За давніх-давніх часів поблизу Чиназа жила собі бідна удова. Була вона вже старенька, а сини її — Ярмат, Шарип і Алдар тільки-но повиростали і ще ніякого ремества не навчилися.

Важко доводилося старенькій. Часом шматка хліба вдома не було, хоч сама вона від світання до смеркання пряла прядиво з бавовни й продавала його в базарні дні ткачам.

Проте настав час, коли й цього вона була нездатна робити — відмовили очі старенькій. Покликала вона старшого сина Ярмата і сказала йому:

— Синку мій, щось недобре коїться з моїми очима, майже сліпа я стала. Тепер твоя черга годувати сім’ю. Доведеться тобі ставати до праці.

Другого дня повела мати свого сина до чиназького багатія Саттарбая і домовилася, що той візьме Ярмата в найми.

— Пане Саттарбаю, ось тобі мій син, — сказала старенька. — Дужий парубок виріс з нього. Навчіть його орати, сіяти, врожай збирати і чого ще забажаєте. Будьте йому батьком, і дядьком, і господарем. М’ясо — ваше, кістки — наші. А платня нехай буде така, яку самі встановите.

Попрощалася удова, вклонилася низенько та й пішла собі додому, спираючись на ціпок.

— Ну, а що ти скажеш, парубче? — мовив Саттарбай. — Насамперед я повинен знати, що ти вмієш і чого не вмієш.

Дав він Ярматові велике решето, що в ньому борошно просіюють, і наказав:

— Іди, наноси води з річки.

Побіг Ярмат до річки, зачерпнув води решетом, а вона, звісно, там не тримається. Черпав-черпав, нічого не набрав, так і назад повернувся.

— Де вода? — загорлав бай.

— Та хіба тим, що ви мені дали, можна води набрати?! — відказав Ярмат.

— То ти ще й сперечатися зі мною надумав? — розлютився Саттарбай, схопив кетмень і так урепіжив ним Ярмата, що геть покалічив хлопця.

Нічого не варте було в ті часи життя бідняка, отже, Саттарбай навіть і не зажурився. Кинув хлопця на гарбу, привіз до матері і сказав:

— Ніякий з твого сина робітник, стара. Хотів я його чогось навчити, та дуже вже ніжний він у тебе. Забирай його собі назад. Сама казала: м’ясо — моє, кістки — твої.

Заплакала безутішна вдова, закричала, застогнала: ч

— Я до самого шаха піду скаржитись на тебе!

— Стане він тебе, жебрачку, слухати, — зареготав Саттарбай. — Виженуть під три чорти з палацу, ще й ціпка твого на твоїй же спині поламають. Краще сиди собі мовчки, а я за те візьму в найми твого другого сина.

Поплакала, поплакала старенька, та що вдієш, з панами не посперечаєшся. От і погодилась вона віддати баєві в найми середнього сина Шарипа.

Привіз Саттарбай Шарипа до себе додому та й каже:

— Ану, принеси мерщій води з річки! — і дав йому, замість відра, те саме решето.

Але Шарип не кинувся до річки, а сказав баєві:

— Ти що, знущаєшся з мене? Який же дурень воду в решеті носить! — та й шпурнув те решето баєві під ноги.

Розлютився бай Саттарбай.

— Оце так ти збираєшся мені служити?! — схопив, не тямлячи себе від оскаженіння, кетмень і скалічив Шарипа.

Привіз Саттарбай середнього сина удові, ще й нагримав на неї:

— Забирай свого сина-неробу і не галасуй даремно. Краще давай мені свого третього сина.

Плаче старенька удова, слізьми вмивається.

— Ні, Саттарбаю, — каже вдова, — краще сама з голоду помру, а тобі, лиходію, не віддам свого меншенького на загибель.

Аж тут озвався молодший син удови Алдар:

— Відпустіть мене, мамо, до бая Саттарбая. Мусить же хтось із нас, нарешті, догодити господарю, який з ласки бере нас до себе в найми.

— Правильно, хлопче, — зрадів бай. — Ти, я бачу, розумніший від своїх братів.

Сіли вони на гарбу та й поїхали.

Щойно приїхали на Саттарбаєве подвір’я, наказав господар:

— Ану, ворушись, хлопче, біжи по воду та швидше: одна нога тут, одна нога там.

Тицьнув бай Алдарові в руки те саме решето, за яке братів його покалічив, і виштовхав утришия з дому.

Алдар не став сперечатися. Забіг по дорозі на ринок, позичив у бляхаря звичайну миску, поклав у неї решето, набрав у нього води та й приніс Саттарбаєві.

— Оце діло, — сказав бай. — З тебе, я бачу, будуть люди.

