Жив колись на світі веселий парубок. Завжди ходив з порожньою торбиною. Люди його й назвали Іваном Торбиною.

Йде він дорогою і бачить — над шанцем сидять два жебраки. Шкода стало Іванові старців Дав їм свої два леї і хоче йти далі. Але один із жебраків каже:

— Дав нам, бідним, все, що мав. Попроси тепер чогось у нас.

Іван подумав і відповів:

— Поблагословіть мені цю торбу, аби я міг загнати в неї усе, що захочу, і аби нічого не вилізло з неї без мого слова.

Діди щось пошептали над торбиною і щезли, ніби він їх ніколи не бачив. Іван протер очі — дуже здивувався, що дідів не видно. І почвалав далі. Як стемніло, зайшов у село і попросився ночувати в одного багача. А той сказав:

— До моєї хати щоночі приходять чорти на гуляння. Якщо ти їх виженеш, дам тобі торбу грошей.

— Як треба, то вижену, — відповів Іван.

Зайшов до хати й ліг на ліжко.

Опівночі чорти позлазилися і такий гармидер учинили, аж хата затряслася. Іван прокинувся и гукнув:

— Сидіть, рогаті, тихо, бо я спати хочу.

А дідьки це й за вухом не мали. Гейкали, свистали, витропували, як п’яні. Іван дуже розсердився. Він підвівся и крикнув:

— Ану, машир до торби!

Чорти один за одним, як котята, полізли до торби. Він узяв її, вийшов на подвір’я і сказав багачеві:

— Давай сюди ціпа!

Молотив по торбі та приповідав:

— Нате, аби-сьте знали, як то добрим людям сон перебивати. Коли ще раз приплентаєтеся, вам буде тут амінь.

— Скільки мем жити. Йване, свого носа сюди не покажемо.

Він висипав чортів із торби, і за ними тільки загуло.

Іван каже багачеві:

— Давай сюди гроші, бо треба йти у світ…

— Ніц не дам, бо то все дуже легко було зроблено! — надувся багач.

— А тобі гроші тяжко дістаються? Ану, багатчику, залазь і ти до торби! Багач мусив залазити, а Іван узяв у руки ціпа.

— Ну, тепер досипляться із тебе грошенята?

— Все дам, тільки випусти мене.

Іван випустив ґазду. Наповнив грішми торбину і поманджав далі. Бідним, яких здибав у дорозі, роздавав по жмені леї. Коли все пороздавав, то і сам став бідним, як турецький святий. А куди йти святому? До неба. І легінь пішов — стукає в браму раю.

— Хто там є? — спитав святий Петро.

— Це я — Іван Торбина. У вас є музики?

— Нема.

— А дівчата?

— Нема.

— А гулясте?

— Ні.

— То якого дідька ви живете?

Святий Петро висунув крізь віконце голову і пробурчав:

— Іди геть, волоцюго!

Іван стукає до другої брами:

— Чого гримаєш? — спитав святий Миколай.

— У вас є музики?

— Я тобі дам таких музиків, що нараз оглухнеш! — погрозив старий.

— А дівчата у вас файні?

— Мой ти, дрантюху, що говориш?

— Горілка у вас моцна?

— Рай — це не якась садагурська корчма.

— Пусте все те, що Абрамко пише, — відповів Іван і постукав у третю браму. Йому ніхто не відповів, бо за брамою стояв страшний гармидер.

— Гей ви, чуєте? У вас є музики?

Хтось відповів:

— Аякже! Все в нас є!

Брама створилася, Іван увійшов і аж за голову схопився: там чорти і всякі грішники так верещали і скакали, що тяжко було дивитися. І Торбина крикнув:

— Тут мас бути порядок, як у війську цісаря! Ану, чорти, гаптах!

Чорти зібралися всі докупи й витрутили Івана за браму. Сказали йому у шпаринку:

— іди зицируй свого цісаря, не нас. Ми не є дурні.

— Нема, мой, правди для бідного! — каже собі легінь. — Піду я до бога, може, хоч він — порядний чоловік.

Став перед Господом і просить:

— Дай мені, боже, таку службу, аби-м міг десь порядки робити…

Господь відповів:

— Замітати в раю є кому. Ти ліпше йди на землю, знайди смерть і скажи їй, аби одного тижня гризла старих людей, другого — молодших, а третього — цілком молодих.

«Ади, людей гризти! — розсердився Торбина. — Старі люди ще на світ досить не надивилися, молодші ще не натанцювалися, а цілком молоді — й не нажилися!»

Знайшов Іван костомаху й каже:

— Господь хоче, аби-сь ішла в хащу й чотири роки гризла старі дуби, чотири роки — молодші, а чотири роки — цілком молоді…

Смерть пішла в ліси. Дванадцять років люди не вмирали. їх стало так багато, що на землі не було де ногою стати. Господь розлютився, що аж іскри з нього скакали. Покликав смерть і кричить:

— Ти ніц-нічого не є варт. Людей наплодилося, як трави і листя, а ти ходиш і гризеш дерева.

— Та ж мені казав Іван…

— Іван? Знайди того гуцульського батярина і чвахни косою!

Пішла смерть на землю і шукає хлопця. А той сам до неї вийшов:

— Добридень, кумо! Добре, що ти прийшла. Понеси мене до раю.

— Понесу, бо сам Господь казав, аби тебе чвахнути косою. Роби деревище.

Іван Торбина взяв сокиру й майструє труну. Вона в нього вийшла велика і моцна.

— Вже готова! — крикнув.

Смерть подивилася і каже:

— Лягай у неї горілиць.

— Я не знаю, як треба лягати, бо-м ще ніколи не вмирав. Покажи мені.

Смерть лягла, склала руки на грудях і промовила:

— Отак.

Іван трахнув віко труни — й фертик. Замкнув труну на три колодки і закинув її в Черемош.

— Як не хотіла-сь понести мене живого до раю, не понесеш і мертвого.

Іван ходить горами, гуляє і співає. Одного разу глип — а смерть стоїть перед ним і зубиська шкірить. Почала казати:

— Співай та гуляй, доки світу й сонця, я тебе не зачеплю. Аби-сь знав!

І не зачіпає. Іван Торбина й досі ходить горами і нічим не журиться. Такий, як був, веселий!