг, бідолаха, кликати на суддю вовка, хоч не дуже йому вірив.
Вовк покрутив носом, глянув Бурмилові на волохате черево, а тоді й каже:
— Певне, тобі, ведмедю, не дуже дошкуляє голод, якщо дозволяєш цьому чоловікові бігати, шукати суддю! Хочеш, я його придушу, а з’їмо разом?
Та ведмідь буркнув, заскреготавши зубами:
— Не хочу я ніяких спілок з вовками!
А тоді каже Мацекові:
— Так чи інак — на моє виходить. Давай я тебе з’їм, щоб сплатити раз і назавжди отой борг удячності!
Але Мацек ублагав Бурмила, щоб той дозволив привести ще одного суддю.
Йде, бідкається вголос, а ластівка сіла перед ним на гілці й щебече:
— Мацеку! Мацеку! Справедливості десь-інде шукай! Знайди таке звірятко, що його всі кривдять удень і вночі, а воно нікому кривди не робить, одне — схованки шукає, щоб якось прожити.
— Де ж я, бідолашний, його знайду?
— Онде воно під кущиком, недалеко звідси, притулилося, ховається від вовка й лисиці, від пса й від людини. Гляди ж, підходь обережно, бо злякається, що ти хочеш його вбити, і втече.
Йде Мацек, виглядає, ступає тихо, обережно, як йому ластівка казала.
Раптом з-під куща зайчик вискочив; стриб-стриб до нього та й озивається:
— Я вже чув про твою пригоду з ведмедем і саме думав, як тобі допомогти.
— Ой зайчику, дай боже тобі щастя за таку добру думку І Бо ведмідь одне править — мовляв, немає, в світі ні вдячності, ні справедливості.
— Неправду каже ненажера-ведмідь! Є справедливість!
Прийшли до ведмедя, стали судити-рядити. Ведмідь мовить:
— Я повинен його з’їсти! Тільки хочу спершу переконатися, що таки немає в світі справедливості.
А Мацек твердить своє.
— Добре те, що ви кажете! — пискнув зайчик.— Але ж я мушу знати, як усе сталося, перше ніж дійшло до суду між вами.
— Я лежав під сосною,— пробурчав ведмідь,— а цей дурень сосну підважив і мене визволив — хай же тепер має за це винагороду!
— Мені треба на власні очі бачити, як ти лежав під сосною,— сказав зайчик.
— Бачу, що ти суддя такий, як треба! — зрадів ведмідь.
Пішли всі троє, знайшли те місце, де сосна привалила була ведмедя; жердини й сошки і досі ще її підпирали.
Зайчик і каже:
— Ану, Бурмилу, покажи мені, як ти лежав!
Ведмідь пропхався під сосну, а коли ліг на землю — зайчик моргнув Мацекові:
— Апу мерщій виймай жердини й сошки!
Мацек так і зробив, а ведмідь закректав і запросився:
— Ой, підважте сосну, бо вона мене душить!
— Ось бачиш, усе тепер так, як було спочатку: ніхто з вас нічого не винен — ні Мацек тобі, ні ти Мацекові. А ти, чоловіче, тікай мерщій додому, та не роби нікому зла! Бо справедливість і правда є в світі!.. Є і завжди будуть!
Кажуть, ведмідь таки виборсався з-під сосни, але відразу втік геть. Тільки його й бачили! Зайцеву науку вій запам’ятав назавжди.