Став служити Алдар у домі Саттарбая: подвір’я прибирати, худобу годувати, землю орати, городи поливати та ще й дім уночі стерегти. Не знав Алдар спочинку ані вдень, ані вночі. А бай Саттарбай тільки ходить та підганяє: «Ану ворушись, ледарю, нема чого гав ловити!»

Одного разу зібрався бай Саттарбай з усією своєю родиною в Ташкент гостювати. Залишив удома самого Алдара й суворо наказав йому:

— Слухай уважно, злидню! Головне — стережи дім. Але і щоб усе інше було в порядку: подвір’я — щоб блищало, жеребець — щоб голови з годівниці не піднімав, ворота — щоб наглухо були зачинені, а у вітальні — щоб і порошинки не лишилося!

— Не сумнівайтеся, господарю, усе зроблю, як наказано, — відповів Алдар.

Повернувся бай з гостини додому, а ворота розчинити не може. Стукав-стукав у хвіртку, нарешті, вийшов Алдар, дивиться на господаря.

— Гей ти, злидню, — крикнув бай, — чому ворота не розчиняєш, хіба не бачиш, хто приїхав?

— Чого ж не бачу? Добре бачу, — відповідає Алдар, — але ж ворота тепер і через десять років не розчинити.

— Що ти патякаєш, дурню? Чому їх не можна розчинити?

— Та ви ж самі наказали зачинити їх наглухо, щоб ніхто не міг ані увійти, ані в’їхати. От я їх знадвору цеглою й замурував!

Ну, що ти йому на це скажеш! Довелося змовчати баєві. Увійшов він на подвір’я через хвіртку — глип! — а все подвір’я лляною олією залляте. Скільки було в бая у коморі тієї олії, усю до останньої краплини витратив Алдар.

— А це що таке? — зойкнув бай. — Який божевільний загубив стільки добра?

— Я тільки виконав ваше доручення, шановний баю. Адже ви наказали, щоб до вашого повернення подвір’я блищало. Ось тепер воно й блищить.

І в цю мить бай побачив, що його кінь лежить долі без голови.

— Що ти накоїв тут, злидню?! — загорлав бай, скаженіючи від розпачу і люті.

— Шановний баю, але ж ви самі наказали, щоб ваш жеребець голови не піднімав з ясел. От тепер він її звідти й не підніме.

Довелося баєві, зціпивши зуби, замовкнути.

Зайшов він, нарешті, до вітальні і мало не збожеволів від несподіванки. Виявляється, Алдар, виконуючи його розпорядження, щоб у вітальні не лишилося й пилинки, виніс геть усе з парадної кімнати, лишивши тільки голу підлогу та стіни.

Застогнав бай Саттарбай, схопився за голову і, не сказавши Алдарові жодного слова, утік на жіночу половину оселі.

Там він сказав своїй дружині:

— Погані наші справи, жінко. Цей наймит справжній божевільний. Боюся, щоб він і нас не повбивав. Збирай скоріше речі, доведеться негайно тікати.

Повитягали вони великі шкіряні торби, поскладали в них усе найдорожче і пішли крадькома запрягати коняку в гарбу.

Алдар тільки цього й чекав. Повикидав з найбільшої торби речі, умостився в неї сам та й причаївся.

Бай з дружиною поклали торби на гарбу і, думаючи, що Алдар спить, потай рушили в дорогу.

Жене Саттарбай коняку та сам себе підхвалює:

— Хитрий Алдар, а я хитріший за нього!

Цілу ніч і цілий день тікали бай з дружиною від Алдара і тільки надвечір другого дня зупинилися на ночівлю на березі річки. Ч

Стала тут байська дружина охкати та стогнати:

— Хоч би яку служницю взяли з собою! А то і вогнище розпалюй, і вечерю готуй.

— Не звольте турбуватися, любі господарі, — мовив Алдар, вилізаючи з торби, — зараз усе буде готове!

Бай та його дружина аж роти пороззявляли з подиву.

Після вечері бай та його дружина прикинулися, ніби лягають спати. Опівночі вони почали змовлятися:

— Тільки-но цей злидень Алдар засне, ми його скинемо у річку.

Алдар, звісно, все те чув і, щойно бай та його жінка стали куняти, він підвівся, надів на себе байський халат, пов’язав голову байською чалмою і обережно збудив дружину бая:

— Час топити Алдара, — байським голосом прошепотів Алдар.

Спросоння дружина бая нічого не зрозуміла і допомогла скинути в річку свого чоловіка.

Уранці вона прокинулася й бачить, що Алдар походжає біля гарби.

— Гей, злидню, ти що, з того світу повернувся чи що? Адже ми тебе утопили!

А Алдар їй відповів:

— Це не мене, а свого чоловіка ви втопили, власними руками. А я з вашою допомогою поквитався з ним і за себе, і за моїх братів.

Повернувся Алдар та й пішов дорогою.