Були собі цар і цариця, а в них — три сини. От їхня мати цариця та ніколи з дому не виходила.
Стали сини в школу ходить, почали з них школярі сміятись, що їхня мати та ніколи з палацу не виходить. Вертаються вони додому та й скаржаться матері, що як з них у школі сміються через неї. Вона ото взяла та раз і вийшла. Де не взявся чорний ворон з чорного царства, підхватив її і поніс.
Пожурились сини трохи, а там і кажуть:
— Благослови нас, тату, підемо ми матір шукати.
Цар знарядив їх і одпустив.
От ідуть вони та й ідуть, аж дивляться: стоїть хатка, а в тій хатці бабка. Вони до тієї бабки:
— Чи не знаєш, бабко, як пройти до чорного ворона з чорного царства?
— Ні,— каже,— не знаю, хіба моя прислуга знає.
От як свисне, як крикне — біжить усякий звір: вовки і леви.
— Чи не знаєте ви,— питає,— шляху до чорного ворона з чорного царства?
— Ні,— кажуть,— не знаємо.
Пішли сини далі, ідуть та й ідуть, аж стоїть друга хатка, а в тій хатці бабка.
— Чи не знаєш ти, бабко, шляху до чорного ворона з чорного царства?
— Ні,— каже,— не знаю, хіба моя прислуга знає!
Зараз як свисне, як крикне — біжить усякий гад: ящірки і гадюки.
— Не знаєте ви, — питає,— де шлях до чорного ворона з чорного царства?
— Не знаємо,— кажуть.
Пішли вони далі, аж стоїть знов хатка, а в хатці третя бабка.
— Чи не знаєш ти, бабко, де шлях до чорного ворона з чорного царства?
— Ні,— каже, — не знаю, може моя прислуга знає.
От як свисне, як крикне — летить усяка птиця: орли і горобці, шуліки і гави.
— Чи не знаєте,— питає,— де шлях до чорного ворона з чорного царства?
— Ні,— кажуть,— не знаємо, хіба, може, тирка знає.
А то в неї була така вже тиркава та задрипана[1] якась птиця, що з одним тільки крилом.
— Послать,— каже,— по неї!
Зараз метнулись, притаскали її.
— Знаєш ти, де шлях до чорного ворона з чорного царства?
— Знаю,— каже.
— Так одведи оцих людей, та гляди мені, прямо доправ до красної дівиці — ясної зірниці, а не то, і друге крило одріжу.
От подякували брати й пішли, а та тирка попереду, то скоком, то летом попереду них, та привела — аж стоїть вогненний щит, так вогнем і пашить.
— Тепер,— каже тирка,— прощайте, ідіть собі сміло.
Старші ж брати злякались та й зостались, а Іван-царевич пішов та їм наказав:
— Ждіть,— каже,— або мене, або матері, хто-небудь вже з нас а прийде.
Ввійшов у той щит — щит розступився, Іван-царевич і пройшов.
От іде та й іде, коли це стоїть палац, а на воротях шість левів язики повисолоплювали, пити хочуть.
Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв; вони йому поклонились та й пропустили.
Пішов він у той палац, аж там спить красна дівиця — ясна зірниця. Він, як з дороги наморився, схилився на руку та й заснув.
От вона як прокинулась та до нього; ухватила шаблю, хотіла зарубати, а далі й одумалась: «Він мене не рубав. За що ж я його буду?»
Розбудила його, стала питати, чого він сюди зайшов.
— Та чорний ворон з чорного царства та украв нашу матір, так це я і пішов її діставати.
— То ж,— каже дівчина,— мій батько. Іди ж ти до другої сестри, та тебе направить.
Подякував він і пішов.
Приходить, аж стоїть другий палац, а на воротях дванадцятеро левів, роти пороззявляли, язики повивалювали — пити хочуть.
Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв, вони йому поклонились і пропустили.
Ввійшов він у той палац, коли там ще краща красна дівиця — ясна зірниця. Він полюбувався нею, схилився на руку та й заснув.
А вона як прокинулася — за шаблю та до нього. А далі: «За що я його буду рубати? Він же, як я спала, мене не рубав?»
Розбудила його, розпиталася:
— Ти ж,— каже,— наш тепер брат.
Ото погуляли.
— Іди ж ти,— каже,— до третьої сестри.
Попрощались, він і пішов.
Приходить, аж знов палац, а коло нього вже двадцять чотири леви на воротях, роти пороззявляли, язики повивалювали, пити хочуть.
Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв. Вони й пропустили його.
Пішов він туди, аж там ще лучча красна дівиця — ясна зірниця. Він полюбувався нею, схилився на руку і заснув. От і ця хотіла його зарубати, та одумалась і розбудила, а як розпитала, дає вона йому яблучко.
— На,— каже,— це яблучко, та де воно котитиметься, іди за ним прямо, якраз і дійдеш.
