Хто не вірить, той хай перевірить, а було це в сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними ріками. Жила-була там жінка і мала вона сина. Син ріс сміливим, відважним. Куди б його не посилали, всюди спокійно йшов. Коли хлопець виріс, сказав матері:
— Піду в світ, хочу пізнати страх.
Мати умовляє:
— Сину, не залишай мене одну. Що я без тебе зроблю?
Та хлопець не послухав. Зібрала мати його в дорогу. В тайстру поклала ощипка, попрощалася.
Іде він, іде, а дорозі кінця-краю не видно. Не так воно швидко діялося, як в казці розповідається. Зустрічає в полі чоловіка, що оре волами. Поклонився хлопець:
— Добрий день!
— Доброго здоров’я! Куди, синку, дорожиш?
— Іду світом. Хочу страх пізнати.
— А ти до мене на службу не найнявся би?
— Чому ні, наймуся. Тільки з тією умовою, що ви познайомите мене із страхом.
— Це можна! В моєму хліві кожної ночі два повішеники таке витворяють, що просто страх.
Хлопець став на службу до ґазди.
Одного дня орали вони в полі і сталася біда: воли стали, плуг наче в землю вріс. Почали лагодити. Полагодили, а сокиру загнали у стовп, на якому ті два чоловіки повісилися. Увечері вернулися додому, розпрягли волів, дивляться — а сокиру забули.
— Мусиш, неборе, повертатися в поле за сокирою,— наказав газда.
Прийшов хлопець у поле, де орали, підходить до стовпа, на котрому ті двоє повісилися, бере сокиру й хоче йти, коли чує людський голос:
— Синку, подай води!
— Ні в чому подати, та й не пригадую, щоб десь тут вода була.
— Подай у шапці, а вода ген там, у кущах!
Та тільки напоїв одного, як чує другий голос:
— Подай, сину, й мені води.
Подав і другому, взяв сокиру і хоче відходити.
— Чекай, ми тобі віддячимо!
— Що там дякувати за воду?
Перший повішеник сказав:
— Я тобі подарую палицю, що сама б’є.
Другий простягнув мішок:
— Ось тобі мішок, що сам розв’язується і зав’язується.
Додому хлопець повернувся пізно. Уже всі спали. Тільки хазяїн не спав. Коли повечеряли, ґазда й каже йому!
— Ну, спати йди в хлів, якщо не боїшся.
Ліг хлопець у хліві, та так міцно заснув, що нічого не чув, нічого не видів.
— Ну, що ти чув, що ти видів?—питають ранком хлопця.
— Нічого не чув, нічого не видів!— відповідає хлопець.
Збирається знову ґазда в поле.
— Підеш зі мною?
— Піду, якщо пізнаю страх! Коли ні, то не йду!
Газда нічого не сказав, та й що казати, коли той двох повішеників не злякався?
Попрощалися. Газда завернув на поле, а хлопець — на широку дорогу, що вела до царського міста. Назустріч — бабуся.
— Добрий день!
— Доброго здоров’я!
— Що у вас нового, мамко?
— Недобрі новини. Якась нечиста сила занадилася. Кожної ночі забирає одного вояка. Багато-багато людей уже забрала, а зараз дійшла черга до самого царя.
— Піду я замість царя!
Показала бабуся, де живе цар.
Коло палацу хлопця зупинили.
— Хто ти й куди йдеш?
— Хочу зустрітися з нечистим замість вашого царя.
Сторожі сподобалася відповідь. Донесли цареві, що хлопець має до нього справу. Цар велів привести легіня до себе.
— Що ти думаєш робити,— запитав цар.
— Хочу вечерю готувати на тому місці, де гинуть ваші вояки
Цареві сподобалася смілива відповідь.
— Добре! А що ти за це хочеш?
— Нічого! Дайте тільки кусок хліба і кусок сала.
Коли настала ніч, привели хлопця на те страшне місце. Розклав він огонь і пече сало. Опівночі прискочив до нього чорт:
— Що ти тут робиш?
— Не видиш, що сало печу?
— Іди звідси, сюди чорти на зборище сходяться.
— На зло їм залишуся!
— Підеш, коли нас збереться багато!
— Хоч би й тисяча — не піду!
Розізлився чорт, свиснув, і з-під землі вискочило стільки чортів, як трави і листя. Проганяють хлопця, погрожують йому.
А він питає:
— Ви вже всі тут, чи ще когось чекаєте?
Чорти переглянулися від здивування, а один каже:
— Ще хромого старого біса нема.
— От коли він прийде — й поговоримо.
Прийшов і хромий біс. Він прискочив до хлопця й кричить:
— Тікай звідси, щоб мої очі тебе не бачили!
