Жили колись на світі багач із багачкою. Вони завжди ходили сердиті, а були такі скупі, що цілий рік їли кулешу із кислицею. Наймита годували пісною мандибуркою. А в пивниці за трьома замками висіла торба золота.
Минули роки, і багачисько зістарівся. Лежав на голих дошках та думав про смерть. Боявся костомахи, як той заєць бубна, бо знав, що скупердягам раді чорти в пеклі.
Але найбільше мучила багачиська думка, що мусить залишити комусь торбу золота. Довго бідкався старий — нарешті придумав.
«Я дам його чортові!— сказав сам до себе.— Це буде бакшиш — най не чіпляється мене. Потім якось видурю назад…»
Однієї ночі, коли надворі блискало й гриміло, багач узяв торбу та й подався у глибокий яр. За ним пішов крадькома і наймит: він знав, що господар має десь запропастити гроші.
Став багач на гнилий пень, а як тільки блиснуло, підняв торбу із золотом і вигукнув:
— На, чорте!
Загриміло, а наймит під грім:
— Тобі, дідьку, торба, мені — золото!
Минуло ще кілька хвилин. Знов заблискало, і знову багач крикнув:
— На тобі, чорте, золото! Пам’ятай про мене…
А як загриміло, наймит погрозив:
— Що я казав, дідьку?! Торба твоя, а золото — моє! Коли блиснуло ще раз, скупердяга шпурнув торбу в яр і загорлав:
— Бери собі, чорте! Колись порахуємось!
Загриміло, а наймит гукнув:
— Не руш, дідьку! Чув — торба твоя, а золото — моє! Старий вернувся, сопучи, додому. Ліг на дошки, три дні ще лежав і задубів навіки. Багачка не схотіла більше тримати наймита, і той перейшов жити у бідну хатину.
Вночі після похорону, тільки наймит почав засинати, хтось постукав у шибку і почувся голос:
— Забери своє золото, бо мені потрібна торба.
А чоловік зі страху засунув голову під ковдру: боявся наодинці побачити дідька.
Другої ночі знову постукали в шибку:
— Гей, ти, волоцюго, забери своє золото, бо моя торба почала вже шити… У що буду збирати гріхи?
Наймит не відзивався.
А третьої ночі чорт сердито вдарив кулаком у шибу, і серед хатини посипалося золото.
Наймит зібрав гроші, купив собі нову шкіряну торбу, постоли і топірець — на цьому й казочці кінець.
