Раз восени пан поїхав на лови, з ним багато було охотників. Полювали вони, полювали цілий день і нічого не виполювали. І застала їх темная нічка. Холодно, а до того ще й дощик крапле. Пан промок та й змерз. Тре собі руки та й каже:
— От якби нам тепер хата тепла, постіль біла, хліб м’який, квас кислий — нічого б і журиться: казали б казку, баяли б байку до самого світа.
Коли зирк — щось світиться. Вони туди — хата; вони у хату — на столі хліб лежить, і квасу глек стоїть, і хата тепла, і постіль біла; усе, як хотів пан, так і є!
От увійшли усі у хату, помолились, повечеряли та й полягали.
Усі сплять — один не спить, йому щось не спиться.
От як опівночі чує: приходить щось до вікна та й каже:
— От вражого сина! Казали: якби нам хата тепла, постіль біла, хліб м’який, квас кислий — нічого б і журиться: казали б казку, баяли б байку до самого світа, а тепер і забули!
їхатиме ж пан додому, буде йому на дорозі яблуня з яблуками; захоче він їх покуштувать; як покуштує — там і розлопається! А хто почує та скаже, той по коліна каменем стане!
Він чує та й дума: «Лихо!»
Уп’ять так, об других півнях, приходить щось до вікна та й каже:
— От вражого сина! Казали: якби нам хата тепла, постіль біла, хліб м’який, квас кислий — нічого б і журиться: казали б казку, баяли б байку до самого світа, а тепер забули!
Їхатиме ж пан додому, буде йому на дорозі криниця — чиста водиця; захоче він з неї напиться; як нап’ється, так і розлопається. А хто почує та скаже, той по груди каменем стане!
Він чує та й дума: «От лихо!»
Уп’ять так, об третіх півнях, приходить щось до вікна та й каже:
— От вражого сина! Казали: якби нам хата тепла, постіль біла, хліб м’який, квас кислий — нічого б і журиться: казали б казку, баяли б байку до самого світа, а тепер забули!
Їхатиме ж пан додому, буде йому на дорозі кровать з периною: захоче він на їй одпочити, як ляже — так і розлопається. А хто почує та скаже, той по шию каменем стане!
Він чує та побудив усіх.
— Пора їхать,— каже.
Пан каже:
— Пора, поїдемо!
От їдуть вони. Якраз біля дороги росте яблуня, і на ній такі красні, такі гарні яблука, що й сказати не можна.
Панові смерть захотілось їх покуштувати.
А той як підскоче та черконе по яблуні: вона попелом і взялась! А він уперед забіг та й утік.
Дальш — трошки уп’ять: їдуть — біля дороги криниця, та вода така чиста та хороша, що й сказати не можна! Панові смерть захотілось з неї води напиться.
А той як підскоче, як черконе по їй шаблею — вона так кров’ю і взялась! Пан розсердився, кричить:
— Бийте його, вражого сина!
А він уперед забіг та й утік.
Далі їдуть: біля дороги кровать золотая, а на їй перина біла та м’яка, та така гарна, що й сказати не можна. Панові смерть захотілось на ній полежати. А той як підскочить та черкне шаблею — вона так углем і взялась! Пан розсердився, кричить:
— Стріляйте його!
А він уперед забіг та й утік.
Приїхали вони додому. Пан і приказує привести до себе того охотника. Той прийшов.
А той каже:
— Веліть, пане, привести до рундука погану шкапу.
Привели. Він сів та й каже:
— Опівночі, пане, прийшло до нас щось до вікна та й каже: «От вражого сина! Казали: якби нам хата тепла, постіль біла, хліб м’який, квас кислий — нічого б журиться: казали б казку, баяли б байку до самого світа, а тепер і забули. їхатиме пан додому — буде йому на дорозі яблуня з яблуками; захоче він їх покуштувати, як покуштує, так і розлопається! А хто почує та скаже, той по коліна каменем стане!»
Кінь так по коліна каменем і став. А він каже:
— Уп’ять так, об других півнях, приходить та уп’ять каже, та й приговорює: «Буде йому на дорозі криниця — чиста водиця; захоче він з неї напиться; як нап’ється — так і розлопається! А хто почує та скаже, той по груди каменем стане!»
Кінь так по груди каменем і став. А він каже:
— Уп’ять, так об третіх півнях, приходить та теж-таки каже й приговорює: «їхатиме пан додому, буде йому на дорозі постіль біла; захоче він на ній одпочити; як ляже, так і розлопається. А хто почує та скаже, той по шию каменем стане!»
Та заразом скік з коня! А кінь так по шию каменем і став.
— От,— каже,— нащо я так робив. Простіть, пане!
