Один бідний русин вдень і вночі робив, але ні до чого не міг доробитися. А біда йде — біду й веде: в чоловіка здохла конячина. Потім коло хати впав і пліт. А в сусідстві з русином жили крамар і корчмар. Ті гендлярі, як не стало плота, вже й сміття кидали на його город, до того знапастилися на бідного сусіда.
Але біда, як кажуть, навчить розуму. Думав русин, як йому залатати дірки в гараздах, та й собі придумав: почав збирати сміття в бочки. Наповнив дві бочки, написав на них «Королеве золото» і повіз до міста.
А назустріч вигулькнув регімент жовнірів. Генерал подивився здалеку в окіану і прочитав на бочках усе, що було написано. Прискакав до русина й кричить:
— Мой, драбе, як ти смієш везти в місто королеве золото без військової варти!
— А звідки я візьму жовнірів?
— Я тобі дам!
— Най буде… Король вам подякує.
Генерал дав розказ, аби сто жовнірів не відходили й на крок від русинових бочок.
Їхали, скільки їхали, аж їх у дорозі захопила ніч. Русин сказав жовнірам:
— Аби-сьте добре пантрували королеве золото, бо я йду в корчі спати.
Заліз у корчики і скоро заснув. Жовніри пантрували, скільки пантрували, а над ранком, коли майже всі придушили зайця, один із них, що мав липкі руки, сказав іншому:
— Ану, мой, позичмо трохи золота від нашого короля — він від того не дуже збідніє.
Вилізли на фіру, сунули руки в бочки і повитріщалися.
— Тут сміття, а не золото!
— Бігме, сміття… Видко, що ті русини дарують нашому королеві!
Перевернули бочки догори дном і теж лягли спати.
А русин прокинувся, підійшов до фіри і раптом закричав:
— Мой, жовніри, най вас дундер свисне! Я це так не лишу!..
Побіг до генерала і замельдував:
— Мой, пане генерале, ади, твої жовніри обікрали короля! Нас тепер чекає мотуз і гілляка.
— Як це обікрали? — не повірив генерал.
— Ади, забрали золото, а в бочки накидали всілякого сміття. Що, скажете, аби-м тепер віз нашому королеві повні бочки сміття?
Генерал геть чисто перепудився.
— Слухай, чоловіче, не кажи королеві про моїх жовнірів. Я тобі заплачу…— І витягнув великий пулярець, що був набитий грішми.— На, й скажи королеві, що на тебе напали злодії. Викрутися сам та й мене в біду не пхай.
— Не журися, пане генерале, русин — як має гроші, то має і розум!
Бідний сів на фіру і — гайда додому. Купив собі козу, кілька овець, пацятко і живе-поживає.
А крамар і корчмар, як уздріли його гаразди, дуже здивувалися. Прийшли і питають:
— Звідки маєш усе те добро?
— Наш світлий король дав.
— За що?
— Та за то сміття, що ви накидали мені у город. Зібрав-им його в бочки, написав на них слова «Королеве золото» і повіз до столиці. Король довідався про те, і вислав сперед мене регімент жовнірів під командою самого генерала, аби злодіїв відганяли. А генералові сказав дати мені цілий пулярець золотих бринькачів.
— За що такі гроші? — не розуміли гендлярі.
— Та за мою любов до короля. Просили, аби-м ще привіз королеві золото.
— Продай нам ті бочки,— почали казати гендлярі.
— Кладіть на долоню тисячу золотих!
Крамар і корчмар заплатили гроші і взяли собі по бочці. Щодня складали до них сміття. А копи наповнили, викотили на фіру і — вйо до короля. Виїхали за село, коли назустріч — королеве військо. Втішилися, що так борзо зроблять файний гешефт.
А генерал дістав окіану і ще здалеку читає: «Королеве золото».
— Ади, мой, знову везуть сміття світлому монархові! — крикнув і затрусився, гейби у пропасниці.— Тепер я їх навчу, як збиткуватися з престолу!
Дав команду, аби сто жовнірів скакали за ним. Стали коло фіри, і він сердито запитав:
— Ану, яке золото везете королеві?
— Та, знаєте яке, пане генерале,— відповіли гендлярі.— Ви вже мали діло з цими бочками.
— Переверніть бочки! — дав розказ генерал.
Жовніри перевернули — посипалося сміття.
Генерал поблід від злості:
— Всипте їм по двадцять п’ять, але гарячих!
А жовнірам не треба було два рази казати. Стягнули з фіри корчмаря і крамаря і так їх лупцювали, аж порохи летіли. Гешефтарі ледве вилізли на фіру. Всю дорогу йойкали.
Бідний русин не був такий заздрісний — знову кидав їм сміття, аби мали що везти світлому королеві.