Жили на світі дід та баба. В них не було дітей і, як прийшла старість, їм стало дуже сумно.

— Хоч би мали якогось маленького, як мізинчик, хлопчика, то було би добре. А так, яка радість, що жили на світі? — скаржилася баба.

Раптом вона почула:

— Мамо, адіть, я тутечки…

Баба нахилилася і вздріла маленького, як мізинець, хлопчика. Взяла його, поклала на лаву. ‘

— Ти будеш нашим сином? — не вірила вона.

— Буду, мамо,— відповів їй хлопчик.

Старі дуже втішилися. Дід брав сина в поле, а щоб малий десь не загубився, то клав його собі до кишені.

Одного дня дід орав у полі. Він так поспішав, що не мав часу навіть чоло витерти. Коли сів обідати, то хлопчик виліз із кишені й побіг бур’янами. Дід його шукав, але не знайшов.

Хлопчика-мізинчика уздрів один знахар. Схопив його в бур’яні і поніс додому.

— Будеш у мене,— сказав знахар.— Я маю зробити з тебе чоловіка.

Знахар годував його якимось корінням. Хлопчик ріс, як із води, і став таким моцним, що микав дерева.

Минуло кілька років. Знахар каже:

— Іди собі, легіню, додому, бо тато й мама вже старенькі й не можуть без тебе.

І парубок вернувся до рідних. Баба дивиться на нього, дід кліпає очима, але не впізнають:

— Наш син був мацьопонький, а ти є великий. Ти не є наш син.

Легінь почухав потилицю й подався до пана проситися на службу.

— Скільки тобі платити за роботу? — спитав його пан.

— Ніскільки. Буду служити доти, поки не скажеш — гов! Тоді я тобі, пане, дам одного копняка. Не треба буде гроші платити за службу.

Пан подумав, що то не так страшно — одержати одного копняка, і погодився. Парубок став на службу. Служить, служить…

Якось пан сказав:

— Завтра підеш разом з іншими наймитами у ліс дрова рубати.

Наймити вранці повставали, будять парубка, а він не встає.

— Ви йдіть,— каже,— а я ще посплю. Я вас наздожену.

Перед самим полуднем легінь устав і пішов у ліс. Став на краю лісу, намикав дерев і накидав їх на дорогу. Наймити верталися і доки з бідою повідсували ті дерева, то й півні запіяли. Поскаржилися панові:

— Новий наймит завалив дорогу. Він буде завжди шкодити.

Пан розсердився і закричав на парубка:

— Іди собі зі служби! Мені таких не треба! Що маю платити?

— Не ти маєш платити, а я…—І легінь дав панові такого копанця, що той два дні летів і ніхто не знає, де упав.

Дід і баба тим часом померли, а парубок подався у світ — шукати іншого пана…