От подякував він і пішов. А те яблучко і привело його якраз у воронів двір. Пішов він туди, аж там і мати.
— Здрастуйте, мамо!
— Здрастуй, сину.
Ото побалакали, розпиталися, вона і дає йому швайку[2] та булаву,
— Стань, — каже,— он за тим стовпом, то ворон, як прилетить та сяде на стовпі спочивати, то й не побачить тебе.
От заховався він за тим стовпом, аж ось і ворон летить. Сів на стовп та й озирається, чи не побачить дечого з'їсти, та й побачив його.
— Хе,— каже,— ось і закуска є.
А він:
— Брешеш, псине м’ясо, подавишся! Я сам тобою закушу!
Чорний ворон як кинеться до нього, а він одскочив та йому на спину ту швайку угородив та булавою все потягає.
Як поніс же його ворон — вже і під хмари, і за хмари, а він усе булавою його почаща. Та бив, аж поки той упав та й лопнув.
Пішов він тоді до матері:
— Вбирайтеся,— каже,— мамо, будемо у свій край подаватись.
От мати убралась, запрягли вони вогненну коляску, тих красних дівиць позабирали й поїхали.
Тільки не доїхали до вогненного щита, а Іван-царевич їм і розхвастався,- що ось то він і сам без вогненної коляски пройде крізь той щит. Ті ж своєю коляскою проскочили, а він і зостався.
Ходив він, ходив, блудив, блудив, а далі й дума: «Вернуся на старе місце, може, хоч що поїсти знайду».
Прийшов, аж нічого немає, саме тільки те яблучко, що менша красна дівиця дала. Сів він та й заплакав, аж тут де не вискочить Стрижений Іван.
— А чого плачеш? — пита.
— Та немає у мене нічого, одне тільки яблучко.
— Чого ж тобі треба? Давай його сюди!
Зараз покотив те яблучко, з'явились напитки й наїдки, і три музиканти грають. Пообідали вони, Стрижений Іван і каже
— Ходім, заберем коней та й поїдемо до тебе.
Полізли у погріб, розбили дванадцятеро дверей, порвали дванадцятеро цепів, вивели двох коней — як вогонь.
Як посідали та як поїхали, не вздріли, коли той вогненний щит пролетіли. А ті його два брати, як приїхали вже до них мати та красні дівиці, побачили, що немає Івана-царевича. «Це ж.— подумали,— вже його і до віку не буде, та й наказали їм казати, що то вони їх врятували. А тут приїздить і Іван-царевич із Стриженим Іваном.
Ото як приїхали, напитали собі десь квартирку у солдата, та й прислухаються, що люди говорять. А брати готуються до весіль, красні дівиці не хочуть за них, кажуть:
— У нас і плаття такого, як треба, нема. Як зробите таке плаття, як у нашого батька було, та не глядячи і не міряючи — точка в точку, строчка в строчку — так підемо.
Скликають брати всіх кравців, усіх швачок — ніхто не береться. А Стрижений Іван і каже до того солдата:
— Іди берись!
Той одмагається.
— Іди,— каже,— та вимагай мірку золота.
Солдат пішов і об'явився[3], а Стрижений Іван — на коня та туди, у чорне царство; забрав там їхні плаття, а вдосвіта й дома був.
— На,— каже вранці солдату,— неси!
Красні дівиці як подивились, та одна на одну тільки морг, морг, а нічого не кажуть.
От поодягали.
— Ще,— кажуть,— якби нам до цього плаття та черевички.
Кинулись вони до шевців — знов ніхто не береться; вони до солдата.
Солдат одмагається, а Стрижений Іван:
— Берись,— каже,— та вимагай паровицю[4] золота.
Поки солдат раду брав, а Стрижений Іван у чорне царство злітав і черевички привіз.
Побачили їх красні дівиці — ще дужче зраділи.
— Він,— кажуть.— десь тут. Ну, тепер,— кажуть. – зробіть нам ще по платочку.
Брати вже ні до кого й не йдуть, а прямо до солдата:
— Роби, сякий-такий!
Стрижений Іван, як дізнався, і до світу й платочки притаскав.
Тоді давай красні дівиці того солдата допитувати, хто та й хто це усе йому поробив.
Він і розказав. Вони тоді до царя:
— Он хто,— кажуть,— нас врятував, а це злодії.
Прикликали його, розпитали — аж так. Тоді цар до коней прив'язав брехунів та й пустив у поле. А Іван-царевич забрав собі найменшу дівицю та й живуть.
Там горіло три фонарі, йшли три пани, лежало троє яблучок — одне мені, друге Лазареві, а третє тому, хто казки казав.
[1] Тиркава та задрипана — тут: общипана, брудна, така, що тиркає — пищить.
[2] Швайка — товсте шило, ручний інструмент для проколювання шкіри.
[3] Об'явився — тут: взявся шити.
[4] Паровиця — тут: пара золотих.
