Жив собі Гаврило. Він не мав ніякого маєтку, зате була купа дітей у хаті. Щоб їх прогодувати, ходив до багачів та панів робити.
Одного дня Гаврило сказав жінці:
— Нема тут життя, бо моя правда записана на піску, а кривда — на камені. Піду я у світ. Спечи мені коржик на дорогу.
— А з чого я тобі спечу? Муки немає,— каже жінка.
Зажурився чоловік. Не помандрує ж він у світ з порожньою тайстрою. Жінка йому порадила:
— Піди до багача і попроси хоч жменю муки.
Гаврило подався до багатія:
— Так і так, я хочу йти шукати гараздів. Треба спекти коржик на дорогу. Може б, ви дали мені муки? Я вам робив цілий рік, а заробив — на сіль до оселедця.
Багач почухав потилицю і не відповів. Покликав свою жінку і щось шепнув на вухо. Вона вийшла з хати й невдовзі повернулася.
— Я там приготувала тобі мішок муки,— сказала біднякові.
Гаврило дуже втішився, що буде тепер мати не лише на коржик, але й дітям лишиться. Підняв мішок на плече — й додому.
Жінка теж зраділа. Та розв’язала, а там — попіл.
— От дурний! — і сплеснула в долоні.— Але якщо кажеш, що це е мука, то я спечу тобі з неї коржик.
Принесла корито і замісила тісто.
А вранці Гаврило зібрався у дорогу. Взяв тайстрину з попеловим коржиком і пішов шукати гараздів.
Йде, йде — й захотів їсти. Відламав трохи коржика і підніс до рота. Коли торкнувся ним до вуст, кусень став білий-білий, як весільний калач. А смачний! Гаврило їв і не міг наїстися.
— Ади, гейби помазаний медом! А жінка мене дурнем обізвала!
Напився водички, відпочив — і далі. Дістався до міста. Там було немало таких бідаків, що дивилися на світ голодними очима і чекали, аби пан покликав на якусь роботу. Гаврило разом з ними заночував просто на майдані.
Уранці сунув руку в тайстру, відламав коржика і їсть.
Бідаки з усіх кінців майдану потяглися до нього. Чоловік дав кожному по доброму шматочку, але коржик був цілий-цілісінький.
Довго блукав чоловік по чужих краях. Роботу навіть не зачепив пальцем. Попеловий коржик був йому за їжу. Та зносився одяг. Обідраним і змученим повернувся бідняк у село. Йде вулицею — глип, а перед ним багач.
— Ну, доробився у світах?
— Усюди біда!
— І як це ти з голоду не вмер?
— А так і так,— каже чоловік.— Жінка спекла коржик із муки, що ви мені дали за рік роботи. Я два роки їв із того коржика, ще й людей голодних годував, а він, адіть, цілісінький у тайстрі.
Багач роззявив рота:
— Скільки живу — отакого-м не видів, щоб їли коржа з попелу. Ану, дай покуштувати…
Бідняк дав йому кавалок. Багач понюхав — здивувався: запахло калачем. А як з’їв той кусень, облизався і побіг додому.
— Жінко! — крикнув, задиханий.— Вибери попіл із печі і наліпи з нього калачів. Повезу до міста продавати!
Напекла багачка повненьке корито попелових калачів, накрила рушником. Багач не втерпів — відламав шматок, аби посмакувати. Але калач до горла не ліз, рот був набитий глиною. Захланний багачисько таки жував і лигав, аби жінка не лаяла, що дурно наробилася.
А на ранок віддав богу душу.
І казці кінець.