А хлопець шепнув:
— Розв’яжися, мішечку!
Мішок розв’язався.
— Палице, зажени всіх чортів до мішка!
Палиця загнала нечистих у мішок. Мішок зав’язався.
— Бий їх, палице!
Б’є палиця, чорти пищать, верещать:
— Ой, відпусти нас! Що захочеш — усе твоє буде.
— Хочу, аби на цьому місці я великим паном став!
— Добре, добре!
— Документ підпишете?
— Пусти так, без документа.
Хлопець знову наказав:
— Бий їх, палице!
Лупцює палиця чортів. Гинуть вони в мішку й знову просять хлопця:
— Підпишемо, підпишемо, тільки відпусти!
Він шепнув:
— Розв’яжися, мішечку!
Мішок розв’язався, і чорти висипалися з мішка, як бджоли з вулика. Хромий біс склав угоду.
— А ключі від царського палацу?
Тут чорт висипав стільки ключів, що возом не повезеш. Гукнув хлопець до чортів:
— Ідіть звідси й щоб більше ніколи сюди не поверталися.
Чорти щезли.
Поніс хлопець документ до царя.
Усі палати нараз освітилися, зачитали документ. Хлопець висипав ключі й повідчиняв усі двері. У кімнатах знайшли багато людей — мертвих і живих. Живих випустили на волю, мертвих поховали.
Завів цар хлопця до себе і питає, чим його винагородити.
— Не хочу нічого, лише хочу пізнати, що таке страх.
На прощання цар каже сміливцю:
— Дай нам знати, в якій стороні помреш, щоб по тобі всі дзвони дзвонили.
Наказав хлопець закопати під вікном царя стовп і обтесати його з чотирьох сторін.
— Слухайте, світлий царю! З якого боку на стовпі появиться кров, у тому напрямку мене і шукайте.
З цим пішов собі. Потрапив у країну, де нестерпно пекло сонце. Виломив хлопець ліщинову гілку, підійшов до ями, з якої несло паром.
«Що би могло бути у цій ямі?—думає собі.— Треба подивитися».
В яму вела драбина. Спустився хлопець драбиною, дивиться — в трьох величезних казанах смола кипить, а в тій смолі грішники варяться. Підходить хлопець до казана, а назустріч йому чорт:
— Що ти тут шукаєш?
— Та ось хочу гілку до смоли вмочити.
— Не можна! Йди звідси!
Та хлопець не йде. Збіглися чорти, а він питає:
— Ви всі тут?
Чорти переглянулися. Найстаршого, хромого, не було між ними.
Коли він появився, хлопець шепнув:
— Розв’яжися, мішечку! Палице, йди по кругу!
Мішок розв’язався, і палиця загнала всіх чортів до мішка.
— Зав’яжися, мішечку! Бий їх, палице!
І почала палиця чортів молотити. Вони пищать, верещать, просяться:
— Відпусти нас, ми тобі дозволяємо — роби тут, що хочеш!
Хлопець цього й чекав. Підійшов до казана, опустив гілку, і до неї вчепилося безліч комашок. Коли гілку витягнув, комашки стали вівцями. Радий хлопець, що тепер блукатиме по світу не один.
Коли вже до гілки нічого не чіплялося, підійшов до мішка:
— Розв’яжися, мішечку!
Чорти вилізли, палиця ще вдарила кожного на прощання, і вони розбіглися.
Вийшов хлопець у поле, а вівці — за ним. Так багато було тих овець, що не полічити їх і ста писарям.
Йдуть вони, йдуть, і раптом перед ними — великі ворота. Хлопець відкрив їх, і всі вівці зайшли в загороду. З’явився якийсь чоловік і каже:
— А тобі не можна сюди заходити. Ти негідний цього!
Хлопцеві стало боляче від цих слів, і він пішов геть.
У полі знайшов криницю, сів біля неї, щоб поїсти і води напитися. Коли нахилився води зачерпнути, стрибнула жаба й сховалася під кущем. Налякався хлопець жаби і помер.
Залишимо тут хлопця й підемо до царя.
Слуги донесли цареві, що з одного боку стовпа потекла кров. Наказав цар своєму війську розшукати сміливого хлопця. Знайшли його коло криниці.
Коли принесли хлопця в золоту палату, наказав цар дзвонити в усі дзвони, і поховати легіня з усіма почестями.
А біля могили наказав поставити варту, щоб ніхто ніколи не порушував його спокою…
Тут вам і вся казка. Все це я сам видів. Сів на весло, і воно мене аж сюди принесло. А хто не вірить, той хай перевірить.
